Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 53)
Попереджений телеграмою, Клод Гом'є чекав на них біля виходу з порту. Вони щиро привіталися. Клод посадив їх у старенький форд і повіз у готель, недалеко від Бродвея. Тут вони попрощалися.
— Відпочивайте, — сказав Клод, — а завтра, якщо не заперечуватимете, я приїду до вас уранці, годині о десятій, і докладно розповім про справи.
— Дуже добре! — Василь подав йому руку. — Сподіваюсь, у вас усе гаразд?
— Одне можу сказати: кращого важко ждати! У мене в портфелі вже вісімнадцять угод. Якщо вважатимете за потрібне, можу подвоїти і навіть потроїти їх, — відповів художник.
Містер Ковачич — кремезний, бадьорий дід — привітно зустрів Василя.
— Ну, як там мій лобур? Не завів собі ще дружини-француженки? — спитав він, прочитавши синового листа.
— Всі дуже поважають Джо, і поводиться він вельми гідно. Перед моїм від'їздом Джо заступав консула, — відповів Василь.
— Це мене тішить. Коли йому хочеться, хай робить дипломатичну кар'єру, хоч я і не розумію, навіщо йому це. — Старий пильно подивився на Василя. — В листі Джо просить допомогти вам порадою і ділом. Хотілося б знати, якої поради ви потребуєте і в чому я міг би вам допомогти?
— В Парижі у мене прибуткове рекламне підприємство, — почав Василь. — Але, як кажуть, людина завжди шукає, де краще. Недавно я побував у справах своєї фірми в Німеччині і зрозумів, що можна добре заробити, торгуючи з німцями. Цікаво почути вашу думку з цього приводу. Джо сказав мені, що він теж увійшов би в діло і спробував щастя. Але поїхавши в Берлін просто як бізнесмен, навряд чи щось матимеш, тим більше тепер. Добре було б поїхати, маючи повноваження представника досить солідної американської фірми, що торгує з Німеччиною. Чи не могли б ви допомогти мені в цьому? Це не спішно, я можу й зачекати…
— У наш час добре можна заробити на торгівлі зброєю. Якщо хочете зібрати собі капітал, займіться цим!
— На жаль, я на цьому зовсім не розуміюся та й взагалі віддав би перевагу мирному ділу…
— Виявляється, ви делікатна людина! — Старий посміхнувся. — Чим же тоді ви хотіли б торгувати?
— Насамперед автомобілями — адже я за професією автомеханік. Можна також — нафтою, бензином, мастилом. Наскільки я знаю, у німців своєї нафти нема…
— Про це варто подумати… Ви маєте слушність, останнім часом торгівля з Німеччиною пожвавилась, і спритній людині тут є де розвернутися. Ви довго пробудете у нас?
— Днів десять-п'ятнадцять, не більше.
— У суботу приїжджайте з дружиною до нас обідати. Я пришлю по вас у готель свою машину. Про все інше ми ще поговоримо. Шкода, що ви не хочете торгувати зброєю! В наш час це найходовіший товар, і тут я міг би вам допомогти.
— Всяка зброя, зрештою, неодмінно стріляє, а я за характером людина мирна…
— Бізнес є бізнес. А від того, що ви не хочете братися до цього діла, на світі зброї менше не стане!.. А втім, кожному своє, — сказав Ковачич, даючи зрозуміти, що побачення закінчено.
Від розмови із старим у Василя склалося дивне враження. Невже цей колишній слов'янин продає німцям зброю, знаючи заздалегідь, що вона може бути спрямована і проти його співвітчизників? А чому, власне, ні? Бізнес є бізнес.
Побачення з Адамсом-молодшим відбулося на другий день у конторі «Стандард ойл компані». Сказавши секретарці, що він хоче особисто передати містерові Адамсу листа від його друга Джо Ковачича, і поклавши їй свою візитну картку, Василь сів у крісло і став чекати. Роботу в конторі містера Адамса-молодшого було добре організовано. Василь спостерігав, як підмальована, модно одягнена секретарка чітко, без зайвих слів з'єднувала шефа по телефону з ким належало і рішуче відмовляла іншим, пояснюючи, що містер Адамс зайнятий, сама викликала по телефону потрібних людей і встигала водночас швидко клацати на машинці, розшифровуючи застенографовані доручення шефа. За десять-дванадцять хвилин, протягом яких Василь чекав на прийом, містер Адамс устиг поговорити з Лондоном, Берліном і Техасом.
