Вадим Собко – Зоряні крила (страница 54)

Зараз вона думала про те, що між ними під час роботи існують трохи дивні взаємини. Ніби стирається різниця у віці, і навіть не можна зрозуміти, хто саме тут керує роботою. Проте це в неї не викликало ні здивування, ні жалю. Все йшло саме так, як треба.

— От я дивлюся на цю колбу, дивлюся на всю нашу роботу, — несподівано сказала Яринка, — і, ти знаєш, інколи мені стає страшно.

— Страшно? — здивувалася Ганна. — Чому?

— Інколи я думаю про божевільну силу, закладену в цих малесеньких колбах, думаю про силу, яку я, власне кажучи, тримаю у своїх руках.

Яринка навіть оглянула свої руки, ніби сподіваючись там щось побачити.

— І ти розумієш, я інколи думаю про те, що настане така хвилина, коли все, що ми з тобою тільки винайшли і зробили, прийде в дію.

— Так я не розумію, чому ж все-таки страшно? — перепитала Ганна.

— А от ти тільки подумай — ми сидимо тут і працюємо, а десь там, за тисячі верст, теж сидять хіміки і працюють і винаходять, і ми навіть не знаємо, що вони вже знайшли; і я несподівано почуваю на собі відповідальність за життя всіх моїх товаришів, відповідальність за наші міста, за всю країну. І тоді я думаю, що зробили ми з тобою дуже мало. Ти розумієш, воно десь тут, ніби проходить між пальцями, а знайти його не можна.

— Так, це справді трохи схоже на пісок, тільки мені здається, що від кожного разу у нас дещо залишається і на долонях.

Очі Яринки несподівано заблищали, ніби вогники засвітилися в них чи відблиски вечірнього сонця впали на зіниці. Вона глянула на Гайну уважно, допитливо і побачила її великі яскраво-зелені очі. Погляд їх був зовсім спокійний, впевнений і холодний. І на серці раптом стало спокійно і легко, ніби все вже було зроблено, все винайдено.

І, наче виринаючи з цього напливу сильних почуттів, вони знову взялися до колб і пробірок, до чисел і формул.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Високими і великими будівлями зі скла і бетону підносився над степом новий завод. Коли під'їжджаєш до нього, з міста по шосе, то спочатку з-за горбів з'явиться корпус ТЕЦ'у з чотирма димарями, а потім уже невисокі, присадкуваті, але широченні цехи.

Чорна блискуча машина йшла по шосе з великою швидкістю. Крайнєв сидів біля руля, берет і біляве волосся Марини виднілися поруч нього. На задніх сидіннях у сірих дорожніх плащах сиділи Валенс і ще один інженер з інституту стратосфери.

Колишнє будівництво, нинішній завод, мав стати основною експериментальною базою інституту.

Соколова, яка тільки вчора стала директором заводу, чекала гостей у своєму кабінеті. Михайло Полоз, колишній виконроб п'ятої дільниці, працював тут останні дні.

Коли гості зайшли, Соколова запросила всіх сідати. Після кількох хвилин знайомства і незначної розмови Соколова почала говорити. Вона сказала про те, що на перших порах завод має виготувати певну кількість літаків уже випробуваної конструкції, але з першого листопада все виробництво буде завантажене тільки роботою над літаками інституту стратосфери, І Валенс і Крайнєв про це знали. До того часу, поки завод виконає це своє перше замовлення, креслення крейсера будуть готові цілком, і можна буде розпочати виробництво пробних партій.

Розмова якось не налагоджувалася. Соколова запропонувала піти оглянути завод. Вони вийшли з кабінету і за кілька хвилин були на заводському дворі, де цвіли великі і пишні клумби квітів.

Соколова поруч з Крайнєвим попрямувала в перші двері великого цеху, площа якого займала кілька гектарів.

Цех зустрів їх шумом верстатів і цілою зливою світла. Світло лилося в усіх боків, з вікон, з високої скляної стелі, промені його багато разів відпивалися на частинах верстатів, грали на полірованому металі.

Це був інструментальний цех. Тут уже давно працювали на повний хід. Цех мав забезпечувати інструментами весь завод. Верстати вишикувалися тут в рівні ряди, і на кожному стояла марка радянського заводу. Біля верстатів стояли переважно молоді хлопці й дівчата. Тільки де-не-де виднілися літні робітники.

Соколова вела своїх гостей далі. Вони перейшли в цех, де мали виготовляти серце літака — мотор. Тут ще тільки налагоджувалися складні виробничі процеси.

Зате в ливарному цеху можна було побачити роботу в повному розпалі. Ритмічно постукували формувальні машини. Рухалися довгі, закруглені стрічки конвейєрів з заформованими опоками. Сліпуче білою цівкою лився розтоплений метал з ковша у темне горло — литник форми.

Вони повернулися в кабінет Соколової тільки через три години. Завод справляв грандіозне враження. Соколова викликала головного інженера і разом з Крайнєвим і Валенсом почала виясняти строки можливості подачі перших креслень крейсера.

