Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 35)

Савченко довго не відповідав, жував виноград, акуратно випльовуючи кісточки в долоню.

— Ну? — зовсім не миролюбно поквапив його Релінк.

— Гаразд. — Савченко зсипав кісточки в попільничку. — Ви просили мене бути відвертим. Скажу, що думаю… З одного боку, ви тут нікому не вірите, навіть нам. А з другого… — не діждавшись заперечення, вів далі Савченко, — ви маєте справу з паршивим стадом і намагаєтесь що б то не стало знайти в ньому найшолудивішу вівцю. Невже ви сподіваєтесь, що, коли ви її знайдете, то стадо зразу стане кращим? Дурниця! Ви ж демонструєте розуміння єврейської проблеми і вирішуєте її радикально раз і назавжди. Ви, може, думаєте, що росіяни для вас менша небезпека? Та поки хоча б менше половини росіян живі, ви не можете говорити ні про яку свою перемогу на цій землі… — Савченко замовк, почекав трохи, дивлячись на Релінка хитрим, усе розуміючим поглядом, і вів далі: — Ми створили тут свій комітет. При мені є бойовий актив. Замість того, щоб використати наші сили для тотальної боротьби з комуністами, ви граєтеся з нами в кота і мишку і чекаєте, коли ми приведемо до вас за комір головного комуніста… А тепер давайте-но повернімося до наших баранів. Що ви від мене хочете?

— Більшої допомоги.

— Я роблю все, що мені під силу.

— Коли йдеться про ваші сугубо українські цілі, — додав Релінк. — Але поки що, підкреслюю, поки що за порядок тут відповідаємо ми. Ніякої іншої влади, ніяких інших цілей і інтересів тут немає і не передбачається. Ми не будемо неввічливими, якщо зауважимо, що хтось, прикриваючись балаканиною про вірність нам і користуючись нею, як щитом, займатиметься дрібним політиканством. Ми тут єдина політика!..

Савченко зрозумів, що Релінк не жартує і, очевидно, він має щодо цього наказ начальства, інакше він не дозволив би собі все це повідомити. Вважаючи за краще скоріше закінчити розмову, Савченко сказав:

— Я думаю, що в нас відбулася добра й корисна розмова…

Релінк не дав йому договорити:

— Вона вважатиметься доброю і корисною тільки тоді, коли після неї ви і ваші люди залишите до кращого часу гру в майбутню українську державу і вже сьогодні віддасте всі свої сили на допомогу нам. Тільки через це лежить ваш шлях до тієї мети, яку ви перед собою ставите, на жаль, поки ще передчасно…

— Я добре зрозумів вас, пане Релінк, — сказав Савченко підводячись. — Не думайте, що ми не розуміємо, з якими труднощами ви зіткнулись у цій країні. Але, мабуть, іноді ми, українці, самі того не помічаючи, починаємо підкорятися простій істині, що своя сорочка ближче до тіла. Словом, я обіцяю вам максимальну допомогу, максимальну.

— Побачимо, — похмуро зауважив Релінк…

Розділ 25

Бойовий актив комітету Савченка перейшов у цілковите розпорядження СД. Його люди брали участь у розстрілах, стали найнещаднішими катами в тюрмі і в створеному поблизу міста концентраційному таборі. Члени організації, кожен за місцем своєї роботи, стали вірними шпигунами гестапо.

У друкарні, де працював вантажником Олекса Ястребов, метранпажа, активіста українського комітету Михайла Кузьмича Кулешова, літню статечну людину, поважали усі. Було йому років шістдесят. Сивий, як голуб, але ще досить міцний, він зумів подружитися не тільки з літніми, а й з молодими робітниками друкарні. Про те, що він «український комітетчик» і платний агент СД, ніхто не знав. Його авторитет у маленькому колективі друкарні особливо виріс, коли він якось відкрито заступився за складача Кирєєва, якого запідозрили в крадіжці паперу.

Після того, як у місті з’явилися листівки, видрукувані друкарським шрифтом, гестапівці почали старанно стежити за друкарнею. Підпільники, які мали зв’язок із складачем Глушковим, розуміли, що гестапо зацікавиться друкарнею, і на деякий час обірвали ланцюжок зв’язку. Біда була в тому, що першим з Глушковим ще восени встановив зв’язок Ястребов, згодом він передав цей зв’язок підпільникам. Глушков пам’ятав, звичайно, що все почалося з Ястребова, і вперто називав його «хрещений». Робітники друкарні цікавилися, чому він так називає вантажника. Він пояснював це дуже незграбно… Тепер Глушков дивувався, чому підпільники обірвали з ним зв’язок і майже щодня питав Ястребова: «Чого ж вони більше не показуються?» Той відповідав: «Не знаю», — і кожного разу втовкмачував йому, що він до тих людей не має ніякого відношення. Глушков був людиною доброю, відданою, але, на жаль, погано розбирався у всіх тонкощах конспірації.

