Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 77)

Василь мовчав, намагаючись не виказати свого хвилювання, але то йому давалося нелегко.

— А як же з Англією? — спитав він щонайбайдужіше. — Невже ваші все ж наважаться воювати на два фронти?

— Фюрер сподівається, що, коли він нападе на Радянську Росію, Англія погодиться на переговори і, зрештою, допомагатиме у війні проти комуністів… Є чутки, що незабаром почнуться переговори з англійцями. Як і передбачалося, хтось із керівників партії поїде до Англії…

— Ну що ж… Це не тільки важливі, але й страхітливі відомості!

— Я ж і кажу: війна з комуністами — це вам не весела прогулянка по країнах Європи. Боюся, що росіяни себе покажуть!..

— Ви залишите мені копію початку директиви?

— Можу, однак… — Лемке зам'явся.

— Так, так, розумію! Ось вам чек на п'ять тисяч доларів. — Василь підписав чек і дав його Лемке. — Ще одне прохання до вас: у Берліні знайдіть мого колишнього садівника Мюллера і передайте йому листа, а коли повертатиметеся, привезіть відповідь.

— Будь ласка, це мені неважко! — Як тільки Лемке одержав чек, настрій у нього помітно покращав.

— Коли ви збираєтеся знову прибути сюди? — спитав Василь.

— Приблизно через місяць.

— А якщо я візьму на себе всі ваші дорожні витрати, могли б ви приїхати тижнів через два?

— Мабуть, зможу. Сьогодні п'яте січня, буду у вас п'ятнадцятого. Це вас влаштовує?

— Цілком. Завтра я напишу Мюллерові листа…

Перед від'їздом із Берліна Василь мав розмову з садівником. Мюллер після того, як Василь визволив його із гестапо, відчув до нього велике довір'я. Вони домовилися, що Мюллер, коли виникне крайня потреба, виконуватиме роль поштової скриньки.

Потискуючи велику волохату руку есесівця, Василь сказав:

— Запросив би вас до ресторану пообідати, але, відверто кажучи, у ваших інтересах, щоб нас не бачили вдвох!..

Лемке пішов, а Василь довго сидів за письмовим столом, обхопивши голову руками. Здається, сталося найгірше з усього, чого тільки можна було сподіватися. Гітлер вирішив напасти на Радянський Союз!.. «Треба діяти, негайно повідомити «батька»… Звідси, із Швейцарії, це зробити легко», — мовив сам собі Василь, а інший голос нашіптував йому: «Не гарячкуй, дотримуйся правила — перш ніж передавати «батькові» такі важливі відомості, спочатку перевір їх, продублюй по кількох джерелах…»

Василь терзався, аж поки, нарешті, через десять днів, з'явився оберштурмбанфюрер. Віддавши Мюллерового листа, він запитливо подивився на Василя.

— Ви хочете одержати гроші за ваші дорожні витрати? Скільки? — запитав Василь.

— Дрібниці, триста доларів…

Відомості Лемке підтверджувалися. Щоправда, Фрідріх Кольвіц називав кілька строків нападу на Радянський Союз — 20 квітня, 18 травня, 22 червня і навіть 6 квітня. Але він натякнув, ніби це зроблено, аби ввести в оману ворога. Головне ж — Кольвіц потверджував, що є така директива. І ще Мюллер писав, що здоров'я фрау Ельзи підупадає з кожним днем, і лікарі не сподіваються, що їй стане краще. Сама вона думає, що жити їй лишилося не більше як півроку…

Ясніше не скажеш: півроку — ті ж строки, які встановив Гітлер для підготовки армії до нападу на Радянський Союз.

Тепер не можна було гаяти ні хвилини. Василь замкнувся в своєму кабінеті, склав телеграму на ім'я «батька» і надіслав адресатові.

За день він одержав телеграму-блискавку з пропозицією негайно виїхати з дружиною до Москви через нейтральну Швецію. Це означало добиратися або морем, де нишпорили німецькі підводні човни і топили все, що їм попадалося, або ж через Фінляндію, яку фактично окупувала Німеччина. Часу для роздумів не було. Василь того ж дня відвідав радянського консула і одержав візу на поїздку до Москви — «у справах американської нафтової компанії «Стандард ойл».

У готелі «Національ», де звичайно зупинялися іноземці, було заброньовано номер із видом на Манеж для двох американців — чоловіка й жінки. Ліза годинами могла стояти біля вікна, не одводячи очей від вулиці, від кремлівської стіни, від перехожих. Вона раділа всьому: московському морозу, снігу на дахах будинків, дітворі, що бавилася на подвір'ї сусіднього будинку, студентам, які поспішали до університету…

Не встигли вони розпакувати валіз, як задзвонив телефон. Василь зняв трубку.

— Містере Кочеку, якщо у вас немає невідкладних справ, то просимо зайти до нас. Адресу ви знаєте, пропуск буде замовлено.

Через півгодини Василь стояв перед молодим, але дуже відповідальним працівником, який не запропонував йому навіть сісти.

— Скажіть, Максимов, ви надіслали «батькові» оцю телеграму? — сухо спитав той, тримаючи в руці розшифровану Василеву телеграму.

