Якісь переплески, блиск —
переймами досвітку.
І вже попливла-пливла
вічність.
Бо серце оговтати,
добігти до пам’яти,
немов на побачення —
годі.
Стань і вдивляйся: скільки тих облич
довкола виду твого, ніби німби,
так сумовито виграють на дримбу,
хоч Господа на допомогу клич.
Вдивляється у проруб край світів
душа твоя, зайшовшись начуванням.
Тонкоголосе щемне віщування
в подобі лиць – без уст, очей і брів.
І безберега тиша довсібіч!
Усесвіт твій німує і німіє.
І сонце, в душу світячи, не гріє:
в змертвілих лицях – відумерла ніч.
А з безгоміння, з тлуму світового
напружена підноситься рука
і пісня витикається тонка,
як віть оливи у долоні бога,
і сподіванням встелеться дорога,
і в серці зірка заболить жалка.
І стіл, і череп, і свіча,
що тіні колихає,
і те маленьке потерча,
що душу звеселяє.
Либонь, для тебе не дано
вартнішого зазнати
за цього, що спішить вікно,
як світ, заколисати.
Сховайся в череп, потерча!
Очниць великі вікна
потвердять, що горить свіча
розважно – ані бликне.
Тамте видіння у мені
світає – і світання
просториться в самотині,
як світу заступання.
Світання – мов яйця пташині,
кволі, спроквола сині,
що випали з гнізд і щебечуть
і крильцями тріпотять.
Оце голубе молодило —
пливе і пливе – не до краю
і не до кінця – щоб нагально
душу втопити сліпу.
А присмерк крутоберегий
роздався – аби в улоговину
сяєво сяєва сяйва
ввігналось, мов пружна стріла.
У порожній кімнаті,
біла, ніби стіна,
притомившись чекати
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа:
котру ніч, котрий день —
ані чутки про мужа,
ані – анітелень.
Лячні довжаться тіні,
дзвонять німби ікон,
і росте голосіння
