Вахтанг Ананян – Таємниця гірського озера (страница 62)

— Виходить, — знову не утримався від жарту Грикор, — якщо я впаду в цю дірку, то випливу в Гіллі?

— Спробуй, тоді побачимо, — сказав Армен.

— Ой, ні, не треба, я не хочу цього! — злякався Грикор. — Не кинусь, не кинусь… Я краще шапку свою надішлю Камо. — І він кинув у щілину свою стару шапку. — От здивується Камо! Сето, тягни мішки!

Хлопці висипали солому в щілину, а потім міцно заклали камінням виїмку в басейн, з якої виливалась і надходила в печеру вода.

Басейн швидко сповнився водою до країв, і, дійшовши до розколини, вода, грізно вируючи, з ревінням і свистом ринула у своє попереднє, що йшло невідомо куди, підземне річище.

Під шаленим тиском води задрижала. стряслася скеля. В її недосяжних глибинах щось стогнало, плакало, ухало… Від цих звуків мурашки побігли по спинах хлопців.

— Ну, чи не пекло?.. Недарма наші предки вважали, що воно не лише існує, а й міститься під цими скелями, — сказав Армен.

Хвилин за п’ятнадцять хлопці розкидали каміння, яке вони склали у виїмці басейну. Рівень води в басейні знизився, вона перестала вливатись у міжгір’я і знову, з клекотом і дзвоном, ринула в печеру, а з неї бурхливим сріблястим каскадом спадала в міжгір’я, в гирло колгоспного каналу.

— Ну, ходімо, ми своє завдання виконали. Ходімо! — сказав Армен.

Швидко мокрі, брудні, але задоволені, хлопці вийшли з темної печери, і в очі їм ударило сліпуче світло радісного серпневого полудня.

Останнє ревіння

Вистрибнувши з човна, Камо стояв на купі поваленого очерету і милувався новим, строкатим убранням озера Гіллі.

Зеленими й жовтогарячими вогнями пломеніли в променях сонця береги озера і очеретяні острівці на ньому.

На озері панувала тиша. Здавалося, що його покинуло все пернате населення, завжди таке численне. Не крякали качки, не було чути гелготання гусей. Птахи міняли оперення.

Рівень води в озері дуже знизився. Важко було сказати, що вплинуло на це — чи спека засушливого літа, чи доступ води припинився з басейну, захованого в Чорних скелях. У всякому разі очерети порідшали, на острівці стало сухіше, і Камо без особливого напруження добрався до того місця, де минулого разу він мало не пішов на дно.

Поруч з ним стояв Чамбар. Настороживши короткі вуха, палицею витягнувши хвоста, собака уважно вдивлявся навкруги, стежачи за напрямом погляду хлопця.

В очах Чамбара відбивалося явне непорозуміння. Чому, здавалося, треба стояти тут в такій бездіяльності? Це було поза його собачим розумінням… Краса виблискуючої в променях сонця водяної поверхні і відбитої в ній стіни очеретів могла бути зрозумілою лише людській істоті.

Камо подивився на годинник. Було майже три.

Вийнявши з футляра фотоапарат, Камо перевірив роботу затвора, повернув до краю важіль, що регулював швидкість, спрямував об’єктив на середину басейну і завмер у непорушній позі.

Йому здавалося, що так він пробув дуже довго. Можливо, це через нетерпіння, яке він відчував.

Вода в озері була спокійна. Хіба що вітерець налітав інколи і покривав її легкими брижами. Того разу, навесні, озеро хвилювалось, здіймалось, і лопались великі бульбашки, а вода розходилась колами і бігла до берегів. А зараз — жодної, ознаки вішапа. Дзеркало води рівне і-світле. У ньому лише відбиваються очерети та іноді промайне тінь яструба, що кружляє над островом, шукаючи здобичі..

Все навкруги було таким мирним, така панувала тиша, що у Камо навіть задзвеніло у вухах…

Гаряче серпневе сонце розпекло очерет, що почав жовкнути. Його гаряче дихання обпалювало, і обличчя Камо почервоніло й палало.

Напруженість становища стомлювала його, але треба було стояти не ворушачись і чекати.

Нарешті терпіння Камо було нагороджене. Озеро захвилювалось, закипіло. По його дзеркальній гладіні пішли великі бульбашки і, лопаючись, колами побігли до берегів.

