Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 48)

Цього ранку Шрагін вийшов з дому, коли сонце було ще так низько, що не могло заглянути на вулицю, і вона здавалась оповитою присмерковим серпанком. Шрагін поспішав на завод, щоб узнати, чи став на ремонт великий військовий корабель, яким цікавилася Москва, а потім мав намір під яким-небудь приводом піти з заводу, щоб бути присутнім на страті.

Біля заводських воріт він зустрів Павла Ілліча Сніжка. Востаннє вони бачилися взимку. Тоді Сніжко похвастався, що історія з краном закінчилася для нього благополучно, і його навіть призначили бригаденфюрером і що під його керівництвом тепер майже двісті робітників. Він був дуже задоволений собою. «Загалом не промахнулися ми з вами, Ігоре Миколайовичу…» — сказав він тоді.

Тепер Сніжко був розгублений, його очі, немов запитували й дивувались.

— Сьогодні вішають мого сусіда, його взяли на вулиці тиждень тому, — сказав Сніжко, нахилившись до самого вуха Шрагіна. — Це віруюча людина, при Радах усякого натерпівся. Я його знаю майже тридцять років. Адже так само вони завтра можуть схопити й мене. Адже ж можуть?

— Що можуть, то можуть, — відповів Шрагін. Він у цю мить теж думав про сьогоднішню страту, про те, що вона означає і що викличе. Було ясно, що тотальний терор, який розпочали німці, перелякав і довів до розгубленості навіть тих, хто їм служить вірою і правдою.

Шрагін побажав Сніжку не опинитися на шибениці, попрощався з ним за руку і пішов у дирекцію. В коридорі він зіткнувся з адміралом Бодеккером.

— Зайдіть до мене через п’ять хвилин, — кинув на ходу адмірал.

У приймальні все було на місці, але в повітрі відчувалася якась напруженість. Майор Капп розмовляв по телефону. Ад’ютант адмірала Піц і два німецьких інженери вдавали, ніби не прислухаються до його розмови.

— Я цього не знаю, — нервово говорив по телефону майор Капп. — Але майже сімдесят робітників не вийшли на роботу, і це схоже на забастовку. Якщо врахувати, що ми починаємо терміновий ремонт дуже важливого об’єкта флоту… — Слухаючи потім свого співрозмовника, майор Капп від нетерпіння безперервно кивав головою. — Я ще не можу сказати, що забастовка, але про факт я вас повідомив.

Через приймальну швидко вернувся до свого кабінету адмірал Бодеккер, і Шрагін пішов за ним.

— Ну, що ви скажете про це? — голосним шепотом спитав адмірал, як тільки Шрагін зачинив за собою двері.

— Про що, пане адмірал?

— Вони влаштовують тут публічні страти, як у стародавньому Римі, а нам після цього треба працювати з місцевими людьми і вимагати, щоб вони добре трудились.

— А може, саме страх і примусить їх працювати краще? — заперечив Шрагін.

Адмірал здивовано подивився на нього і промовчав. Потім сказав:

— Але ви подивіться, що робиться. Скрізь відсутній справжній німецький порядок. Гаразд, хай вони вішають, але хай не заважають нам. Візьміть історію з плавучим доком. Ми витрачаємо гроші, викликаємо спеціалістів з Голландії, щоб підняти, нарешті, цей док і зробити його працездатним, а док, виявляється, румуни вважають своїм, і наше військове начальство досі не може їх переконати.

Тепер мовчав Шрагін. Очевидно, адмірал раптом згадав, у якому домі живе Шрагін, з ким там спілкується, і вирішив більше не говорити відверто.

— Я хотів би на годину піти з заводу — дозвольте? — спитав Шрагін.

— Ідіть, ідіть, — одразу погодився адмірал, який не встиг, мабуть, згадати, навіщо запрошував Шрагіна до себе…

Шрагін вийшов на головну вулицю, яка вела до базарного майдану. І зразу побачив шибеницю, біля якої чорніли постаті людей. Звідти, від шибениці, назустріч Шрагіну з шаленою швидкістю промчала легкова машина сіро-зеленого кольору.

«Невже вони йдуть дивитися страту?» — думав Шрагін, прямуючи вулицею слідом за іншими людьми. Але він бачив, скоріше відчував, що люди намагаються навіть не дивитися туди, де стоїть шибениця. Хіба знаєш, у кого які справи? У напрямі до шибениці промчали два мотоциклісти. Люди, котрі йшли вулицею, і ці сіро-зелені, які думали, що вони теж люди, існували явно окремо, і кожен робив свою справу. Мешканці міста думали про життя, хоч би яким воно в них було, а сіро-зелені думали про смерть.

Шрагін підійшов до базару і зупинився біля силової трамвайної підстанції, схожої на церкву. Звідси добре видно весь базар. Там, на базарі, все було, як завжди і в той же час по-іншому. Звичайно людей зганяла сюди нужда або жадоба наживи, і завжди по обличчях, по повадках або навіть по очах можна узнати, чого людина прийшла сюди. Та сьогодні всі, хто був на базарі, похмуро поглядали на шибеницю, біля якої вже зібралося чимало сіро-зелених машин. Всі люди на базарі виглядали однаково.

