Вадим Собко – Зоряні крила (страница 31)
— Знайомтеся, Марино Михайлівно, — сказав Барсов, — це професор Крайнєв.
Хвилину дівчина мовчала, ніби щось пригадуючи. Усмішка на її вустах стала трохи яснішою.
— Професор Крайнєв? З Київського інституту стратосфери?
— Так, — запобігливо усміхнувшись, поспішив відповісти Барсов. — Ви здивовані?
— Одверто кажучи, здивована, — відповіла дівчина, простягаючи до Крайнєва руку. — Марина Токова.
— Крайнєв, — буркнув у відповідь Юрій.
— Я вас уявляла зовсім не таким і… значно старшим.
Юрій промовчав.
— Так, — Юрію Борисовичу можна позаздрити: молодість — це такий капітал, який годі комусь придбати. Раніше, правда, можна було продати нечистому душу, як це зробив Фауст, але тепер і цей шлях закрито. Радянська влада скасувала чортів, і навіть душу заставити нікому.
Академік задоволено засміявся, погладив акуратно підстрижену борідку і вирішив продовжувати розмову в тому ж тоні.
— Так, молодість, молодість, — зітхнув він.
— Пробачте, Миколо Олександровичу, — несподівано підвівся Крайнєв.
Він не терпів, коли літні люди починали говорити багатослівно і безпредметно. Крім того, Марина поглядала в його бік очікувально. В її руках Юрій помітив великий жовтий портфель. Вона, мабуть, збирається працювати з Барсовим, і Крайнєв тільки заважатиме їхній роботі.
— Куди ж ви, — аж скинувся Барсов, — я нізащо не відпущу вас так рано.
— Мені треба спочити, Миколо Олександровичу. Завтра на світанні, о шостій годині, я їду в Севастополь.
— Ну, куди ж це годиться, — розвів руками Барсов, — раз у житті зустрілися, поговорити не встигли, і ви вже тікаєте. Ні, ні, я вас не відпускаю.
— Може, це я вас так налякала? — несподівано озвалася Марина.
Крайнєв мовчки махнув рукою, всміхнувся і сів на своє місце.
— Мені здавалося, що ви прийшли до Миколи Олександровича у справі. Може, мені краще піти пройтися до моря, поки ви працюватимете?
Барсов глянув на Марину. Очевидно, це питання мусила вирішувати вона.
Хвилину дівчина мовчала, ніби вагаючись, потім сказала для самої себе несподівано різко:
— Ні, залишайтеся тут. Вашу думку мені теж інтересно буде послухати.
— От і прекрасно, от і прекрасно, — зрадів Барсов, — я теж гадаю, що думку Юрія Борисовича варто послухати. Це принесе вам безперечно величезну користь.
— Побачимо, — відрізала Марина і сама здивувалася: невже вона не може бути стриманішою і ввічливішою.
Барсов занепокоєно глянув на Юрія, чи не образився той, але на Крайнєва слова Марини не справили жодного враження. Сидів він у кріслі, як і раніше, спокійно.
— Я зараз покажу вам свою останню роботу, — говорила Марина, відкриваючи блискучі замки портфеля і витягаючи квадрати цупкого паперу, — але до того я хотіла б зробити невеличку передмову.
— Прошу, прошу, — озвався Барсов, Крайнєв промовчав.
— Мої роботи стосуються ще дуже і дуже мало розробленої теорії польоту літака з реактивним двигуном. Важливість цієї проблеми доводиш не треба. Мушу сказати вам, що це ще абсолютна таємниця. В Ленінграді, де я працювала, тільки директор інституту знав про характер моєї роботи. Отже, я сподіваюся, що цілком можу розраховувати на вашу скромність.
— Безперечно, — поспішив запевнити Марину Барсов.
— І ви ні з ким не консультувалися? — спитав Крайнєв, дивлячись кудись повз Марину, на далекий горизонт.
— Мені ні в кого було консультуватися. Ні в підручниках, ні в журналах майже не зустрічаються матеріали на цю тему. Вони, мабуть, десь існують, але дуже засекречені. Отже, мені довелося робити все самій, від початку до того моменту, де я спинилася. Назвати його кінцем було б надто сміливо. Все це тільки початок.
Зупиняючись для того, щоб перевести подих, Марина дивилася саме в ту точку горизонту, куди були звернені очі Юрія Крайнєва. Нічого особливого там не було — зливалося з прозорим небом сіро-сталеве море, і довга хмарина ховалася за горизонт..
— Ви прекрасно знаєте всі труднощі, зв'язані з побудовою такого літака. Проблема пального, проблема матеріалів підвищеної міцності, проблема посадки і зльоту настільки ще не досліджені, що все доводилося робити з самото початку. Досвід роботи із звичайними літаками виявився тут непридатним. Велика різниця у швидкостях літаків з реактивними двигунами і звичайних літаків знецінили майже всі теоретичні роботи в цьому напрямі.
Крайнєв все ще дивився у ту ж саму точку на поверхні моря. Це дратувало Марину. Хоче він тим самим показати свою повну неуважність чи це тільки його манера слухати? Хоч би було на що дивитися там, на горизонті.