— Там буде багато несподіванок, — попередив Крайнєв.

— Я знаю це, — відповіла Соколова, — і саме тому дуже хотіла б, щоб на заводі для консультації був постійно присутній один з ваших кваліфікованих співробітників. Я хочу мати постійну консультацію. Адже це справа для нас цілком нова.

— Візьметесь, Марино Михайлівно? — обережно запитав Валенс.

Марина завагалася.

— Беріться, Марино, — підтримав Крайнєв, — ви тут не самі будете. Ми всі тут часто буватимемо.

Робота мала бути дуже інтересною, а головне, самостійною. Марина погодилася.

— Прекрасно, — підвела підсумки Соколова, — квартиру для товаришки Токової я забезпечу. Ну, здасться, все.

І вперше за весь час Соколова посміхнулася. І раптом всі присутні в кімнаті помітили, що вона красуня. Валенс навіть плечима знизав, дивуючись з такого перетворення. Здавалося, раніше і не можна було помітити її стрункого стану, пишної зачіски червоного золота, гарних рис обличчя і високого чола.

Соколова запросила гостей обідати. Крайнєв подякував і усміхнувся. Перше знайомство з заводом йому подобалося. Крейсер передавався в падінні руки.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Марина переселилася на завод. Їй дали велику кімнату з вікнами на захід і робочий кабінет. Роботи було багато, але і вільного часу залишалося чимало. В такі хвилини, вільні від роботи, знову все частіше стали непокоїти Марину честолюбні думки про літак власної конструкції. І чим більше працювала вона біля крейсера, тим більше хотілося дівчині побачити отак реально, як деталі крейсера, власний літак.

В такі хвилини вона завжди йшла в цехи, навалювала на себе якомога більше роботи, аби тільки не думати про щось подібне. Інколи вона писала до Києва вимогливі листи — креслення надходили не завжди акуратно.

Коли на завод приїздив Крайнєв, то для дівчини це було справжнім іспитом. Вона хвилювалася незвичайно, і жодна честолюбна думка не з'являлася в її голові. Але Крайнєв зникав, і все починалося спочатку.

Перший крейсер уже народжувався в експериментальних цехах заводу. Марина прекрасно знала всю машину, вона навіть могла уявити собі її в польоті.

Все більше і більше деталей з'являлося на невеликому стенді, незабаром уже можна буде приступити до збирання першого крейсера. Марина встигла звикнути до людей на заводі. В неї знайшлося багато знайомих, навіть хороших друзів. Але інколи вона кидала все і всіх і йшла сама гуляти по степу.

Вона дуже любила ці прогулянки, виходила далеко в степ, де зовсім не чути шуму заводу, де пряно пахне чебрець і ще якась невідома степова трава, йшла на далекі могили і сідала там на самому вершечку. Білий камінь лежав на вершечку однієї з могил. Люди говорили, що там поховано партизанів, але напевне ніхто нічого не знав. Марина сідала на білий ніздрюватий камінь і годинами могла дивитися на завод, на степ, на захід сонця.

Вона швидко звикла до п’янкої степової тиші, навчилася навіть розрізняти посвисти птиць, степ розкривався перед нею, як книга. Під каменем на могилі жила ящірка. Вона швидко звикла до Марини і часто при ній вилазила з нірки грітися в останніх променях вечірнього сонця.

Але одного вечора, коли дівчина сиділа на своєму камені, спочинок її було зіпсовано. Легкі повільні кроки почулися зовсім близько. Марина озирнулася незадоволено. Любов Вікторівна Берг стояла поруч. Вони були знайомі дуже мало. Просто кілька разів зустрічалися на роботі.

— Пробачте, — сказала Берг, опускаючись поруч Марини на суху траву, — я набридатиму вам не дуже довго. Ось спочину трохи і піду…

Кілька хвилин вони сиділи мовчки, кожна думаючи про своє. Сонце поволі котилося до обрію. Над степом стояла висока, дзвінка тиша. Це був час мовчання, час заходу сонця.

Майже не порушуючи цієї тиші, Берг повільно сказала:

— Сьогодні минуло півроку з дня смерті мого чоловіка.

Вона проказала ці слова спокійно і тихо, але в них прозвучав такий глибокий сум, іаке горе, що Марина навіть здригнулася.

— Це було вже тут, на будівництві? — запитала вона.

— Так. Це було вже тут.

Берг зітхнула. Кілька хвилин минули в мовчанні, потім вона почала говорити. Перед Мариною раптом розіслалася величезна засніжена рівнина. Темною плямою виднілося на безкрайній білій площі велике будівництво. Тепляк інженера Полоза виріс над усіма будівлями, досягаючи низьких снігових хмар. Потім прийшла відлига, і страшний порив норд-осту перервав троси, тепляк упав безформною навалою колод, і десь глибоко під цією навалою борсався, намагаючись вирватися, інженер Гучко.

Потім з'явилася біла палата і багряні плями на стіні — промені вечірнього сонця. Темніє. Помалу зникають червоні плями. В палату приходить смерть.