Варткес Тевекелян – Рекламне бюро пана Кочека (страница 28)

— Хотіла б, та як? Французьку я знаю поверхово, а кому у Франції потрібна моя німецька?

— Не може бути, щоб у такому великому місті, як Париж, не було б потреби в німецькій стенографістці. Багато французьких фірм мають ділові зв'язки з Німеччиною і листуються німецькою мовою.

— Це правда, але в тих фірмах є постійні співробітники, які ведуть листування іноземними мовами, — заперечила Браун.

— То чому б вам не стати такою співробітницею?

— Я б охоче, але для цього потрібні знайомства, поважні рекомендації…

— Цілком можливо, що я зумію вам допомогти через свого брата, — у нього великі зв'язки в діловому світі. Хочете, я поговорю з ним?

— Ще б пак, звичайно!.. Не так уже далеко той час, коли мене звільнять і призначать невелику пенсію за багаторічну бездоганну роботу… Спробуй проживи на сто марок на місяць, якщо в тебе нема інших джерел прибутків, окрім пенсії, Досить згадати, що мене чекає незабезпечена старість, і кров холоне в жилах!..

— Скажіть мені відверто: якщо мій брат знайде для нас добре оплачувану роботу, чи повідомите про це своє начальство? Самі розумієте, що жодне поважне торгове підприємство не захоче, щоб про його справи знали сторонні, та ще в іноземному посольстві!..

— Розумію! Ні, я б не говорила про це нікому!.. Наше посольство, довідавшись, що я підробляю чи збираюсь підробляти на стороні, негайно відішле мене на батьківщину. Ви не знаєте, які в нас суворі порядки щодо цього.

— Добре, я поговорю з братом. Певна — він придумає що-небудь для вас! — Ліза почала прощатися.

28 січня 1933 року паризькі газети, посилаючись на телеграфне агентство Гавас (Havas), вмістили на своїх сторінках замітки, набрані дрібним шрифтом, у яких повідомлялося, що переговори між німецькими політичними партіями націонал-соціалістів (гітлерівська партія) та націоналістів завершилися цілковитим порозумінням.

29 січня газети вже під великими заголовками сповістили, що канцлер Німеччини Шлейхер подав у відставку і його відставку нібито прийняв президент.

31 січня французькі газети всіх політичних напрямків вмістили на своїх сторінках повідомлення про те, що 30 січня президент Німеччини Гінденбург підписав декрет, який покладав на Адольфа Гітлера обов'язки канцлера Німеччини — «в ім'я захисту народу і держави». Газети були сповнені численних коментарів до цього повідомлення. Деякі кореспонденти твердили, що декрета склав сам Гітлер, та це вже нікого не цікавило.

Так чи інакше, верховода німецьких фашистів Адольф Гітлер захопив владу.

Опівночі Василеві подзвонив Сар'ян і розповів про події в Німеччині. Василь не спав до ранку і тепер їхав у свою контору втомлений і заклопотаний. Він розумів, що рубікон перейдено, — віднині політичні події в світі, передусім у Європі, наберуть зовсім іншого напрямку, ніж досі.

Василь намагався роздивитися крізь скло автомобіля обличчя перехожих, прочитати на них, яке враження справило на французів це зловісне оповіщення. Люди, як завжди, поспішали у своїх житейських справах, немовби прихід до влади Гітлера нічого не міняв у світовому правопорядку і взагалі вся ця метушня по той бік Рейну Францію не обходить…

Не встиг Василь сісти за свій письмовий стіл, як Жубер, весело посвистуючи, увійшов до контори.

— Добридень, дорогий Кочеку! Чого ви такий похмурий? Не виспались?

Василь підвів голову і пильно подивився на свого компаньйона.

— Скажіть, Жубере, ви читали сьогодні ранкові газети?

— Читав! Що ни побачили там цікавого?

— Ви не звернули уваги на повідомлення про те, що в Німеччині владу захопили фашисти на чолі з Гітлером?

— Ах це! Читав, звичайно. А що нам до того, який бош править Німеччиною — Шлейхер чи Гітлер?

— Ви жартуєте?

— Я кажу цілком серйзоно. Мене мало стурбує, якщо навіть туди повернеться кайзер Вільгельм Другий…

— Блаженна ви людина, Жубере! — прохопилось у Василя і, щоб якось загладити свою різкість, він додав — Така проста річ, як різниця між фашистами і порядними людьми, має бути зрозуміла кожному!…

— Згоден, фашисти — то переважно покидьки, невдахи. Я знаю одного шибайголову з організації полковника де ла Рокка «Білі хрести». Це навіть мій далекий родич. Його вигнали з університету за те, що не хотів учитися, і він образився на весь світ. Уявивши, що він надлюдина і йому, отже, все дозволено, украв у батьків велику суму грошей, родинні коштовності і втік з дому…

За годину Василь розмовляв з художниками Борро і Домініком. Хлопці явно були чимось пригнічені. На запитання Василя, що з ними, Борро відповів:

— Хіба ви не знаєте, мосьє Кочеку? У Берліні владу захопив голова фашистів Гітлер. Знову доведеться французам кров проливати!..

— Вже так зразу й кров!..

— Месьє Кочеку, мій батько загинув під Верденом. Це було всього якихось сімнадцять років тому. А сьогодні нащадки пруссаків, убивць мого батька, знову брязкають зброєю. Певен, що німці, маючи такого верховоду, як Гітлер, захочуть насамперед звести з нами давні рахунки за поразку в минулій війні… Знаєте, який плакат намалював Домінік?