Потім раптом вода озера піднялась широким невисоким грибом, і в повітрі пролунало страшне: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»

Озеро здригнулось, захвилювалось…

Чамбар рвонувся і шалено загавкав, викликаючи незрозумілого ворога на бій…

На обличчі Камо заграла переможна усмішка.

«Гаразд, — здавалось говорив він, — більше не здивуєш і не злякаєш — знаємо ми, що ти таке!..»

Вішап виніс з собою з глибини озера і розсіяв по поверхні багато дрібно покришеної соломи. Камо натиснув кнопку фотоапарата, дивився на солому і усміхався.

От звідки йде ця вода! Ось чим пояснити це страшне ревіння!..

Раптом він помітив на воді щось чорне.

«Що це, їжак чи мертва лиска?» подумав хлопець.

Водяні кола поволі підходили до берега, все ближче і ближче посуваючи до нього цей таємничий предмет.

— Та це ж чиясь шапка! — здивовано скрикнув він. — Як вона сюди потрапила?..

Зломивши очеретину, Камо підчепив нею шапку й витяг її на берег.

Чамбар, захвилювавшись, кинувся до шапки і, вирвавши її з рук Камо, старанно обнюхав. Потім, підвівши на хлопчика свої розумні очі, він подивився так виразно, ніби хотів сказати щось дуже важливе.

— Адже це шапка Грикора! — скрикнув Камо. — Чамбарчику, рідний, що з нашим Грикором?.. Може, його понесло в глибину скелі?..

Шапка зіпсувала гарний настрій Камо і навіяла на нього сумні думки. Замислений повернувся він до човна, на якому колись Грикор вивів слова: «Теплохід кум Мукел», і поплив до острівця, де залишив Асмік і діда.

— Ну, ну, що там було?.. Ревіння ми чули. Це він на тебе ревів?.. — потоком нетерплячих запитань обрушилась на Камо Асмік. — Що ти бачив? Який він?

Асмік хотілось одержати відповідь на всі запитання разом — таке велике було її нетерпіння.

— Коли пролунало ревіння, з озера піднявся стовп води, я його сфотографував, — сказав Камо. — Але, дідусю, все це дурниці. Важливо ось що: тільки стовп упав, озеро вкрилося соломою. А солому, як тобі відомо, хлопці наші разом з водою надіслали нам з Чорних скель.

— Оце так штука! Виходить, стовп, що піднімається з дна озера, це вода? Та, що в Чорних скелях тече? — щиро здивувавшись, запитав старий мисливець.

— Так, так, з Чорних скель… Вірніше, з Далі-Дагу, з того гірського озера.

— Значить, це не вішап?

— Дідусю, який вішап? Все вже ясно.

— А хто ж кричить?..

— Ревіння зв’язане з водою… Але краще ми про це в Арама Акопяна і Армена запитаємо, вони докладно з’ясують, чим воно викликане.

— Звичайно, вони з’ясують. Але чому ж вода не реве, витікаючи з джерела? — наївно запитала Асмік.

Старий мисливець замислено погладжував бороду.

Всі його вірування розбивались одне за одним, а нове з труднощами вміщалося в голові.

— Дівчина правду говорить. Чому це вода, що б’є з джерела, буде, як вішап, ревіти? Тут щось інше… — з недовір’ям похитав головою старий.

— А чому ти, Камо, такий похмурий? Зробив велике відкриття і не радієш? — запитала Асмік, тривожно поглядаючи на хлопця.

— Знаєш що… я шапку Грикора впіймав у озері. Погано це…

Він дістав з човна і показав Асмік мокру шапку Грикора.

— Її викинуло разом з водою і соломою з дна озера. Боюся, чи не сталося чогось з Грикором!

— Грикор упав у підземний потік?.. — злякалася Асмік. — Їдьмо, їдьмо швидше! Чого ж ми чекаємо? — і дівчина стрімголов кинулась до човна.

Вони гребли що було сил, досадуючи, що їхній шлях перетинали водорості, які заповнювали протоки.

Ось, нарешті, і найкоротша в світі річка і будиночок рибалок на березі.

Камо і Асмік вистрибнули з човна і побігли в село.

На стежці серед стерні, не доходячи до села, їх зустріли Сето, Артуш і Армен. На їхніх обличчях був сум.

— А де Грикор? — з тривогою в голосі запитав Камо.

— А хіба він не виплив в Гіллі? — питанням на питання відповів Сето. — Це що, його шапка?..

Очі Асмік наповнились слізьми.