Шрагін поштовхався в середину базарного натовпу і разом з усіма дивився на те, що відбувалось. Чотири критих грузовики стояли впритул один до одного перед шибеницею, немов відгороджували її від базару. Під’їхали три легкові машини. Серед начальства Шрагін пізнав генерала Штромма і Релінка. Вони були разом. Відійшовши вбік, розмовляли, спершись на афішну тумбу. Далі все відбувалося швидко, чітко, в якомусь дивному і жахливому ритмі. Водночас грюкнувши, відкинулись задні стінки грузовиків. Солдати виштовхнули з кузовів приречених — з кожної машини по п’ять чоловік. Руки у них були зв’язані за спиною. Багато хто впав, сплигуючи з машини. Їх підняли й поставили на ноги солдати, що вишикувались двома ланцюжками від машин до шибениці. Цим коридором приречені пройшли до ешафота.

На лавку поставили перших трьох. Три солдати, що сиділи на високих драбинках, накинули на шиї приречених петлі. Тієї ж миті солдати, які стояли внизу, вибили лавку з-під ніг страчуваних, і вони повисли, ледь хилитнувшись од ривка чи від конвульсій. А лавку вже переставили трохи праворуч, і вже на ній — нові троє приречених. Все відбувалося швидко і невблаганно чітко. Важко було повірити, що ті троє вже мертві.

І знову троє на лавці. Солдати на драбинках беруться за петлі, і раптом у глухій тиші майдану лунає гучний, ясний голос:

— Всіх не перевішаєте! Смерть окупантам!

Німець на драбинці поквапно накидає петлю на кучерявого й бородатого приреченого, що голосно кричить, але той робить різкий рух головою і лається. На лавку стрибають ще двоє солдатів, вони миттю надівають петлю на того, хто кричав, зіскакують на землю й зараз же вибивають лавку…

І от усі двадцять висять в ряд на довгій перекладці. Спочатку поїхали легкові машини, потім по-звіриному заревли моторами і посунули з майдану грузовики. Солдати вишикувались в колону і чітким квадратом рушили до центра міста. Біля шибениці лишились тільки чотири автоматники.

Шрагін дивився на присутніх людей і не бачив їхніх облич, він бачив тільки білі або сірі плями і відчував, як увесь натовп у мовчазному жаху повільно відступає в глибину базару.

«Ваші кати, товариші, від кари не втечуть. Ми їх знаємо, ми їх знайдемо всіх до єдиного. До єдиного!» Так говорив собі Шрагін, ідучи безлюдною вулицею, і все тіло його наливалося люттю, новою силою. Сам того не помічаючи, він ішов усе швидше.

Розділ 35

На цій вулиці, в кращих будинках міста, жили німці. Із розчинених вікон гриміло радіо — Берлін передавав ранкове військове зведення.

І поки Шрагін простував цією вулицею, він узнав, що німецькі війська прорвалися до берега Волги і бачать палаючий Сталінград.

Уже другий тиждень гітлерівські армії наступали, і радіо, як улітку сорок першого року, з ранку до вечора кричало про швидку перемогу. Шрагін намагався менше думати про це, та легко сказати — не думати. Німці повеселішали. А місто стало ще похмурішим. Днями Федорчук сказав, гірко посміхаючись:

— Так… Ми їх ложкою по лобі, а вони нас — танками, танками…

Шрагін промовчав. Він відчував, що не знаходить достатньо вагомих слів, щоб розвіяти настрій товариша. І розізлився: чому він повинен пояснювати? Все ясно! «У нас тут свій фронт, ми солдати і зобов’язані вести бій, незважаючи ні на що!»

У місті становище з кожним днем ускладнювалось. Створювалося враження, ніби гітлерівці вирішили супроводжувати наступ своїх військ посиленням окупаційного режиму. Зразу після страти заложників майже кожної ночі в місті проводились облави і масові арешти. Один за одним відправлялися в Німеччину ешелони гнаних у рабство. Вивозили навіть тих, хто мав роботу. Шрагін прекрасно розумів, що його товариші по групі в будь-який день можуть опинитися під ударом, і на кожну зустріч із зв’язковим ішов, очікуючи біди. От і сьогодні в нього мала відбутися така тривожна зустріч…

Увійшовши до кабінету адмірала Бодеккера, Шрагін побачив його біля прикріпленої на стіні великої карти. Він не підходив до неї з часу московського контрнаступу наших військ. У радіоприймачі рокотіли барабани, ревіли фанфари — звичайна музика після передачі військового зведення.

Адмірал жестом підізвав Шрагіна і, показуючи на карту, сказав:

— Чули? Ми вийшли до Волги. Га?

— Дивовижно, — ледве промовив Шрагін.

Адмірал різко повернувся, пильно подивився на нього і сказав неголосно:

— Але й настільки ж небезпечно… — Він знову, примружившись, дивився на карту. Потім показав рукою кудись угору і звідти провів у повітрі лінію до Волги. — Майже три тисячі кілометрів! Три тисячі!

— Дивовижно, — тихо повторив Шрагін.

І знову адмірал пильно подивився на нього, і в його ясно-карих очах промайнув незрозумілий для Шрагіна вираз.