Вадим Собко – Зоряні крила (страница 27)

— Скажіть одверто — ви знали, що ця скотина Буш — комуніст?

Крайнєву навіть подих захопило від несподіванки. Так от чому не прийшов Буш…

— Вночі його заарештували. Це мене вразило, як громом. Що він вам говорив? Мабуть, обіцяв допомогти?

— Ні, — спокійно відповів Крайнєв. — Він мені нічого не говорив. Він мав усі підстави не дуже любити мене.

Вони підійшли до повороту в коридор, де містилася спальня Мей і кабінет Дорна.

— Почекайте мене одну мить, — сказав Дорн, ідучи до кімнати Мей, — я зараз наздожену вас.

Після сніданку Крайнєв і Яринка знову вийшли на аеродром. Про втечу зараз не могло бути і мови. Тепер, коли Буша викрито, Дорн напевне весь час не зводитиме з них очей. Значить, треба чекати.

Вони знову підійшли до літака. Зараз його металеві крила сяяли. Сонце підбилося вже високо. Воно пливло по небу, затягнуте легкими прозорими хмаринами. Вітер майже затих.

Крайнєв озирнувся. Нікого не видно було у вікнах будинку, але ніхто не знає, звідкіля може слідкувати Дорн. Двері будинку відчинилися раптом навстіж, і професор Шторре з'явився на порозі. На нього було страшно дивитися. Скуйовджене волосся і блискучі очі надавали йому вигляду божевільного. Похитуючись, ніби п'яний, підійшов він до Крайнєва і Яринки.

— Що ви тут робите? — хрипко і зневажливо запитав він. — Обдумуєте план втечі? Надієтеся на милість бога і барона Дорна? Смішно. Тільки смерть — ось вихід із цієї могили.

Яскрава думка промайнула серед думок Яринки. Вона була такою привабливою, що в можливість її здійснення важко було повірити. Дивлячись зовсім просто в сині божевільні очі, Яринка близько підійшла до професора Шторре.

— Ви згодні допомогти нам?

— Пробити лобом оцю стіну? Не згоден, — відрізав Шторре і одвернувся від Яринки, але раптом зблідле обличчя Крайнєва з'явилося перед ним.

— Ні, професоре, — тихо сказав Крайнєв, — не лобом стіну. Ми сідаємо в літак. Ви включаєте механізм катапульти, я включаю ракети, і ми лічимо…

— Хто тут з пас божевільний? Я чи ви? Куди ж ви полетите без гвинта? Я мав вас за розумнішого…

— Ракети понесуть нас краще за гвинт.

— Прошу, — театрально розшаркався професор, — можу одправити вас прямим сполученням на той світ, коли вам вже захотілося застосувати такий оригінальний спосіб самогубства… хоч це, мабуть, найкращий вихід з цієї тюрми…

Він сильно потер лоба долонею, намагаючись зрозуміти, потім раптом заспішив, захвилювався, підійшов до катапульти, перевірив механізм, ще раї потер чоло і скомандував:

— Сідайте.

Повторювати це запрошення не довелося. Швидко зійшли Яринка і Юрій по хисткій драбинці і сіли в літак.

На обличчя професора в ці хвилини навіть страшно було глянути. Дика посмішка перекошувала його рот, очі світилися, як жарини, нервова пропасниця корчами зводила його руки.

Це настав час його помсти. Кров Вальтера Шторре, пролита в дальніх лісах, пекла груди і вимагала відплати. Зараз майбутнє Дорна лежало в руках професора Шторре. Зараз він випускав у повітря останню надію барона Людвіга фон-Дорна. Він боявся тільки, що щось може перешкодити, і губи його, зведені корчами, шепотіли: «Швидше, швидше».

— Ну, прощай, Яринко, — обернувся зі свого місця Крайнєв, — зараз будемо летіти.

Яринка дивилася йому просто у вічі. Вона була бліда, і жодна рисочка не ворушилася на її обличчі.

— Прощай, — швидше зрозумів, ніж почув Крайнєв.

Він спробував усміхнутися, але відчув, що не може, і висунувся за борт кабіни. Професор Шторре стояв унизу, тримаючись за вимикача, і чекав сигналу Крайнєва.

Це була найстрашніша хвилина — зліт. Тут могло бути стільки випадковостей, що передбачити всі їх було неможливо. Та навіть і без випадковостей зліт без гвинта, на самих ракетах, був нечуваною на ті часи вигадкою.

Літак міг упасти на асфальт у першу ж мить, він міг врізатися в стіну, він міг вибухнути в повітрі, але він також міг і винести на собі полонених.

Професор стояв біля вимикача, нетерпляче поглядаючи вгору. Чекати більше не доводилося. Юрій ледве помітно перевів маленький важіль і увімкнув запалювання. Глухий рокіт почувся з обох боків літака. На малому газі ракети працювали прекрасно.

Юрій підніс руку з білою хусткою, махнув нею і в ту ж мить дав повне навантаження ракетам. Він не бачив руху руки Шторре. Щось з страшною силою вдарило Крайнєва в спину, і на секунду він знепритомнів.

Літак злетів з катапульти, і в першу мить колеса його майже черкнулися об асфальт. Потім швидкість додала сили його крилам, і він понісся низько над аеродромом. Реактивні двигуни ревли оглушливо, нагадуючи тривожне виття сирен.

