Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 5)

— А з тобою ми вирішимо так… — звернувся до Шрагіна директор. — Помічник мені поки що потрібен, так що ти на сьому годину ранку прийди сюди, якщо, звичайно… — директор запнувся і потім швидко закінчив: — …якщо вночі не виконають вирок…

Шрагін простував вулицями міста. Спадали повільні літні сутінки. На заводі неначе все гаразд, він зачепився там непогано. Тепер він ішов на квартиру, де мав жити.

Коли готувалася операція, то житлове питання виглядало досить надійно. Велика квартира належала німкені-колоністці, яка двадцять років працювала в цьому місті вчителькою німецької мови. Чоловік її давно вмер, а вона минулого року пішла на пенсію. Єдина її дочка, комсомолка, вчилася в Ленінградській консерваторії. Словом, можна було сподіватися хоча б на те, що на відверту підлоту хазяйка квартири не здатна. У великій її квартирі, що займала весь будинок, тільки одна кімната належала не їй, і до перших днів війни в цій кімнаті жив інженер місцевої електростанції. Він переїхав. Тепер цю кімнату мав зайняти Шрагін, ордер у кишені. На ньому дата — 14 червня 1941 року. Хоч це місцеві товариші зробили як слід…

Будинок Шрагіну сподобався. Кам’яний, одноповерховий, старомодний, він стояв і в центрі і в той же час на тихій вулиці, засадженій акацією і каштанами. Своїм фасадом не впадав у очі, але мав досить пристойний вигляд, проте було видно, що не ремонтувався він, певно, з царських часів.

Шрагін натиснув на кнопку дзвінка біля дверей з накладними дерев’яними завитками. Почекавши трохи, він подзвонив ще раз. Ніхто не відзивався. Мабуть, до будинку є чорний хід з двору, а цей парадний може й зовсім закритий. Шрагін пройшов вздовж будинку і крізь хвіртку в узорчатих залізних воротах потрапив у двір, який більше був схожий на садок. Обійшовши будинок, він постукав у низенькі двері. Вони зразу ж відчинились, і Шрагін побачив високу жінку з хитромудрою зачіскою з сивіючого волосся, з дряблим обличчям.

— Вам кого? — спитала вона без будь-якого занепокоєння.

— Прошу пробачення, я ваш новий сусід, — сказав Шрагін.

— Нарешті! Заходьте! — Жінка пропустила Шрагіна повз себе і замкнула двері.

Вони пройшли у невеликий передпокій парадного входу. Тут стояли ломберний стіл і два крісла. Підлогу вкривав вичовганий килим.

— Ви Емма Густавівна? — спитав Шрагін.

— Так, я Емма Густавівна Реккерт, — з гідністю відповіла жінка.

— В міськжитловідділі мені наказали жити з вами в мирі й злагоді, — усміхнувся Шрагін. — Мене звати Ігор Миколайович.

— Ви пробачте мені, але оскільки вже я відповідальний наймач, то хотіла б побачити ордер, — трохи ніяковіючи, сказала Емма Густавівна.

Вона уважно прочитала папірець і підозріливо подивилася на Шрагіна.

— Ви одержали його, коли попередній мешканець ще жив тут?

— Так, він чомусь зволікав з переїздом, а головне, я сам затримався… — недбало відповів Шрагін, відзначивши уважність жінки до таких формальних дрібниць.

— Ну що ж, будемо знайомі, — сказала Емма Густавівна. — Ваша кімната отам, останні двері ліворуч. Ключ висить на гвіздку. Там же і ключ від парадних дверей. Мушу попередити, що меблі в кімнаті, які вони не є, належать мені. Попередній мешканець платив мені за них десять карбованців на місяць.

— Я наслідуватиму його приклад, — усміхнувся Шрагін.

Кімната була досить велика. Відсунувши штору затемнення, Шрагін побачив, що вікно виходить у двір. Старовинне дерев’яне ліжко, стіл, крісло і стілець. Шафа із дзеркальними дверцятами. На підлозі коло ліжка килимок з вигаптуваними на ньому цапками. Всі ці речі вже давно служили людям, і якщо вони мали вигляд ще цілком пристойний, то тільки тому, що люди, яким вони служили, були бережливі й охайні.

У двері постукали.

— Хочу показати вам місця загального користування, — сказала Емма Густавівна з коридора. Коли Шрагін вийшов, вона повела його, як екскурсовод по музею. — Оці двері — на кухню, ліворуч від парадного — ванна і туалет, — пояснювала вона. — Дрова для підігрівання колонки і для кухонної плити лежать у комірчині, он ті двері. До речі, за дрова попередній мешканець також розраховувався зі мною. А втім, він користувався ними незрозуміло рідко — я маю на увазі для ванни.

— Мабуть, він віддавав перевагу товариству в бані над самітністю в ванній, — розсміявся Шрагін.

— Мабуть, — усміхнулась Емма Густавівна.

Приготувавши постіль, Шрагін пішов у ванну і довго блаженствував там під тугим холодним душем. Повертаючись, він вимкнув світло в коридорі і на дотик пробирався в свою кімнату. Раптом він почув молодий схвильований жіночий голос:

— Мамо, та це ж жахливо, як ти не розумієш цього!

«Тут її дочка», — спантеличено констатував Шрагін. Це було непередбаченим ускладненням. За відомостями, що були в Москві, студентка консерваторії Ліля Реккерт, коли почалася війна, поступила на курси медсестер і їхати до матері не збиралась. У цих нових обставинах необхідно було негайно розібратись.

