Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 34)

Черга дійшла й до Василя. Офіцер прикордонної служби покрутив у руці чехословацький паспорт і сказав:

— У митницю з речами!

— У мене одна маленька валіза, її неважко перевірити й тут, на місці, — Василь хотів уже був розкрити валізу.

— Не заперечувати! — гаркнув офіцер.

Василя провели в приміщення прикордонного пункту. У просторій з казенними меблями кімнаті, насиченій смородом казарми, за великим столом сидів грізний на вигляд офіцер. Біля його столу стояв чоловік у формі митного чиновника. Взявши паспорт Василя, офіцер почав задавати уже звичні питання:

— Прізвище?.. Місце народження?.. Професія?.. Чого їздили до Німеччини?

Діставши вичерпну відповідь на всі запитання, офіцер спідлоба глянув на Василя.

— Іудей?

— Словак і католик за віросповіданням.

— Іудеї — закляті вороги Німеччини, але… — невелика пауза, — слов'яни теж не кращі, хоча вони й християни!

Василь мовчав.

— Відповідайте на запитання: чому на вашій батьківщині, в Чехословаччині, пригнічують німецьку меншість?

— Політикою я не цікавлюся і відповісти на ваше запитання не можу. До того ж я живу у Франції.

— Усі ви невинні ягнята і нічого не знаєте! Зачекайте, настане час — самі зрозумієте або ми змусимо вас зрозуміти!..

Василь мовчки поклав перед офіцером угоди, укладені в Берліні й Лейпцігу.

— Ці документи свідчать, що ви встановили комерційні зв'язки з німецькими торговими організаціями. Так? — запитав офіцер.

— Авжеж. Я співвласник рекламної фірми у Парижі, і в нас давно налагодилися добрі стосунки з німецькими діловими колами!

Офіцер повернув йому паспорт і угоди.

— Можете їхати далі!

Валізи його навіть не відкривали.

Переїхавши французький кордон, Василь полегшено зітхнув. «Ні, їхати ще раз у Німеччину з чехословацьким паспортом не варт!» — подумав він.

У Парижі на Василя чекало багато новин. Лізи дома не було, і він, поставивши валізу, пішов у контору. Першим, кого він побачив, був Борро.

— Ну, Анрі, які у нас новини?

— Є деякі!.. Почнемо з того, що останнім часом у мосьє Жубера пригнічений настрій і він майже ні з ким не розмовляє. Ніхто не наважується спитати, чому в нього такий настрій, а він теж уникає розмов на цю тему. Навіть ваша телеграма про вигідні замовлення не справила на нього ніякого враження!.. Надійшла пропозиція від великої американської фірми відрядити до них представника для ділової розмови про рекламування кількох кінокартин. Ми ще не відписали їм — чекали вашого приїзду. Гом'є закінчив ескізи для Італії і, якщо ви їх схвалите, ми одразу ж надішлемо їх… Щодо мене особисто, то я збираюся відвідати, як ви зажадали, націонал-соціалістський рай — побувати в Берліні, Лейпцігу…

— Добре, що нагадали!.. Сьогоднішня Німеччина, Анрі, — це жахлива тюрма: найменша хиба — і ви можете щезнути в ній безслідно, як щезає багато хто. Я дам згоду на вашу поїздку, якщо ви пообіцяєте нічого там не бачити, нічому не дивуватися, а головне — мовчати!

— Запевняю вас, дорогий патроне, що я не маю ніякого бажання опинитися за гратами, а тим паче безслідно щезнути з цього найкращого із світів!.. Намагатимуся мовчати як риба. В цьому ви можете на мене покластися, — сказав Борро.

— Коли ви збираєтесь їхати?

— Хоч завтра, якщо ви не заперечуватимете. Німецька віза у мене в кишені, лишається купити квитка.

— Не заперечую. Хочу звернути вашу увагу на важливість міцних ділових стосунків нашої фірми з ярмарковим комітетом у Лейпцігу. Запам'ятайте, в них невичерпні можливості забезпечити нас замовленнями.

— Зроблю все, що зможу!

Не встиг Василь розібрати пошту, як до кабінету ввійшов Жубер. Мовчки потис компаньйонові руку, неквапливо скинув пальто, повісив на вішалку.