— І все ж, — говорила далі Марина, — здається, мені вдалося розв'язати всі ці проблеми і сконструювати реактивний літак, який безперечно мусить мати швидкість значно більшу, ніж найкращий моторний винищувач. Я не буду розповідати вам про деталі конструкції. Основну схему і частину рисунків деталей я можу вам дані зараз, і вони скажуть значно більше від усяких слів. Годилося б зробити пояснювальну записку, але я не встигла.
З цими словами Марина передала до рук академіка кілька рисунків і озирнулася на Крайнєва. Він все ще сидів нерухомо. Навіть зацікавлення, викликане розповіддю Марини, не змогло відірвати його погляду від одинокої хмарини.
— Це надзвичайно цікаво, — вигукнув Барсов, проглянувши два перших аркуші, — просто винятково!
Крайнєв здригнувся, почувши його голос, і не поспішаючи потягнувся за кресленнями. Узяв перший аркуш, ліниво розгорнув його, і весь лагідний настрій як рукою зняло.
Одну з перших моделей реактивного літака, вже кілька років тому винайденого ним, Юрієм Крайнєвим, було накреслено на аркуші паперу.
Він добре пам'ятав, як випробовували цю модель. Вона злетіла в повітря і навіть змогла кілька хвилин не опускатися на землю. Це було все. Більшого Юрій від неї і не вимагав, а просто перейшов до конструювання інших, більш досконалих моделей.
Про роботи Юрія Крайнєва, які мали величезне оборонне значення, в спеціальних журналах публікувалося дуже мало матері плів. Тому і не дивно, що дівчина, не бажаючи ні з ким консультуватися, роблячи зі своєї роботи цілковиту таємницю, відкрила вже давно відкрите, давно винайдене.
Крайнєву стало шкода цієї величезної, зовсім зайвої роботи. Він узяв з рук Барсова усі креслення, відзначив багато подібних до його конструкції місць, уважно проглянув кілька напрочуд дотепно сконструйованих деталей, згорнув аркуші і не поспішаючи передав їх Марині.
Слухаючи похвалу Барсова, Юрій думав про ту мить, коли йому доведеться сказати Марині правду. В тому, що цю правду треба сказати негайно, Юрій був цілком упевнений — дівчина могла і далі йти своїм хибним шляхом, винаходячи винайдене.
І водночас Крайнєву було шкода Марини. Він бачив, як розцвітає вона від похвали академіка, як порожевіли її щоки. Як же в таку хвилину одним словом, одним ударом знищити все?
Але от Барсов замовк, і Марина спокійно, чекаючи похвали, глянула на Крайнєва.
Він дивився на ту саму точку горизонту, де вже навіть і хмарини не було, а тільки срібно поблискувало зимове море. Марині здалося, ніби цей відблиск торкнувся очей Крайнєва. Вони стали спокійними, холодними. Юрій Крайнєв наважився.
— Боюсь, що я розчарую вас, Марино Михайлівно, — сказав він, — але я твердо знаю, що ваш літак може відірватися від землі, від трьох до п'яти хвилин протриматися у повітрі, а після того приземлитися.
— Ви говорите так точно, ніби бачили цю машину в польоті, — усміхнулася Марина.
— Так, я бачив її в польоті, — нахилив голову Крайнєв. — Кілька років тому я збудував такого ж літака, за точно такою ж схемою, а частково і оформленням. Він дав саме ті результати, про які я вам сказав, Ваш не зможе дати кращих.
Юрій глянув просто в обличчя Марині і жахнувся. Дівчина сиділа перед ним бліда, як крейда. Вся кров відлила від її обличчя, і воно здавалося зовсім прозорим.
— Продовжуйте, — твердо вимовила вона, і Юрій здивувався її витримці.
— Мені дуже шкода, що ви особисто не ознайомилися з роботами нашого інституту, зокрема з моїми, до того як братися за цей проект. Ви могли б сконструювати дійсно сучасну машину, а так вся ваша праця пропала на дев'яносто п'ять процентів марно. Ви винайшли вже давно винайдене. До сказаного я можу тільки додати пропозицію переїхати до Києва і працювати у нашому інституті.
— Чужими руками хочете жар загрібати, товаришу Крайнєв, — тихо і зло сказала Марина. Дихати їй стало важко, вона ненавиділа Крайнєва всім своїм єством, і Юрій це зрозумів.
— Коли б ви побачили наші роботи, коли б ви порівняли наші машини з вашим ще дуже примітивним літаком, ви б ніколи не сказали таких різких і несправедливих слів, — спокійно, без ноти роздратування відповів Юрій.
Марина глянула на нього, потім перевела погляд на Барсова, який сидів дуже збентежений всім, що відбувалося перед його очима, і взялася за креслення. Рвучко зібгала пружні аркуші і стала запихати їх у портфель. Сховала всі, клацнула замками і підвелася з крісла.
— Всього найкращого, Миколо Олександровичу, я ще зайду до вас перед від'їздом, — промовила вона, повернулася і пішла стежкою до виходу з садка.
Ступила кілька кроків, спинилася, обернулася до Крайнєва і кинула запитання:
— Отже, вся ця робота марна?
Крайнєв мовчав. Марина почекала мить і швидко, вже не оглядаючись, пішла, майже побігла до виходу із саду. В садку і на веранді запанувала цілковита тиша. Вся ця подія була дуже прикрою, але Крайнєв твердо знав, що вчинити інакше він не міг.