— Так.

— І ви твердите, що німці збираються напасти на Радянський Союз?

— Принаймні про це свідчать ті неспростовні відомості, які я маю.

— Відомості, відомості! Виходить, вам навіть на думку не спадало, що такі, з дозволу сказати, відомості могли вам підсунути ті, хто хотів дезорієнтувати нас, ввести в оману або навіть спровокувати…

— Я не хлопчисько, щоб мені могли підсунути неправильні відомості. Те, про що я сповістив «батька», правда. Прошу вас не мати в цьому ніякого сумніву! — Василь зблід від гніву і гіркого подиву.

— Посварити нас із Німеччиною хочуть насамперед англійці. Сподіваюся, це ви знаєте? Так, англійці! — Відповідальний працівник підвівся, вийшов з-за столу, і Василь побачив, що він невисокий на зріст і, хоч порівняно молодий, проте встиг наїсти чимале черевце. «Спортом не займається», — подумав Василь. Тим часом відповідальний вів далі:— Одно з двох — або вони ввели нас в обману, підсунувши фальшивку, або…

Василь не дав йому закінчити.

— Не смійте такі розмовляти зі мною! — тихо сказав він і, обернувшись, вийшов з кабінету.

Відмітивши пропуск у секретаря, він спустився на вулицю. День був морозяний, на чистому небі сяяло сонце, дихалося легко. Василь вдихнув холодне повітря на повні груди і не поспішаючи попрямував до готелю. В голові було порожньо. Що це — поганий сон чи непорозуміння? Після стількох років тяжкої роботи на чужині — і раптом: «Або вас ввели в оману…» Він хотів, мабуть, сказати «або підкупили». Василь у душі здригнувся, немов йому дали ляпаса…

— Ну що? — спитала Ліза і, помітивши, який напружений у нього погляд, замовкла.

— Знайшлася людина, до того ж відповідальний працівник, для якої вся наша з тобою десятилітня робота нічого не варта! — з болем проговорив Василь. — І виявляється, я взагалі хлопчисько, якого кожен дурень може обдурити…

— Не хвилюйся, головне — не хвилюйся!.. Непорозуміння якесь… Що він сказав? — Ліза не знала, як заспокоїти Василя.

— Язик не повертається повторити його слова!

— Що він, з глузду з'їхав?

— Ні, Лізо, він просто дурень і чинуша!.. Загальна спрямованість сьогоднішньої політики полягає в тому, щоб не давати німцям приводу для передчасних конфліктів, усіма способами виграти час. От він і не хоче вірити, що є факти, які суперечать цій концепції, йому бракує широти погляду! І взагалі не можна ж іти проти загальної течії, навіть якщо це вкрай потрібно…

Василь мав дивну здатність: коли в нього були великі неприємності, він лягав у ліжко і вмить засинав. Так і цього разу — ліг і заснув.

Прокинувшись, він, немов нічого й не було, запросив Лізу в шашличну.

— Поїмо справжнього шашлику, вип'ємо пляшечку цінандалі, а там — що буде, те й буде! У нас із тобою в житті всього бувало. Чого похнюпилася, старенька? Одягайся, і ходімо.

У шашличній біля Нікітських воріт вони просиділи допізна. Там було тепло і по-своєму затишно. Ні на мить їх не покидала думка, що вони вдома, на своїй рідній землі. Потім пішли на Красну площу, мовчки постояли біля Мавзолею, послухали бій кремлівських курантів. У готель повернулися о дванадцятій годині. Чергова, подаючи Василеві ключ од номера і записочку, сказала по-англійському:

— Вас просили подзвонити по цьому телефону, як тільки повернетесь.

Василь подякував черговій, але дзвонити не став. У номері він сказав Лізі:

— Пізно, та й не зовсім у формі я… Подзвоню вранці, може, до ранку нічого особливого не станеться.

Уранці його випередили. Подзвонив по телефону помічник того відповідального працівника, в якого був Василь. Він попросив прийти якомога скоріше. Тон у помічника був чемний, навіть люб'язний.

Коли Василь зайшов до кабінету, відповідальний працівник сказав, не дивлячись на нього:

— Вас викликає до себе товариш Сталін!..

Василь помовчав — йому здалося, що він не розчув.

— Ви повинні бути у товариша Сталіна рівно об одинадцятій годині.

Тільки тепер до Василя дійшов зміст цих слів.

— Я маю з'їздити в готель і перемінити хоча б сорочку, — сказав Василь. — Це багато часу не забере.

— Ідіть, але швидко — одна нога тут, друга там. Будьте у мене рівно о десятій тридцять — живий чи мертвий!

— Постараюся все-таки живий… — Василь швидко вийшов із кабінету.

У приймальній Сталіна черговий секретар поставив галочки проти прізвищ запрошених і попросив зачекати. А коли стрілки круглого стінного годинника показали одинадцяту, двері кабінету розчинилися, і чоловік у напіввійськовій формі неголосно промовив:

— Попрошу товариша Максимова.

Василь пройшов через невеликий коридор до кабінету Сталіна. Відповідальний працівник лишився в приймальній — його не запросили.

Сталін стояв біля каміна, тримаючи в руці люльку.