Шрагін постукав у двері, з-під яких пробивалося світло.

— Будь ласка, — почув він голос Емми Густавівни і ввійшов у простору кімнату, яка, судячи з обстановки, була вітальнею. Посеред кімнати стояв рояль з червоного дерева. Попід стіною — цілий ряд стільців з плюшевими сидіннями і маленький диван з різьбленою спинкою. За круглим столом у глибоких кріслах одна проти одної сиділи Емма Густавівна і русява дівчина з заплаканим лицем.

— Пробачте, будь ласка, — винувато усміхнувся Шрагін, — але так вийшло, що в мене немає сірників.

— Лілі, принеси, будь ласка, візьми в мене на туалеті, — мовила Емма Густавівна. Коли дівчина принесла сірники, Емма Густавівна сказала Шрагіну: — До речі, і познайомтесь, це моя дочка Лілі.

— Дуже радий. Ігор Миколайович.

— Ліля, — дівчина підкреслено інакше, ніж мати, назвала своє ім’я і, кивнувши Шрагіну, відійшла до вікна. їй було років двадцять, може, трохи більше. Світле волосся гладенько зачесане і на потилиці зав’язане тугим вузлом. На хворобливо блідому обличчі різко вирізнялися сірі очі, знизу підкреслені синюватою тінню, а зверху — золотавими пушистими бровами. Зовнішність у неї була привабливою, але красивою її не назвеш. Відчувалася якась нервова напруженість у всьому її вигляді.

Емма Густавівна зітхнула і тихо сказала:

— От зосталися ми з нею вдвох і, що з нами буде, не знаємо не відаємо. — Вона підвела погляд на Шрагіна, вичікуючи, що він скаже, але не діждавшись, спитала: — Та й ви наче не збираєтесь виїздити?

Шрагін помітив, як Ліля вимогливо й гнівно подивилася на матір.

— Так, я поки що не виїжджаю, — сказав Шрагін. — У мене взагалі дике становище.

— Посидьте з нами, — запропонувала Емма Густавівна і показала на крісло. — Бачиш, Лілі, товариш теж не виїжджає…

— Це його справа, — відізвалася Ліля, не відходячи од вікна.

— Це правильно, кожен за себе вирішує сам, — підхопив Шрагін. — Але мій випадок справді дикий. Уявіть собі, мене тільки-но перевели сюди на завод з Ленінграда.

— З Ленінграда? — радісно стрепенулася Ліля і підійшла до стола, не зводячи очей із Шрагіна.

— Так, з Ленінграда, а що? — спитав він.

— Це моє найулюбленіше місто на світі, — тихо мовила дівчина.

— Не забувай, Лілечко, що ти на всьому світі знаєш тільки два міста, — повчально зауважила Емма Густавівна.

— Ах, мамо, нічого ти не розумієш! — втомлено промовила Ліля і сіла в крісло.

— Так отож… — вів далі Шрагін. — Питання про моє переведення сюди було вирішене ще до війни. Але наркомат тягнув паперову волинку, і практично мене оформили на тутешній завод тільки вчора.

— От уже вчасно так вчасно! — похитала головою Емма Густавівна.

— І всім тут, зрозуміло, не до мене. А проте хтось все-таки мусить сказати мені, як я повинен діяти?

— Ви що, хочете, щоб вам хтось нагадав, що ви радянська людина і розраховувати жити тут при фашистах не маєте права? — насмішкувато спитала Ліля.

— Лілі, перестань, будь ласка! — по-німецькому сказала Емма Густавівна.

— В усякому разі,— також по-німецькому заговорив Шрагін, — ви, Ліля, не маєте ніяких підстав думати про мене погано, а тим більше говорити.

— Тоді мені лишається тільки припускати, — іронічно і також по-німецькому сказала Ліля, — що вас залишають тут партія, уряд і особисто товариш Сталін.

Те, що вони перейшли на німецьку мову, чомусь одразу загострило їхню бесіду.

Шрагін підвівся:

— Прошу вибачити мені…

— Ігоре Миколайовичу, будь ласка, не йдіть! — заблагала Емма Густавівна. — Хоч ви, може, зрозумієте і пожалієте стару людину. Вже третій день ми з дочкою мучимо одна одну. Мені важко… — Її голос затремтів, і з очей покотилися сльози.

Ліля підбігла до матері, притиснулася щокою до її обличчя.

— Мамо, мамочко, але я сама не знаю, що робити! Заспокойся ради бога!

Емма Густавівна витерла сльози мереживною хусточкою і винувато усміхнулась Шрагіну:

— Бачите, яка в нас неврастенічна квартира.

— Я сам винний, увірвався в вашу розмову…

— О! Вона завжди така! — вигукнула Емма Густавівна, перебиваючи Шрагіна. — Адже вона весь світ, все життя бачить тільки в двох фарбах — чорній і білій. Вона мені каже: «Ти радянська людина, ти повинна звідси тікати». І їй не зрозуміти, що я не можу тікати від могили мого чоловіка, батька її. Все, що було в моєму житті хорошого, минуло в цьому місті, в цьому будинку. Вона цього не розуміє.

— Мамочко, а ти не хочеш зрозуміти мене! — пристрасно заговорила Ліля. — Ти вже не молода, тобі боятися нічого. А що буде зі мною? Іти працювати на фашистів? Краще смерть! Тікати, залишивши тебе саму?.. — Вона почекала відповіді й вигукнула тужно: — Хоча б хто-небудь зрозумів мій стан!