Василий Ардаматский – "Грант" викликає Москву (страница 15)

— Звичайно, краще без нових квартирантів, — сказав Шрагін.

— Ну, бач, Лілі? Ігор Миколайович ставиться до цього тверезо і спокійно. І тобі теж треба вчитися пристосовуватися до обстановки.

Ліля дивилася на матір холодно і презирливо.

— Я збожеволію, слово честі, — тихо мовила вона.

Шрагін як тільки міг природно розсміявся.

— Залишається тільки припустити, що ви розраховуєте потай вискочити заміж за якого-небудь німецького генерала і тому хочете зоставатися вільною навіть від фіктивних зобов’язань.

— Вам не личить казати дурниці, — спокійно відпарирувала Ліля.

— Тоді, Ліля, скажіть прямо, що ви пропонуєте або що збираєтеся робити? — вже серйозно спитав Шрагін.

— З того моменту, коли я проявила ганебну малодушність, погодилася з мамою і залишилась тут, я вже не маю права розраховувати на щось хороше, — відрубуючи кожне слово, відповіла Ліля.

— У місті лишились не одна ви. Якщо ви думаєте, що всі залишились, проявивши малодушність або з підлими задумами, ви небезпечно помиляєтесь, — сказав Шрагін, дивлячись в люті й холодні очі дівчини.

— От, от! — зраділа Емма Густавівна. — Я кажу їй те ж саме!

Ліля мовчала, але Шрагін читав у її погляді безмовне запитання: «А чому залишилися ви?» І він подумав, що колись на це запитання він відповість правду. Колись, але не зараз. І не всю правду. А тепер її треба заспокоїти, подати хоча б маленьку надію.

— Я, як ви знаєте, ходжу на завод, — сказав Шрагін. — Але завод паралізовано, і це надовго. Знаючи це, я спокійний. І якщо ви внутрішньо будете впевнені, що ні в яку підлу змову з совістю не вступите, ви теж будете спокійні. Ця якість в наших умовах — зброя. А істерика — не що інше, як початок поразки. Подумайте про це, Лілю, і ви побачите, що я не такий вже й неправий.

Шрагін ввічливо побажав жінкам на добраніч і пішов у свою кімнату.

Розділ 10

Перша зустріч Шрагіна з Григоренком відбулася в неділю на бульварчику біля пристані. Відповідно до схеми зв’язку, що вступила в дію, їхню зустріч охороняв Федорчук. Він обрав спостережний пост з боку міста, і Шрагін весь час бачив його.

Шрагін і Григоренко сиділи на лавці, поклавши між собою на газету хліб і помідори, — просто влаштувалися два приятелі попоїсти і відпочити в затінку.

— Найміцніше почуває себе Федорчук, — говорив Григоренко тихим, приглушеним голосом. — По-моєму, дуже у нього вдало з молодичкою вийшло…

— Уникайте давати свої оцінки. Тільки факти, і якомога коротше, — перебив його Шрагін.

Григоренко образився, замовк. Потім вів далі уривистими фразами. З його розповіді Шрагін з’ясував, що всі товариші — один гірше, інший краще — закріпились. Проте лишалося тривожним становище з роботою. Всі запитували, чи варто просити роботу через біржу праці. Димко звідкілясь довідався, ніби всіх, хто молодший, біржа заносить в окремий список на відправлення в Німеччину.

— Звідкіля він це знає? — спитав Шрагін.

Григоренко усміхнувся:

— Знову ж таки дівка одна є, на біржі працює. Димко з нею познайомився у Федорчука.

— Федорчук цю дівчину теж знає? — спитав Шрагін.

— Краще її знає Федорчукова… ну, як її… ну, наречена, чи що, не знаю.

— Яке у Федорчука враження про неї?

— Я не питав.

— Даремно.

— Мені ж про неї не Федорчук сказав, а Димко.

— Що він сказав?

— Та він наче пожартував, спитав: чи не варто йому, як Федорчукові, бойову подругу завести?.. І розповів про цю саму… ну, дівчину.

— Що він розповів про неї?

— Сказав, що з виду вона гарна, — трохи усміхаючись, відповів Григоренко. — Сказав, весела, їй усе байдуже.

— Ви в нього нічого не запитували?

— Ні.

— Передайте Димкові мій наказ: познайомитися з нею ближче, все про неї з’ясувати — з якої родини, чому залишилась, що думає. У середу ввечері ми знову зустрінемось за розкладом. До речі, як у вас з роботою? — спитав Шрагін.