Нарешті Василя запросили до кабінету. За великим письмовим столом, заставленим різноколірними телефонними апаратами, сидів кремезний, спортивного вигляду молодик років тридцяти — тридцяти, двох, з жорсткими рисами обличчя, глибоко посадженими, проникливими сірими очима.
Взявши у Василя листа, Адамс широким жестом запросив його сісти в крісло.
— Я прочитаю листа, і ми поговоримо в вами, — сказав він.
Василь оглянув кабінет сина нафтового магната. Його було умебльовано дуже скромно, куди скромніше, ніж Василів кабінет у Парижі.
Закінчивши читати, Адамс спитав:
— Джо просить допомогти вам, у чому саме?
— В Парижі мої справи йдуть непогано. За порівняно короткий час мені пощастило зібрати там невеликий капітал…
— Який? — перебив його американець.
— Після ліквідації діла, гадаю, набереться півмільйона франків.
— А в доларах?
Поки Василь прикидав, містер Адамс узяв телефонну трубку і спитав когось: «За яким курсом котируються французькі франки?» І тут же записав відповідь.
— Ви сказали, що вам пощастило зібрати невеликий капітал, — мовив він. — Розповідайте далі, я вас слухаю.
— Мені хотілося б зайнятися чимось іншим, більш прибутковим…
— Чому?
— Діловій людині властиво не вдовольнятися своїм становищем, прагнути ширших можливостей — так уже влаштований світ!.. Я певен, що тепер можна непогано заробити, торгуючи з німцями. Хочу податися в Німеччину і там спробувати щастя. Може, ви, містере Адамсе, могли б доручити мені якесь діло в Німеччині?
Замість того, щоб відповісти, американець почав запитувати.
— Ви знаєте, що німці купують переважно стратегічну сировину і дуже мало інших товарів?
— Так.
— Що вони плекають агресивні плани?
— Теж знаю.
— І що ж ви думаєте з цього приводу?
— Думаю, що, вміло діючи, можна спрямувати агресію німців туди, куди бажано…
— А саме?
— На Схід, — відповів не задумуючись Василь.
Настала велика пауза. Адамс замислився, тарабанячи пальцями по столу.
— Ви могли б узяти на себе представництво нашої компанії в Німеччині?. — нарешті запитав він.
— Міг би, якщо, звичайно, задовольнять умови.
— Один процент із загальної суми обороту, — сказав Адамс.
— А яка сума обороту? — спитав Василь.
— Це залежить від вас, — чим більше продаватимете, тим більшим буде і ваш заробіток.
— Розумію, це в перспективному плані. Все-таки хотілося б знати, як справи зараз?
— Ми тільки почали зав'язувати ділові стосунки з Німеччиною і уклали перший контракт на поставку бензину та мастил на загальну суму сто тисяч доларів. Повторюю, це тільки початок!
— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене, якщо я скажу, що мені треба жити, годувати сім'ю і до того, поки налагодяться наші справи з Німеччиною.
— Ваші умови? — поцікавився Адамс.
— Треба подумати. Підрахувати…
— Тоді послухайте мене: один процент із загального обороту плюс оплата всіх ваших витрат, пов'язаних з поїздкою й перебуванням у Німеччині, і ще — перевезення задарма на наших танкерах ста мішків кави кожним рейсом. Підходить?
— Так, цілком.
— Коли можете стати до роботи?
— Місяців за три-чотири. Мені треба ліквідувати своє діло в Парижі.
— Трохи пізнувато, але нічого не вдієш. Перед від'їздом зайдіть до нашого юридичного відділу, укладіть відповідну угоду. Там вас поінформують і видадуть документи, щоб ви могли вести наші справи у Німеччині. Вам треба виконувати одну умову: ніколи ні за яких обставин не розголошувати наших комерційних таємниць. Ніхто не повинен знати, що ми продаємо, кому і за яку ціну. Джо пише, що на вас можна покластися, — буду радий, коли це так.
— Містере Адамсе, я певен, що ви будете задоволені мною. До речі, Джо хоче вступити зі мною в компанію…
— Навіщо це йому? Хай працює в компанії з батьком. Старий орудує мільйонами. А Джо єдиний його спадкоємець!
— Гадаю, буде краще, якщо я не втручатимуся в чужі родинні справи. Захоче Джо працювати зі мною, — будь ласка, я не заперечую.
На цьому розмова закінчилася.