Крайнєв відразу ж опритомнів. Просто на нього неслася сіра бетонна стіна. Майже машинально він узяв на себе ручку рулів глибини. Літак рвонувся вгору, і важка стіна, бетонний удав, залишилася далеко внизу.

Професор Шторре стояв біля катапульти, все ще стискаючи ручку вимикача. Лютий крик розлігся позад нього. Шторре спокійно обернувся. Від дверей будинку до нього біг Дорн.

— Що трапилося? — кричав він.

— Ха-ха-ха-ха, — хрипко і урочисто розсміявся професор, — вони полетіли, полетіли, он вони летять…

Дорн глянув туди, куди вказував Шторре. Довга біла лінія перекреслювала небо. У кінці її мчав на схід маленький, вже ледве видимий літак.

— Пам'ятайте про помсту, Дорн, — хрипів Шторре, — пам'ятайте про смерть Вальтера Шторре.

Тоді Дорн зрозумів усе. Він дивився на професора і відчував, що більше не володіє собою. Він щохвилини міг кинутися і вчепитися в горло цьому дідуганові.

А Шторре сміявся — зловтішно, заливчасто. Він святкував велику свою перемогу над Людвігом Дорном, і стерпіти цього барон не міг. Не тямлячи себе, він вихопив з кишені маленький блискучий браунінг і вистрілив просто в сиву бороду професора.

— Ха-ха-ха, — все ще сміявся професор.

Дорн вистрілив ще раз. Професор похитнувся і, помалу згинаючись у поясі, упав на асфальт. Обличчя його все ще кривилося у корчах нестримного сміху. Дорн стояв над ним і, не тямлячи себе, стріляв у це довге, розпростерте на асфальті тіло, аж поки воно не завмерло в останній смертній судорозі.

Потім одвернувся і довго дивився на прозорий хмарний слід, залишений в небі ракетами літака.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Злітаючи з таємного аеродрому, Крайнєв не мав ніякого уявлення, що він робитиме далі. Літак з такими ракетами, напевне, довго не зможе триматися в повітрі, але все-таки якусь відстань він пролетить. Можливо, їм вдасться дотягти до якогось аеродрому, там Юрій назве своє прізвище, а тоді, безперечно, станеться міжнародний скандал, і приховувати його буде неможливо.

В той же час цілком реальна була й така небезпека: з іншого аеродрому його могли просто повернути назад і цим разом остаточно позбавити всякої надії на порятунок — адже точність військової організації німців давно вже стала приказкою.

Так, усе це могло трапитися, і все ж Крайнєв не вагався ані хвилини. Перед ним, мабуть, стояло більше небезпек, ніж можна було уявити, але запобігати їм чи роздумувати про них він не міг. Тоді можна про ці небезпеки подумати, коли вони стануть фактом, а до того масу треба летіти на схід і на схід, аж поки вистачить пального. А що як пощастить долетіти до СРСР, додому?..

Раптом Юрій подумав, що ракета — надто ненадійний двигун; майбутнє належить турбореактивним моторам. Але зараз замислюватись над теоретичними питаннями було явно невчасно. Обидві ракети зашипіли на якійсь високій ноті, і Крайнєв зрозумів: пальне скоро кінчиться. Він був у повітрі всього кілька секунд і не встиг ще відлетіти далеко від своєї бетонованої тюрми, а йому так хотілося покласти між собою і Людвігом фон-Дорном сотні, коли не тисячі кілометрів…

Він оглянувся назад і побачив збуджене, але зовсім не злякане обличчя Яринки. Молодець дівчина!..

Потім погляд його перейшов нижче, на землю. Зелені соснові гаї пропливали внизу, інколи з'являлися міста, села, але не видно було жодного аеродрому. Літак мчав з величезною швидкістю — так блискавично перемагати простір Юрію Крайнєву ще ніколи не доводилося. Це було прекрасно, але водночас він розумів, який ненадійний це літак, як важко буде посадити його на аеродром. І знову думка про придатність ракет для міжпланетних перельотів та ненадійність їх в польотах над землею заворушилась у голові, але ніяких висновків Крайнєв зробити не встиг, ліворуч появилася ясно видима небезпека.

Злетівши з якогось аеродрому, дві пари винищувачів останньої конструкції йшли напереріз літакові Крайнєва. Це могло бути простою випадковістю, але не виключено було й те, що літаки викликав Дорн. Значить, доведеться приймати бій, а у втікачів немає ніякої зброї, крім неймовірної швидкості літака, яка, напевне, набагато перевищує можливості ворога.

Отже, якщо пощастить не зустрітися з ними, порятунок забезпечений, ніхто не в силі його наздогнати. Якщо ж зустріч відбудеться…

Та про те, що трапиться тоді, Крайнєв не хотів думати. Для початку треба було точно з'ясувати наміри пілотів чотирьох мессершміттів, які йшли напереріз йому парами на різній висоті, ніби заганяючи в пастку самотній літак.

Юрій ще раз оглянувся на Яринку. Вона сиділа так само спокійно, не підозріваючи небезпеки чи, може, тільки вдаючи спокій. Її попереджати не треба, потім вона і сама все зрозуміє… якщо встигне.