— Думаю поки що обійтись. Сім’я, в якій я живу, забезпечена — кустарі, одним словом. Хазяїн ходив у міський магістрат, зареєстрував там свою сім’ю і мене теж, сказав, що я його робітник, і ніяких запитань з цього приводу не було.

— Обережніше, Григоренко, як тільки помітите найменше ускладнення, — негайно влаштовуйтесь.

— Я весь час напоготові, Ігоре Миколайовичу.

— Надіюсь на це. Ну, пора прощатись. До побачення. Шрагін дивився йому вслід, і на душі було неспокійно.

Він думав про те, що його бойові товариші вміння і досвід набуватимуть тільки тепер, коли боротьба вже почалась. А наука ця непроста: найменша помилка коштуватиме життя. Оцей же Григоренко. Зараз він наче не боїться, але він і не розуміє, що в їхньому становищі обережність — це зовсім не боягузтво. Його доведеться вчити ще й діловитості і навіть умінню говорити коротко і точно висловлювати свої думки — для зв’язківця це дуже важливо… «Ну що ж, вчитимемося всі разом», — подумав Шрагін, встав з лавки і кружною дорогою попрямував додому. Деякий час Федорчук віддалеки супроводжував його, перевіряючи, чи ніхто не стежить.

Шрагін ішов безлюдними вулицями, що вже поринули у присмеркову синизну, і думав, як дивно влаштована людина. І трьох років нема, як він за наказом партії залишив роботу інженера-суднобудівника і став чекістом. Хіба міг він тоді подумати, що колись опиниться в цьому зайнятому ворогом місті, очолюватиме тут цілу групу і провадитиме таємну боротьбу? Але це вже сталось, він уже працює. І робота, хоч би якою небезпечною вона не була, є як і всяка робота — до неї, виявляється, можна звикнути, і в ній є свої робочі будні…

Наближаючись до свого будинку, Шрагін знову побачив генеральську машину. Шофер спав, насунувши на носа пілотку.

Шрагін навмисно грюкнув дверима, коли заходив, і зараз же з вітальні вийшла Емма Густавівна.

— А ось і наш Ігор Миколайович! — голосно вигукнула вона. — Зайдіть до нас хоч на хвилинку. У нас генерал Штромм.

Шрагін зайшов у вітальню й побачив генерала, що сидів у кріслі. Сьогодні він був у цивільному. Йому було років сорок п’ять, можливо, трохи більше. Крупне прямокутне обличчя, масивна постать. Очевидно, короткозорий. Він розглядав Шрагіна, примруживши очі.

— Добрий вечір, пане генерал, — із стриманою шанобливістю сказав по-німецькому Шрагін, зупинившись посеред кімнати.

— Добрий вечір, добрий вечір, щасливий обранець, — з удаваним невдоволенням басовито відізвався генерал, важко підвівся з крісла, підійшов до Шрагіна і подав йому руку. — Штромм, Август, — виразно вимовив він.

— Шрагін, Ігор.

— Шрагін? О! Ми обидва на «Ш»? Пробачте, а як ви сказали ім’я?

— Ігор.

— І-гор?

— Так.

— Таємничі російські імена, — похитав головою генерал. — Посидьте з нами. Адже мені доведеться доповідати моєму родичеві й про вас. І ви теж наш родич, І-гор. — Генерал басовито розсміявся.

Емма Густавівна поставила перед Шрагіним каву.

— Чого ж ви не питаєте, де ваша Лілі? — з неприємною інтонацією спитала вона.

— Я приголомшений знайомством з живим німецьким генералом, — усміхнувся Шрагін.

— Ви вважали б за краще знайомитися зі мною — мертвим? — загримотів генерал своїм басовитим сміхом.

— Лілі валяється в ліжку, — сказала Емма Густавівна. — У неї страшенна мігрень. Покличте її, можливо, все-таки вона вип’є кави?

Шрагін встав і, попросивши вибачення в генерала, пішов у кімнату Лілі. Дівчина долілиць лежала на дивані.

— Лілю, що з вами? — тихо спитав Шрагін.

Вона схопилася, сіла і здивовано втупила очі на Шрагіна.

— Ах, це ви, — з полегкістю сказала вона. — Страшний сон бачила, б-р-р! Він ще й досі там?

— Мати хоче, щоб ви зайшли до вітальні, — сказав Шрагін.

— Він викликає в мене нудоту. Я не піду. Скажіть, мігрень, і вона не хоче псувати всім настрою.