Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 81)
З тридцяти трьох підпільників урятувалися тільки четверо; двадцять дев'ять чоловік, а серед них і Вебера, було розстріляно без суду і слідства.
Коли остаточно з'ясувалося, що генеральським бунтом почала керувати американська розвідка, Василь дістав від «батька» вказівку не втручатися в справи невдоволених генералів…
Саме в цей час Василь дізнався, що німці через шведських представників вивідують, чи не погодиться Америка на сепаратні переговори з ними. Справді, незабаром до Женеви унадилися дуже чиновні німецькі військові в цивільному і «випадково» туди ж приїхав із Берна посол Сполучених Штатів Америки в Швейцарії. Василь за допомогою всюдисущого Стамбулова знав про кожен крок американського посла.
Потім у Женеву завітав сам містер Даллес-молодший, а з Берліна приїхали кілька німецьких генералів нібито як приватні особи.
Даллес привіз із собою цілу армію радників і десятків зо два здоровенних детективів. Вони зайняли цілий поверх у готелі «Савой» і нікого стороннього туди не пускали, навіть поміняли частину обслуги на поверсі. А втім, сам Даллес поводився скромно, нікуди не виходив, ні з ким не зустрічався.
Про те, чому Даллес приїхав до Женеви, ходили всякі чутки. Подейкували — і цьому сприяли самі американці, — що містер Даллес, стомившись від надто напруженої роботи, надумав відпочити біля Женевського озера. Цілком зрозуміло, ніхто не вірив у цю вигадку. Василь добре знав справжню мету приїзду в Швейцарію шефа американської розвідки. «Батько» теж не дрімав: ще задовго до приїзду Даллеса він попередив Василя про можливі сепаратні переговори за спиною союзників між представниками Німеччини й Америки. «Батько» наполегливо вимагав зробити все можливе, щоб знати не тільки всіх учасників переговорів, але й те, про що вони говоритимуть.
Легко сказати — «зробити все можливе!» А як це зробити, коли американці забарикадувалися на третьому поверсі готелю «Савой» і місцеві поліцейські пильно охороняють їх?
Передусім Василь почав вивчати оточення Даллеса і, на свій великий подив, натрапив серед його радників на француза — Жана-Поля Маріньє, давнього свого знайомого по паризькому тенісному клубу.
Спроба поговорити з ним по телефону не мала успіху: портьє готелю відмовився назвати номер його телефону. Тоді Василь залишив портьє свій телефон, попросивши передати його мосьє Маріньє.
Принагідно Василь довідався ще про одну цікаву обставину: охороняти німецьку делегацію в Женеві було доручено оберштурмбанфюрерові Отто Лемке та його помічникам.
Над усі сподівання, Маріньє подзвонив Василеві того ж дня ввечері додому і сказав, що хоче зустрітися з ним.
— Якщо не заперечуєте, ми могли б прогулятися з вами по набережній і поговорити, — сказав він.
Вони зустрілися о дев'ятій годині вечора біля човнової станції. Після того як вони обмінялися люб'язностями з нагоди зустрічі, Василь запропонував Маріньє покататися по озеру на човні.
— Так буде краще — далі від цікавих очей і нескромних вух, — додав він.
Маріньє погодився.
Від'їхавши од берега на чималу відстань, Василь перестав веслувати і звернувся до француза:
— Покладаючись на вашу скромність, я дозволю собі говорити з вами відверто — до цього мене змушують обставини. Я живу тут як американський громадянин — представляю інтереси нафтової компанії «Стандард ойл». Це моє офіційне становище. Головне ж полягає в тому, що я, як, мабуть, і ви, палко жадаю поразки Німеччині і звільнення моєї батьківщини. Не секрет, що сьогодні фактично воюють з гітлерівцями росіяни — вони наближають день остаточної перемоги над фашизмом. Проте, наскільки я знаю, американці, в особі містера Даллеса, збираються вести переговори з німцями за спиною Радянського Союзу.
— Звідки ви це знаєте? — перебив його Маріньє.
— Хіба це має значення і міняє суть справи? — і собі запитав Василь.
— Ні, звичайно… Я спитав тому, що місія Даллеса строго секретна.
— На світі не буває секретів, про які б не знали інші!.. Мені хотілося б почути вашу думку: чи чесно діють американці щодо своїх союзників, росіян?
— Ні! — коротко відповів француз.
— Тоді чи можу я сподіватися на вашу допомогу?
— Яку?
— Хочу дізнатися через вас про зміст цих переговорів.
— У мене теж є до вас запитання: чи не скажете ви, мосьє Кочеку, для чого вам це потрібно?
— Для користі справи!
— Кому буде передано ці відомості?
— Можу запевнити вас, що їх використають в ім'я справедливості! — ухильно відповів Василь.
Запанувала довга мовчанка. Василь розумів, що дуже ризикує, розмовляючи з Маріньє відверто. Але вже те, що Маріньє не відмовив йому одразу, дещо означало.
— Мені треба подумати, — нарешті відповів Маріньє.
— Я тільки прошу вас зважити при цьому, що йдеться про життя мільйонів, про свободу народів! — сказав Василь і взявся за весла.