Борро мав рацію: Жубер змарнів, зблід, вигляд у нього був поганий.

— Добре, що ви приїхали, — сказав Жубер, сідаючи до Василевого столу. — Сподіваюсь, подорож була приємна?

— Поїздка була успішна, але важка… Ви знаєте з моєї телеграми, що мені пощастило завершити переговори з Берлінською конторою кінопрокату і, найголовніше, укласти вигідну угоду з Лейпцігським ярмарковим комітетом. Отже, тепер ми не залежатимемо від примх ринку. І все-таки поїздка була жахлива! Ви навіть уявити собі не можете, що коїться там, у Німеччині. Неприхована диктатура, знищено всяку демократію, придушено людську особистість — справжнє варварство… Часом не вірилося, що все це не маячіння… — Василь замовк, помітивши, що Жубер не слухає його, і спитав: — А тепер скажіть, що з вами?

— Чому ви питаєте про це?

— За короткий час, що мене не було, ви дуже змінилися.

Жубер хотів щось сказати, але промовчав.

— Якщо ви не хочете бути зі мною відвертим, я не наполягатиму. Але мені здавалося, що між друзями не повинно бути таємниць!

— Ах, друже мій! Я нещасна людина…

— Що трапилося?

— Ви знаєте, як я кохав Мадлен… Заради неї я пожертвував усім, мало не розорився…

— І що ж?

— Мені й боляче, і гірко говорити про це… Нещодавно я випадково застав її з іншим. І знаєте, що найприкріше? Ні, ви навіть уявити собі не можете! Старий, гладкий кабан!.. Міняти Жана Жубера, — і на кого? На старого розпусника!

— Не засмучуйтесь!.. Стародавній поет сказав: «Ліпше на утлому човні вирушити у відкрите море, ніж довіритися брехливим клятвам жінок…»

— Я ж кохав її!..

Надвечір Василь подзвонив Сар'янові.

— Приїхали? — зрадів той. — І голова ціла? Браво, бравіссімо! Він ще запитує, чи хочу я зустрітися! Не хочу, а наполягаю на цьому. Більше того, на правах дружби вимагаю!

— Приходьте до нас!

— Мені соромно щоразу завдавати клопоту Маріанні. Може, краще зустрітися десь у ресторані?

— Ні, не краще. Я ще й дружини не бачив. Заїхав додому з вокзалу, а вона вже пішла на лекції. Приїжджайте до нас, посидимо, вип'ємо пляшечку вина, побалакаємо…

Увечері, не встиг Василь зайти в хату, як Ліза кинулася до нього, обняла і раптом розплакалася.

— Ну чого ти, чого? — заспокоював Василь дружину, гладячи її рівненько зачесане волосся.

— Я так турбувалася, так хвилювалася!.. Місця собі не знаходила, ночей не спала…

— Але ж для турбот не було ніяких підстав.

— Як же не було? Думаєш, я дурненька і не знаю, що коїться там, куди ти їздив… О господи, коли ж буде край цьому проклятущому життю? — Ліза витерла сльози.

— Напевно можу тобі сказати — край буде нескоро. Дуже нескоро, і тому нам треба берегти нерви.

— Тобі легко казати — берегти нерви. Я тут одна-однісінька в оцих стінах… Що тільки не спадало на думку…

— Ти краще розкажи, як жила без мене, які в тебе новини?

— Усе як і було. А втім, у мене маленька радість: професор Жеріко, прочитавши мій реферат, обіцяв зарахувати мене з наступного учбового року на основне відділення університету… Коли ти поїхав, я зустрічалася з Браун. Вона охоче взяла від мене ще п'ятсот франків і обіцяла принести цими днями список французьких журналістів, яких підкупило німецьке посольство — вони тепер працюють на Німеччину. Браун запевняє, що в списку є прізвища досить відомих політичних оглядачів.

— Це дуже важливо, ми знайдемо спосіб повідомити французькі власті. Хай вони знають зрадників і вживуть потрібних заходів.

Ліза похитала головою.

— Боюся, що французькі власті ніяких заходів не вживатимуть.

— На жаль, ти, мабуть, маєш рацію.

— Разів зо два дзвонив Сар'ян — питав, чи немає від тебе звісток.

— Добре, що нагадала! — спохватився Василь. — Він обіцяв приїхати сьогодні.