Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 29)

Домовилися надалі зустрічатись по можливості регулярно…

За два дні до 7 листопада на вулицях міста з’явились листівки, присвячені 24-й річниці Жовтневої революції.

Першу таку листівку Шрагін побачив, коли рано-вранці 5 листопада йшов на завод. Мрячив дощ, все навкруги було сіре, холодне, чуже. Вулицями снували німці в своїх мишачих, почорнілих від дощу шинелях. Розбризкуючи грязюку, мчали розфарбовані в жаб’ячий колір автомашини. Серед цього чужого холодного світу на сірому стовпі жовтіла листівка, що кричала про Великий Жовтень, про нашу віру в перемогу.

На грубому шпалерному папері було надруковано:

«Двадцять чотири роки тому пролетаріат Росії під керівництвом партії більшовиків на чолі з Володимиром Іллічем Леніним здійснив Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Так народилась наша перша в світі держава з радянською владою робітників і селян. Її Червона Армія вистояла перед воєнною інтервенцією капіталістичної Європи і Америки, розгромила всіх зовнішніх і внутрішніх ворогів революції. За двадцять чотири роки свого існування Радянський Союз об’єднав у свою сім’ю сотні народів і народностей, і всі вони брали участь у побудові соціалізму, який став їх радісним, вільним життям.

Ніхто і ніщо не може зупинити наш дальший рух уперед і не зламає нашої віри в справу Жовтня, нашої відданості Комуністичній партії! Великий і непереможний Жовтень! Смерть німецьким окупантам!»

Шрагін кинув побіжний погляд на листівку і пішов далі. Йому стало жарко, сильно закалатало серце. За одну хвилину все навкруги змінилося, немов якимись чарами.

Головна сила людини — в її причетності до свого народу, до всього його життя, до його щастя і до його горя. Шрагін відчув зараз цю свою причетність з особливою гостротою. Він не помічав ні холоду, ні дощу — адже це була його осінь, і цей холод і дощ були проти його ворогів. Тут проти них усі, тому що і тут фронт, і тут війна. І війна особливо жахлива для них, бо вони не знають, звідкіля їм завдадуть удару. І це страх пофарбував їхні машини в жаб’ячий колір, а їх самих вдягнув у шинелі непомітного мишачого забарвлення.

Шрагін пригадав рідний Ленінград і як він — школяр — одержував комсомольський квиток з рук учасника жовтневого штурму Зимнього. Це був ще зовсім нестарий чоловік, інженер заводу, який шефствував над їхньою школою на Виборзькій стороні. Вручивши квитки, інженер сказав: «Не важливо, юні друзі, ким ви станете, всі ви продовжуватимете велику справу Жовтня. І може статись, доведеться вам за цю велику справу і життям своїм пожертвувати, як ті, що лежать тепер на Марсовому полі…»

Спогад прийшов з дитинства, а був він як ще один наказ, що прямо стосувався його сьогоднішнього життя.

Шрагін був уже на території заводу і йшов уздовж стапеля, як враз помітив попереду під краном щільну групу робітників. Він зупинився позаду них і через голови побачив уже знайому йому листівку, приклеєну до внутрішнього боку залізної ноги крана.

— Дивись, не забули поздоровити, — тихо сказав літній робітник і оглянувся. Він угледів Шрагіна, і посмішка миттю злетіла з його обличчя. Підштовхнувши ліктем сусіда, він голосно сказав: — Чого побрехеньки читати? Пішли працювать.

Шрагін залишився перед листівкою сам. Тепер він читав її повільно і обдумував, як йому діяти: зірвати чи залишити? Робітники пішли, але пізніше вони могли вернутись і побачити листівку на місці. А серед них міг опинитись і зрадник. Рискувати не можна! Шрагін як міг акуратно відірвав міцно приклеєну листівку і, тримаючи її в руках, пішов до дирекції.

Він трохи досадував, що в листівці, якщо не брати до уваги слів «Смерть німецьким окупантам!», нічого не говориться про боротьбу з ними. А потрібно сказати людям, що партія тут, разом з ними, в окупованому ворогом місті, кличе їх у бій за свободу і честь Батьківщини. Добре було б підказати людям, що їм треба робити…

Ввійшовши в кабінет адмірала Бодеккера, Шрагін з задоволенням відзначив, що там знаходиться і нацистський комісар при адміралі майор Капп.

— Пробачте, панове, але в мене термінова справа. — Шрагін поклав перед Бодеккером листівку. — Це було приклеєно до підйомного крана.

Майор Капп швидко підійшов до адмірала, і вони разом прочитали листівку. Переглянулись. Майор Капп взяв листівку й уважно оглянув її з обох боків. Він навіть понюхав її, потім провів пальцем по тексту і ще раз оглянув листівку з обох боків.

— Навіть фарба ще не висохла, — сказав майор Капп і, підійшовши до столика з телефонами, подзвонив комусь по службовому зв’язку. — Говорить майор Капп, поздоровляю вас з датою революції в Росії… Ні, ні, мені не до жартів. Ви взяли під контроль міські друкарні?.. Тоді, значить, більшовицькі листівки друкуються під вашим контролем… У нас на заводі… Так, але в мене тільки один примірник, а скільки їх є ще, мені невідомо. Та думаю, що в друкарні нічого було друкувати маленький тираж. Добре, я сам зараз привезу.