А Кулешов тим часом уже давно звернув увагу, що між складачем Глушковим і вантажником Ястребовим існує якийсь зв’язок, а не просто знайомство, тим більше, що по роботі вони зовсім не були зв’язані. Він уважно стежив за ними, але довго нічого особливого помітити не міг. Та коли Савченко зажадав од своїх людей, щоб ті активніше розшукували червоних і пообіцяв за це велику нагороду, Кулешов вирішив свої невиразні підозріння видати за упевненість в тому, що шрифти з друкарні виносив складач Глушков і вантажник Ястребов.

Їх арештували, і Глушков, не витримавши катувань, признався, що крав шрифти для підпільників. Однак нікого з тих, кому він ці шрифти передавав, не знав і назвати їх не міг. Але він сказав, що зв’язав його з підпільниками вантажник Ястребов.

Що після цього перепало на долю Олекси Ястребова, можна тільки уявляти і схилити голову перед його мужністю: він нікого не виказав.

Коли Ястребова арештували, Шрагін об’явив по групі стан тривоги і наказав припинити на деякий час будь-яку діяльність…

Протягом цих двох неспокійних тижнів, поки стало відомо, що Ястребов і складач Глушков страчені, працював тільки Володимир Величко. «Впровадження» його в церкву пройшло успішно. Величко швидко знайшов спільну мову з таким же липовим, як і він, попом Савелієм, і той звалив на нього не тільки всі церковні справи, але й примусив переписувати начисто і підшивати в папки фінансову звітність комітету націоналістів. Отут і довідався Величко про те, що метранпажу друкарні Кулешову за розпорядженням СД видали велику грошову премію. Все стало ясно…

В суботу після вечерні «отець» Савелій сказав Величку, що завтра вранішня служба відміняється, в церкві відбудуться збори українського активу і їм обом доведеться реєструвати присутніх на зборах.

— Біля входу поставимо стіл, і щоб ні один не випав із списку, — наказав «отець» Савелій.

— А чого так строго? — наївно поцікавився Величко.

— Чого, чого? — вищирився «отець» Савелій. — На восьму ранку будь тут, і вся розмова!

— Бути так бути, — ображено відізвався Величко і зітхнув. — Хотілося в неділю хоч випити спокійно — і ось на тобі.

Величко знав, чим зацікавити «отця» Савелія. Почувши про випивку, піп пожвавішав:

— А що в тебе є?

— Сльоза божа, — сумно відповів Величко.

— Брешеш!

— Дев’яносто градусів, як у аптеці.

— А якщо ми сьогодні на двох приймемо?

— І обидва завтра спатимемо на реєстрації? — все ще ображено і навіть сердито говорив Величко.

— Хіба ми діти, чи що? — наполягав «отець» Савелій. — Ну добре, ти, Петровичу, чого надувся? Катай-но за своєю сльозою, а я — додому, розпоряджуся щодо пристойної закуски. Гаразд?

Величко поопирався трохи і пішов по спирт. Все життя не переносячи спиртного, він з огидою, майже з жахом думав про майбутню випивку. Але нічого не поробиш — наказ є наказ, Шрагін вимагав прискореної розвідки всіх справ ватажків націоналістичної банди…

Все в будинку «отця» Савелія, та й сам будинок, присвоїв цей мерзотник. Навіть його коханка — моторна горласта молодичка — була домробітницею в колишніх хазяїв будинку. І Савелій був переконаний, що все це він узяв за повним правом людини, котрій Радянська влада, або як він казав, совдепи, не давали життєвого ходу.

— Ти не уявляєш, як тихесенько я жив, — розказував він Величку. — Хто Першого травня перший приходив на збірний пункт з отаким бантом на грудях? Я приходив. Хто на всіх зборах був завжди «за» і ніколи «проти»? Я був. А жити ж хотілося не так. Авжеж, не так. Одного разу спробував урвати у совдепів шматочок. Так спіймали, за грати сунули, мерзотники. Роки життя на смітник пішли. І я ждав, ждав. Було в мене передчуття. І от прийшла, так, прийшла моя часинка. В цьому будиночку жив зубний лікар. Будинок — повний келих, будь здоров. Оце все, що на столі, — ще його запасики, так, його. Ну і як тільки німці почали єврейську націю ліквідовувати, я тут як тут… І на церкву я, брат, теж зарані націлився. І тут теж усе вийшло як по писаному, так, як по писаному. Колишній піп дременув, а я тут як тут. Але, правду тобі кажучи, щодо церкви, то я помилився — доход тут мишачий, а клопоту — кінь не вивезе. Це ж прямо щастя, що ти об’явився. А головне, мені поталанило тільки тому, що за паспортом я українець. Було забув про це й думати — і раптом на тобі, пригодилося, та ще й як! Пан Савченко всім нам ве-елику дорогу відкриває. Так, ве-елику…

Після першої ж склянки спирту «отця» Савелія потягнуло на політику.

— Добре, коли б німці під себе підім’яли всю землю, — просторікував він. — Щоб навкруги куди б не глянув — одна влада, один порядок, і скрізь тобі шана і життя собі на втіху. А до того ж, Петровичу, йдеться, так, йдеться.

— Схоже на те, — погодився Величко.

— Схоже, схоже, — передражнив «отець» Савелій. — Навіть наш Савченко пластинку міняє, учув, куди вітер лозинку гне, так, учув.