Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 45)

Шрагін, затамувавши подих, дивився на присутніх тут людей — чи розуміють вони, про що їм каже священик? Всі стояли, покірливо опустивши голови, як грішники. Як узнати, що вони думають?

Тим часом проповідь тривала, і чим далі, тим яснішою і оголенішою була думка священика. За його словами виходило, ніби провидіння просто-таки наказувало покарати злочинців і злочинство, не підкорятися злочинним законам, не ставати рабами злочинців і ворогами ближніх своїх.

Служба закінчилась, і люди посунули до виходу, штовхаючи з усіх боків Шрагіна і Бодеккера. Вони вибралися з церкви в центрі натовпу віруючих. Адмірал зацікавлено дивився в обличчя оточуючих його людей. А Шрагін в цей час думав: треба негайно попередити Величка, щоб був обережніший. «Хіба він не герой? — думав Шрагін. — Не боїться перед сотнею зовсім незнайомих йому людей так відкрито закликати до опору…»

— Цікаво, про що казав священик? — перервав роздуми Шрагіна адмірал, коли вони вже підходили до машини.

— Те саме, що кажуть усі священики світу: не треба грішити.

— Мабуть, він говорив дуже добре. Я бачив, як уважно його слухали, — задумливо мовив адмірал.

— Так, він говорив дуже добре, — охоче погодився Шрагін…

У цей час Релінк, незважаючи на неділю, був на роботі. Разом з начальником радіослужби Елербеком і спеціалістом у російських справах Грозовським, якого спеціально викликали з абверу, досліджував перехоплену вночі передачу радіостанції Гранта. Уже третю годину вони марно побивалися над тим, щоб розгадати шифрування. Перед ними лежав аркуш паперу з безглуздим текстом:

«На основі 3407 небесне не рука книгу 001… Програма та вітер… 8282: цілком або кінь пріма — 11 —підсумки А двигун: 0000 — тренування»… і так далі. Але останнім словом у цій абракадабрі було «Грант».

— Загалом ясно тільки одне — шифр не про вашу макітру, — в’їдливо сказав Релінк.

— Шифри весь час змінюють і, крім того, створюють нові, — офіційно відповів Грозовський.

— Ви мені скажіть твердо хоча б одне: ті слова, які ми розшифрували зараз, вони беззаперечні? Чи якийсь інший ключ викличе й інші слова? — спитав Релінк.

— Слова можуть бути інші, — ніяк не реагуючи ні на ущипливість, ні на гарячність Релінка, сухо відповідав Грозовський. — Однак у нас є надія, що окремі і грамотно складені слова свідчать про те, що шукаємо правильно. Нарешті, ми вже третій раз маємо один і той же підпис «Грант».

— Але ж він не зашифрований і, можливо, навіть навмисно дається відкрито, щоб… нагадати нам про капітана Гранта, дітей якого описав Жюль Верн.

— Ви даремно іронізуєте, — так само сухо мовив Грозовський. — Я вже просив, щоб мені дістали цю книгу російського мовою. Дуже можливо, що саме в ній і заховано ключ шифру. В нашій справі все може бути.

— Читайте, але не впадайте в дитинство, — по інерції говорив в’їдливо Релінк, хоч розумів, що Грозовський працює серйозно і знає свою справу.

— Я все-таки здивований, що ви не можете добитися пеленгуючих станцій, — зауважив Грозовський встаючи.

Релінк промовчав. Він сам був не лише здивований, але й обурений. Тільки вчора він знову говорив про це з Берліном, і йому категорично заявили, що станцій він не матиме, бо вони потрібні на об’єктах, значно важливіших. Так, крім усього, йому дали ще й зрозуміти, що він сидить далеко не на найвідповідальнішому місці…

Коли Елербек і Грозовський пішли, Релінк подумав із злістю, що зіпсовано ще одну неділю. Про перехоплену передачу йому дзвонили сьогодні о сьомій годині ранку, а напередодні він працював без перерви шістнадцять годин. Зараз він відчував важку втому, але знав, що заснути вдень не зможе… Подзвонив генералові Штромму, ад’ютант відповів, що генерал десь гостює. Релінк пригадав, що генерал запрошував його у гості до тієї місцевої німкені, у якої вони якось уже були.

Відпустивши машину, Релінк попрямував пішки. Був м’який весняний день, і, хоч не йшов дощ і стояла тиша, повітря було вологе й холодне. Релінк підняв комір шинелі, глибоко засунув руки в кишені і прискорив ходу.

На розі, де він уже мав повернути в провулок, стояли, розмовляючи, два хлопці. Підходячи до них, Релінк стежив за ними з суто професійною настороженістю. Йому не сподобалось, що один з них держить руку в кишені. Релінк автоматично намацав свій пістолет і спокійно йшов далі. Він був не з полохливих.

Побачивши Релінка, який наближався до них, хлопці зійшли з тротуару.

