Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 18)

— Ти не знаєш, де він? — не витримала Зіна.

— Вони з Сашком пішли кудись відносно роботи, адже Сергія твого можуть запросто погнати в Німеччину.

— Чому це мого? — фиркнула Зіна.

— Ну нашого, все одно, — тихо мовила Юля, і зітхнувши, додала: —Чудовий він хлопець. Одружилися б, стало б вам обом легше в цьому пеклі. Знаєш, як добре, коли поряд вірна людина!..

Зіна спалахнула, уже готова була захиститись грубим жартом, але не зробила цього, промовчала і зараз же пішла.

На завтра Сергій був на місці, і Зіна так зраділа, побачивши його, що, сама того не помітивши, побігла до нього, але, не добігши трохи, раптом злякалася свого пориву, зупинилась і стояла мов вкопана, поки Сергій сам не ступив до неї кілька кроків.

Вони пішли звичним їм маршрутом, тихими маленькими вуличками, обминаючи центр міста.

— Я знаю твою вчорашню розмову з Юлею, — сказав Сергій.

— Яку ще там розмову? — спитала Зіна, холонучи. — Яку, яку… Ну, що скажеш?

— Їй і скажу при нагоді, — тихо відповіла Зіна.

Вони деякий час ішли мовчки, і раптом Сергій сказав:

— Справді, Зіно, давай жити разом. Їй-богу, веселіше буде.

— Як це жити? — здивувалася дівчина.

— Як усі живуть, родиною.

— А любов? — спитала Зіна, сама не дуже розуміючи, що це таке.

— Віршів не пишу, — всміхнувся Сергій.

Зіні здавалося, що все це він говорив несерйозно, а головне, зовсім не тими словами, про які вона іноді мріяла, водночас вона бачила його неспокійне обличчя, його тривожний, очікуючий погляд і раптом відчула, що він не жартує.

— Ну то як, Зіно? — нетерпляче спитав Сергій і зупинився.

— Як же ти про це думаєш? Без ніякого запису? — помовчавши, спитала Зіна.

— Чому? — заперечив Сергій. — Який тут у них буде запис, хтозна… До того ж їхній запис для мене ніщо. А друзі мої вже розвідали про попа і про все таке інше. Там у церкві запис ведуть по-старовинному. Правда, піп ціну править — упадеш.

— У церкві? — здивувалася й зраділа Зіна. Вона бачила в якомусь фільмі церковне вінчання, і воно їй дуже сподобалось. Там усе було так урочисто, красиво, з співами.

— А більше ж ніде, — сказав Сергій і знову спитав: — Ну що ти вирішуєш?.

— А ти мене не покинеш? — Зіна дивилася йому в очі, і він бачив у них веселі іскорки.

— Аби тільки ти мене не покинула, — тихо мовив він і обережно, зовсім не так, як уперше, ласкаво пригорнув її до себе і став шукати її губи…

У неділю вранці головною вулицею, прямуючи до церкви, поважно рухався весільний кортеж на двох візниках. Накрапав дощ, і верх над прольотками був піднятий. Верх цей був з жовтої брудної шкіри і весь в дірках. Та й самі прольотки мали такий вигляд, наче їх викопали з землі. Справді, де вони були, поки цими вулицями бігали таксі й трамваї?

Перехожі, побачивши кортеж, зупинялись і здивовано дивилися йому вслід: кому це тепер спало на думку женитися, та ще й весілля справляти? А німцям це видовище подобалось. Вони сміялися, кричали щось услід процесії.

У першій прольотці сиділа молода і старший боярин Харченко. У нього через плече був зав’язаний вишитий рушник. У другій прольотці молодий сидів між старим і старенькою — це були Михайло Степанович Биков і його дружина Ольга Матвіївна — хазяї будинку, в якому провів першу таємну ніч і тепер жив Харченко. Молодий — Сергій Димко — потай любовно поглядав на своїх весільних батька й матір і дивом дивувався, з якою справжньою гідністю грали старенькі свої весільні ролі. Він знав, що вони, довго не роздумуючи, залишили в себе Харченка. Більше того, старі зуміли через церкву одержати фальшиву метрику, яка засвідчувала, що Харченка вони всиновили ще в 1930 році. Коли Харченко попросив їх взяти участь у весіллі, старенькі зразу погодились. Харченко розказував, що їх непокоїло тільки одне — чи не станеться на весіллі якоїсь стрілянини і що в такому разі не треба брати з собою Ольгу Матвіївну, бо вона не переносить пострілів…

У церкві було темно, як у льоху. Піп мав досить дивний вигляд — наголо бритий і навіть без вусів. Він зустрів приїжджих на паперті, поквапно провів у церкву і, взявши Харченка за руку, відійшов з ним убік. Вони довго про щось перешіптувались.

— Гаразд, дамо тобі ще дві пачки чаю, і шабаш, — голосно сказав Харченко і вернувся до молодих.