Прощаючись з Василем на набережній, Маріньє обіцяв подзвонити йому наступного дня ввечері.
Очікувати довелося всього двадцять чотири години, але якими довгими вони здалися Василеві! Він занепокоєно думав: а що коли Маріньє відмовиться? Одного разу він уже відмовив — там, у Франції… Невже життя нічого не навчило його?..
Щоб не гаяти часу, Василь розшукав есесівця.
— Які ж ми з вами друзі, пане Лемке? Приїхали в Женеву і навіть не показуєтесь!..
— Я дуже заклопотаний — охороняю дорогоцінне життя цілої юрби начальників, — виправдовувався оберштурмбанфюрер. — До того ж не маю сумніву, що за мною стежать — хто, хто, а я добре знаю наші порядки!.. Ходити до вас без особливої потреби нема рації, — почнуться запитання, здогади, припущення…
— Любий Лемке, чи не скажете мені, чого приїхали сюди начальники, яких ви охороняєте?
— Містере Кочеку, я певен, що ви знаєте це не гірш за мене!
— Хочу, щоб ви підтвердили…
— Будь ласка, підтверджую: вони приїхали сюди, щоб вести переговори з американцями. Наші керівники нарешті зрозуміли, що йдуть до катастрофи, і єдиний вихід із становища, яке створилося, — укласти мир із Заходом, щоб усією силою навалитися на росіян. Якщо не перемогти, то хоча б зупинити їх і не пускати до себе…
— Бачу, ви стали великим стратегом, Лемке! — Василь усміхнувся.
— Мимоволі станеш, коли навколо самі тільки твердолобі дурні!
— Чи будете ви на переговорах?
— Ні, звичайно. Мене далі фойє готелю «Савой» не пустять.
— Зробіть мені дружню послугу — назвіть прізвища і звання генералів, які беруть участь у переговорах.
Лемке довго мовчав, потім махнув рукою і назвав п'ятьох німецьких генералів.
Давши Лемке в нагороду пляшку рому і три блоки сигарет, Василь попрощався.
Подзвонив Маріньє і знову призначив побачення на набережній, біля човнової станції.
Маріньє був схвильований — Василь зрозумів це з перших його слів, як тільки вони сіли в човен і відчалили од берега.
— Я не спав цілу ніч, — почав француз. — Усе міркував про вашу пропозицію… Не знаю чому, але я надумав допомогти вам. У всій цій історії для мене є одне виправдання: американці справді діють нечесно, збираючись зраджувати своїх союзників. Сподіваюсь, нащадки не засудять мій вчинок і не визнають мене зрадником.
— Гадаю, що всі чесні люди віддадуть вам належне, — сказав Василь.
Вони умовилися, що Маріньє робитиме короткі нотатки про хід переговорів, а Василь придумає, як забирати їх, бо часто появлятися на вулицях чи в ресторані Маріньє не міг, щоб не викликати в американців підозри.
Василь і Стамбулов довго сушили голову над тим, як забрати нотатки в Маріньє. Вирішили, що найкраще, коли Маріньє робитиме нотатки на цигарковому папері, потім, поклавши його у порожню коробку з-під сигарет, в умовлений час, прогулюючись, кине їх за рогом готелю у ящик для сміття. Через деякий час своя людина дістане звідти коробку.
— Але для цього треба мати свого сміттяра, — сказав Стамбулов.
— Подумаємо і про свого сміттяра!..
Василь згадав тутешнього антифашиста Дікмана, про якого говорив йому колись «батько», і подався до нього. Дікман був повновидий, червонощокий, із гладко причесаним волоссям чолов'яга середнього віку. Він працював у конторі туристської фірми.
— Ну що ж, доведеться вам допомогти, — промовив Дікман, вислухавши Василя. — Ми знайдемо надійного чоловіка, одягнемо його у форму сміттяра і у визначений час він підкотить ручного візка до того ящика, який ви покажете…
Маріньє записував під час переговорів найважливіше, а рано-вранці, поклавши свої нотатки в порожню коробку з-під сигарет, кидав їх в ящик для сміття. Трохи пізніше нотатки потрапляли до Василя. Переклавши їх на російську мову, Василь шифрував текст, а вночі Стамбулов передавав шифровку через свого знайомого радіоаматора умовленим шифром до Москви.
У Москві знали про зміст усіх переговорів містера Даллеса з німецькими генералами…
… Весна 1945 року. Небувала війна, кривава, виснажлива, закінчувалася. Радянські війська вели бої на землі фашистської Німеччини. Надходив час розплати…
Колись залізне здоров'я Василя почало підупадати. Давалися взнаки роки напруженої, сповненої небезпеки роботи. Йому паморочилось у голові, мучили неміч, безсоння. Ліза наполягала, щоб він хоч трохи відпочив. Василь довго відмовлявся, але здоров'я його щодень гіршало, і він змушений був попросити в компанії відпустку. Він і Ліза поїхали у Швейцарські Альпи, сподіваючись, що чисте гірське повітря допоможе Василеві краще за всякі ліки, лікарів та санаторії.