— Ні, звичайно! Звідки мені знати, які плакати малює, мій юний друг?

— Плакат перегукується з часами Великої французької революції. Під малюнком напис: «До зброї, громадяни! Вітчизна в небезпеці!..»

— Намалювати намалював, а ось хто надрукує мій плакат — не знаю, — сказав Домінік.

— У Парижі є одна-єдина газета, яка погодилася б надрукувати цей плакат, — «Юманіте», — сказав Борро. — Але тоді ти, дорогий друже, попрощайся з надією будь-коли уславитися. Художника, що виступає на сторінках ракети «скажених» — адже треба ж, щоб комуністів сьогодні називали так само, як колись якобінців, — такого художника «порядне товариство» не пустить до себе навісь на поріг, і його картини ніколи, повік-віків, не буде виставлено в жодному виставочному залі!..

— То й нехай!.. Віднесу плакат в «Юманіте». Якщо вони погодяться надрукувати, я ладен віддати його безплатно!

— Браво, Домініку! Пізнаю впертого й мужнього нащадка санкюлотів. Що там один плакат, зроби серію, бий на сполох, закликай французів до пильності! І водночас… Готуйся до того, що мосьє Жубер вижене тебе. Те, що у рекламній фірмі працює такий вільнодумець і бунтар, безперечно, негативно позначиться на її комерційній діяльності. Я, правда, не знаю думки мосьє Кочека щодо цього. — Борро запитливо глянув на Василя.

— Наша фірма — підприємство комерційне, і політичні переконання чи навіть діяльність її співробітників нас не обходить. — Василь хотів дати зрозуміти художникам, що їм побоюватись нічого.

— Ми були певні, що ви скажете саме так! — Борро повеселішав. — Ходімо, Домініку, малювати плакати. Вони закликатимуть синів Франції до зброї. Якщо ніхто не захоче друкувати, ми самі розклеїмо їх на афішних тумбах.

Художники вийшли. Василь, дивлячись їм услід, думав, що дух нації, як і раніше, живий, жива її сила, стійкість, аби тільки справжні патріоти не втратили пильності.

Останніми днями столичні газети друкували на своїх шпальтах короткі повідомлення про те, що після приходу до влади націонал-соціалістів терор у Німеччині посилився, що в Пруссії арештовано п'ять тисяч, у Рейнській області понад дві тисячі комуністів та ворогів гітлеризму, що конфіскується майно небажаних елементів, здебільшого євреїв. Газета «Тан» не скупилася на прогнози: «Цілком можливо, що Гітлер скоро зазнає краху і втратить свою репутацію рятівника Німеччини…»

Василь, зустрівшися з Сар'яном, спитав його, як усе це розуміти: невже заможні класи Франції настільки засліплені ненавистю до комуністів, що не бачать справжньої небезпеки?

— Дивуюся вам, друже мій!.. Ви так довго живете у Франції і не зрозуміли, що буржуа віддають перевагу Гітлерові перед своїми співвітчизниками-комуністами! Вони сподіваються, що зуміють домовитися з фашистами, і готові піти на будь-які поступки. Окрім того, тут певні, що Гітлер насамперед кинеться на схід і застряне в просторах Росії. Ходімо зі мною в Національні збори — там призначено дебати з міжнародних питань. Ви послухаєте, про що і як говорять «обранці» нації!..

Фрау Шульц поїхала, взявши з собою відповідь «батькові». Те, що сталося в Німеччині, не було для «батька» несподіванкою. Адже він не раз писав і говорив, що прихід до влади фашистів — справа вирішена, що це — питання часу. Ось цей час настав… Тепер головне — знати, як французи реагують на грізні події в сусідній державі, причому знати не поверхово, не навздогад, а доказово, спираючись на неспростовні факти. Знати і те, яких заходів вживає французький уряд, щоб перепинити шлях фашистським полчищам, якщо вони почнуть похід. Як французи захищатимуть своїх союзників…

Сар’ян добре зробив, що запросив Василя в Національні збори. Правда, все, що там буде сказано, можна прочитати наступного дня в газетах. Але одне діло — читати газети і зовсім інше — послухати депутатів самому. У Франції, на радість німецькій розвідці, не вміють зберігати державних тяємниць, — немов навмисне виставляють їх напоказ!.. Німецькі агенти нишпорять всюди, навіть на секретних засіданнях парламентської комісії, навіть на засіданні ради міністрів, не кажучи вже про Національні збори. Цього мало, самі французи необачно розкривають свої таємниці. Нещодавно на шпальтах великих газет між військовими фахівцями спалахнула суперечна про кількість і якість французьких танків та літаків. У той час, коли в Німеччині утверджується доктрина блискавичної війни, в якій велике значення надають танкам, самохідним гарматам і моторизованим дивізіям, французькі генерали геть зовсім заперечують використання танків у майбутній війні. Це наштовхує на думку, що в них немає танків найновішої конструкції. Танки, які були на озброєнні, безнадійно застаріли — на них тонка броня, це скоріше мішень для німецької бронебійної артилерії, ніж бойові одиниці. Василь не був військовим спеціалістом, а проте розумів, як глибоко помиляються французькі генерали, коли твердять, що майбутня війна буде позиційною, як війна 1914–1918 років…