Релінк уже проминув їх, як раптом земля під його ногами тривало і судорожно здригнулась і зараз же пролунав такий могутній громовий гуркіт, що з вікон будинку на розі посипалися шибки. У першу мить Релінк подумав, що поряд розірвалась граната, і інстинктивно стрибнув у бік. Оглянувшись, він побачив тих двох хлопців — вони сміялись.

Релінк майже бігом вернувся до себе в кабінет і подзвонив у військову комендатуру.

— Що це за вибух? — спитав він.

— За попередніми даними, на аеродромі, — відповів черговий.

— Подзвоніть мені, коли все узнаєте.

Черговий подзвонив через п’ять хвилин.

— Сильний вибух на аеродромі. Значні втрати людей і техніки…

Коли Релінк, Цах та Бульдог приїхали на аеродром, пожежа ще бурхала, в сіре небо впиралася стіна чорного диму. Великий проліт маневрової бетонної смуги, біля якої стояли літаки, був вивернутий з землі. Навкруги валялися уламки догоряючих літаків. Віддалеки у рядок лежали трупи. Деякі з них були в офіцерських мундирах повітряних сил. Солдати безладно метушилися біля охоплених полум’ям ангарів.

Релінк одразу зрозумів — диверсія. Величезна, добре підготовлена.

— Негайно зібрати все командування аеродрому, — наказав він Бульдогу і Цаху. — Нікого не випускати з аеродрому.

Прибіг полковник — начальник інженерної служби бази. Гладкий, червонолиций, він задихався після бігу і майже хвилину стояв перед Релінком з розкритим ротом, з якого виривалися тільки судорожні хрипи.

— Що скажете, полковник?

— Нещастя… величезне нещастя… — ледве вимовив той.

— Та що ви? Просто маленька подія, і все, — глузливо посміхнувся Релінк.

Полковник, нічого не розуміючи, витріщив на нього налиті кров’ю очі.

— Покажіть, де стояли літаки, — наказав Релінк.

Полковник підвів його до краю вивернутої з землі маневрової смуги.

— Частина стояла тут з інтервалами, визначеними інструкцією, а інші — там, — він показав на палаючий ангар.

На тому місці, де стояли літаки, зяяло кілька глибоких воронок. Було цілком ясно, що ці воронки утворилися від вибуху мін.

— Вибухи в ангарі й тут сталися водночас? — спитав Релінк.

— Спочатку в ангарі і через три секунди тут, — відповів товстун.

Вернувся Цах і доповів, що нікого з головного начальства на аеродромі немає.

— Де вони? Де ваші головні дурні? — закричав Релінк.

— Поїхали в місто… дивитися новий кінофільм… Сьогодні неділя, — відповів полковник.

— Цей кінофільм вони запам’ятають на все життя, — крізь зуби процідив Релінк і повернувся до Цаха. — Виходи з аеродрому закриті?

— Так точно.

— До нашого приїзду хто-небудь пішов з аеродрому?

— Чергові всіх прохідних і виїзних воріт сказали, що, крім начальства, з ранку ніхто не залишав аеродрому.

— Викличте сюди всіх своїх людей і починайте найсуворіше розслідування. Я піду в штаб бази. Ходімо зі мною, — наказав Релінк полковнику.

У кабінеті командуючого базою генерала Вітиха все блищало. Генерал славився своєю шаленою любов’ю до штабної чистоти і порядку. Релінк пригадав анекдот, що ходив у Франції, як генерал Вітих, розмістивши свій штаб у якомусь паризькому готелі, наказав вимити будинок з пожежних брандспойтів всередині й ззовні. Зараз Релінку хотілося висадити в повітря цей виблискуючий кабінет разом з його хазяїном. Однак треба братися до справи, і Релінк з ненавистю втупився на спітнілого полковника.

— Розкажіть, як це сталося.

— Вибухнуло о 12 годині 14 хвилин, — відповів, уже трохи отямившись, полковник.

— Де ви були в цей час?

— Спав.

— Чудово. А хто-небудь є на базі, хто пам’ятав би, що триває війна і перебував на посту?

— Оперативний черговий і його помічник.

— Покликати сюди чергового, швидко.

Прибіг черговий.

Полковник, який пішов його кликати, передбачливо в кабінет не вернувся.

Черговий був дуже схвильований і переляканий, його бліде обличчя сіпалось, кітель спереду забризканий грязюкою, а кисть лівої руки обмотана бинтом, промоклим від крові.

— Вибух стався о 12.14, — розказував він. — Рівно о 12 я на машині об’їжджав аеродром і приблизно за дві хвилини до вибуху проїхав повз стоянку літаків. Там біля трьох літаків працювали механіки, вони готували машини до завтрашнього перельоту на Кавказ.

— Хто знав про переліт? — спитав Релінк.

— Всі знали, — відповів черговий. — На базі про такі справи звичайно знають усі.