Майор Капп поклав трубку і, виходячи, звернувся до Шрагіна:

— Дякую вам.

Шрагін мовчки нахилив голову.

Бодеккер сидів нерухомо, втупивши прищулений погляд в глуху стіну кабінету.

— Ні, ні, все-таки ми чогось про цю країну не знаємо, — сказав він, нарешті, наче розмірковуючи вголос. Бодеккер повернувся до Шрагіна, але замисленість в його ясно-карих очах лишалась, він дивився на Шрагіна і ніби не бачив його. — Вчора мій колега, але справжній плаваючий адмірал розказав про бій нашого есмінця з російським торпедним катером. Росіяни билися, як леви; уже втрачаючи плавучість, встигли випустити торпеду і пошкодити есмінець, а коли стали тонути, то співали якусь пісню. Мого колегу вразило, що цей свій подвиг жменя моряків зробила без свідків, знаючи, що їх героїзм залишиться невідомий. Що ж ними керувало? Га?

— Фанатизм, — відповів Шрагін.

— Ні, пане Шрагін! — рішуче заперечив Бодеккер. — Фанатизм на війні — це явище сугубо індивідуальне, тут слід вживати зовсім інше поняття — патріотизм. Цікаво, як ви прочитали цю прокламацію?

— Із здивуванням, — відповів Шрагін.

— З чого ви здивувались?

— З самого факту її появи.

— Так, так, саме здивування, розумію вас, — раптом обурено заговорив адмірал, і обличчя його почало багровіти. — І це ваше і моє здивування, скажемо прямо, на совісті гестапо. Це їх стиль. Так було і в Берліні. Вони громлять єврейські магазини і синагоги, а комуністи в цей час діють у них під носом…

У кабінеті Релінка листівку досліджували спеціалісти. Вони зійшлися на тому, що надруковано її на примітивному верстаті, який може бути встановлений де завгодно. Релінк подзвонив генерал-спостерігачеві Штромму, повідомив його про листівку і про висновок експертів.

Штромм попросив доставити йому примірник листівки.

— У нас всього-на-всього один примірник, — відповів Релінк. — Мої люди шукають по місту другий. Я пришлю вам фотокопію.

Релінк навмисно сказав неправду. На столі в нього лежало кілька листівок і вже зроблені з них фотокопії. Він відібрав найгіршу фотокопію і відправив її Штромму…

В цей день Релінк записав у своєму щоденнику:

«5 листопада 1941 року в місті виявлено прокламації комуністів до річниці їхньої революції. Вражає текст прокламації. Крім стандартного московського крику в самому кінці, в прокламації жодного слова про катастрофу, що спіткала їх хвалену державу. Вона написана так, наче нічого в їхній країні не сталося і наші солдати не стукають у кремлівські ворота. Прочитавши прокламацію, мене, слово честі, образила байдужість. Було б приємніше, коли б вони засипали нас лайкою, прокляттями і погрозами. Принаймні я б відчув, що я є і що вони відчувають мої пальці на своєму горлі. Але якщо вони відмовляються визнавати, то чи не свідчить це про те, що і я і моя служба недостатньо активні й нещадні?..»

Листівок було небагато, але про них говорили у місті всі. Експерти Релінка сміялись, що листівки надруковано на зворотному боці шпалери з ідилічними квіточками, а мешканцям міста це говорило, в яких важких умовах діють люди, котрі випустили цю листівку. Місто хвилювало, що листівка за змістом була схожа на звичайне святкове поздоровлення мирного часу. Прочитавши листівку, люди згадували, як вони, бувало, святкували жовтневу дату, як ходили один до одного в гості, співали за столом пісень… І ще вони думали про те, що в місті є люди сміливіші від них, люди, які не змирились з нещастям і свято оберігають традиції колишнього життя. Одним від цього ставало соромно, і вони починали відшукувати причини, що виправдували їх мовчазну покірливість подіям. Інші ставили собі питання, як вони можуть допомогти отим хоробрим людям.

Розділ 20

7 листопада Емма Густавівна вирішила влаштувати родинну вечерю.

— Відзначимо все-таки наше звичне свято, — трохи збентежено сказала вона Шрагіну.

— А якщо прийдуть ваші гості? — спитав Емму Густавівну Шрагін.

— Для них це буде просто вечеря, і все, — відповіла вона і пошепки додала: — Це Лілі зажадала, щоб я влаштувала вечерю. — Вона глибоко зітхнула. — Я кажу їй: учися в Ігоря Миколайовича спокою. Працює з німецьким адміралом і ніякої трагедії з цього не робить…

Нещодавно Емма Густавівна сказала Шрагіну: «Ми ж з вами не якісь зрадники, ми просто розуміємо, що змінити нічого не можемо…» Уже не вперше вона говорить з ним як із своїм союзником. Ліля розуміла, що Шрагін залишився в місті не для того, щоб працювати з німецьким адміралом, але вона не могла змиритися з тим, що її мати так просто сприймає своє нове життя і навіть твердить, що їй тепер цікавіше жити ніж раніше. Лілю дратувало і те, що мати легше, ніж вона, знаходить спільну мову із Шрагіним.