— Восьмушки чи чвертки? — поцікавився піп.

— Ти сказав би ще, по кілограму кожна, — розізлився Харченко. — Як тобі не соромно з церкви ларьок робити? Восьмушки, восьмушки…

— Гаразд, ідіть до церковних воріт, — сказав піп і кудись зник.

Незабаром він знову вийшов, уже в рясі, досить пошарпаній. Поряд з попом дріботіла згорблена маленька бабка, в такому довгому чорному платті, що воно тяглося за нею, як хвіст.

— Молоді, станьте сюди, — розпорядився піп, показуючи на низеньку кафедру, де лежала велика книга з хрестом на оправі. Зіна і Сергій стали поряд. Позаду них — Харченко із своїми старими.

— Звати як? — суворо спитав піп.

— Зінаїда і Сергій, — відповіла за обох Зіна. Вона дуже хвилювалась і чогось боялася, їй хотілося, щоб усе скоріше закінчилось.

Піп подивився на неї насмішкувато і, задерши голову, гучно проголосив:

— Вінчаються раба божа Зінаїда і раб божий Сергій. І та нехай… — Більше з того, що він бурмотів, значно знизивши тон, жодного слова розібрати було неможливо. Харченко знав, що піп до приходу німців був бухгалтером будівельного тресту і, звичайно, не розумівся на церковній службі, але спостерігати за цим саморобним попом було смішно. А молоді, здавалося, не помічали комізму становища і були сповнені серйозності й трепету.

Пробурмотівши хвилини зо дві, піп раптом замовк і строго спитав Сергія:

— Будеш вірний своїй дружині?

— Буду.

— Дивись! — пригрозив йому пальцем піп і звернувся до Зіни: — А ти?

— Буду, буду, — швидко промовила вона.

— Дивись! — пригрозив піп і їй, після чого він зійшов з свого п’єдесталу і, задерши до грудей рясу, витягнув з кишені папірець. — Зараз, я тільки прізвища ваші проставлю і в книгу занесу…

Харченко взяв у нього довідку, перевірив, що в ній написано, перевірив запис у книзі і після цього віддав попові дві восьмушки чаю, сказавши при цьому:

— Шкуродер ти, а не піп.

— Кожен живе, як може, — відповів піп, погладжуючи свою бриту голову.

З церкви усі вже пішки вирушили до Федорчуків, де на них ждав весільний стіл…

Розділ 12

Штурмбанфюрер Вальтер Цах розповідав Релінку про акцію «Шість променів», яку він підготував. Саме розповідав, а не доповідав. Начальник поліції безпеки взагалі не був зобов’язаний звітувати перед старшим слідчим СД. І якщо він прийшов до нього, то тільки тому, що знав, який великий досвід у Релінка в проведенні таких акцій і що в СД міста він постать найвизначніша. І все-таки розмова в них наче неофіційна. Ось і зустрілися вони не на службі, а недільного вечора в особняку, де жив Релінк. Вони сиділи на тісному балконі, що виходив у садок. Плетені крісла ледве вміщувались на балконі, і співрозмовники весь час відчували коліна один одного. Та зате можна говорити зовсім тихо, тим більше, що обом відомий параграф 17 інструкції Гейдріха, в якому особливо підкреслюється секретність саме таких акцій.

— По-моєму, шифр операції підібрано невдало, — зауважив Релінк. — Кожному дурневі ясно, що йдеться про шість променів єврейського клейма.

Цах, не моргнувши оком, проковтнув «дурня» і спитав:

— А що, коли її назвати просто акція номер один?

— В усякому разі, краще, — відповів Релінк. — На скільки чоловік ви розраховуєте акцію?

— Я думаю, що за першим наказом про з’явлення прийдуть близько двох тисяч чоловік і через тиждень стільки ж за другим наказом.

— Можливість втечі з міста, сподіваюсь, передбачена?

— Так, все зроблено. У нас єдина трудність — досить велика відстань од місця збирання до місця акції.

— Це дуже погано, Цах, — лагідно докорив Релінк. — Кожний зайвий десяток метрів дороги — це зайвий шанс розшифровки акції.

— Але ми їх доставимо туди вночі.

— Як ви їх доставите? У вас буде для цього необхідний транспорт?

— Я провів хронометраж. Вночі гнав за маршрутом поліцейських. Вийшло дванадцять хвилин. Враховуючи, що в колоні будуть і старі, планую тридцять хвилин.

— А ви пам’ятаєте випадок у Польщі, коли п’ять тисяч чоловік просто відмовились іти й сіли на дорозі! Що буде, коли передчуття не обманить і ваших?

— Що ви пропонуєте?

— Я пропонувати не можу взагалі.

— І все-таки я проведу їх за тридцять хвилин! Не те щоб сісти на дорогу, подумати про це не встигнуть, — енергійно сказав Цах.