Вадим Бурлак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 (страница 49)
— Геть звідси! — спокійно мовила жінка, коли він зазирнув до спальні.
— Та…
— Лю! — зразу ж гукнула жінка.
Лю, роботесса, що мала голос ведучої популярної програми, дала йому стусана, і Люсін пішов спати до іншої кімнати. Заснув не одразу. Довго обмірковував проблеми роботизації та емансипації жінок і дійшов висновку, то й те й інше жахливо.
Вранці Люсін спізнився на роботу. А оскільки на роботі проходив рейд “Покласти край запізненням на порозі XXII віку!”, то Люсіна позбавили преміальних.
Люсін прийшов додому пізно.
— Де був? — спитала жінка.
— У музеї. Пляшки оглядали з-під пива, — відповів Люсін і аж тоді зрозумів, що музеї в цей час не працюють.
— Гаразд, — тільки й сказала жінка і зникла в кімнаті.
Над спальнею замиготів напис “Спати”. Роботи заметушилися по квартирі. Люсін помітив, що вони готують лише одну постіль. Він пішов на кухню. Куховарка-роботесса мала ось-ось відключитися. Але, зглянувшись на Люсіна, тицьнула йому під ніс щось на зразок яєчні. Згодом він покликав роботів і наказав стелити собі ліжко. Але вони не встигли виконати його доручення, і всі разом відключилися. Довелося Люсіну спати на підлозі. Всеньку ніч він розмірковував про жінок, про роботів, які невчасно відключаються, про сучасне автоматизоване суспільство, яке не в змозі укоськати тих жінок.
Зранку Люсін спізнився на службу. Начальник наказав дати йому середню дозу високої напруги. Люсін приходив до тями біля двох годин. Першими його словами було: “Я їй покажу!”
Робот ЛСН типу Ч повернувся додому пізно. Його жінка, привабливого вигляду роботесса ЛСН типу Ж, зустріла чоловіка непривітно:
— Де був?
— Працював.
— Ці казки розповідатимеш у програмі “Для наших маленьких металевих слухачів”. Негідник!
Жінка пішла спати.
ЛСН типу Ч обнишпорив у кухні кожний куточок, але не знайшов ні краплини бензину. Довелося вдовольнитися кухлем мазуту.
Потім він зазирнув у спальню:
— Пробач!
— А дзуськи! Шуруй у сусідній відсік. Там спочинеш і перезарядишся.
У сусідньому відсіку була зіпсована система перезарядки. ЛСН намучився з нею. За цей час віп встиг поміркувати багато про що. “Завтра ж дам дружині доброго прочухана!” — вирішив ЛСН.
Назавтра він спізнився на службу. Це було неприпустимо. Його розібрали і здали в брухт.
Емансипацію жінок було завершено. Наближалась ера емансипації чоловіків.
Приймальна комісія складалася з відомих інженерів, котрі самі створили не одну сотню світів. До зали увійшов молодий чоловік.
— Ваше прізвище? — запитав головуючий.
— Саваоф.
— Що ж, розглянемо ваш доробок.
Саваоф працював над цією планетою дуже довго. Віл виліпив її з біомаси, потім засадив рослинами. Він був великим художником. Примхливі форми тих придуманих ним рослин давали йому справжню естетичну насолоду.
А затим… Власне кажучи, інженер найвищого класу повинен був викласти все це у кількох словах, а комісія вже вирішувала.
— Отже, слухаємо вас. Тільки, будь ласка, стисло. Даємо вам… Ну, скажімо, три хвилини. — Головуючий клацнув секундоміром.
— Планета типу Х-143, вид — киснева ВІ, серія 003, порядковий номер по каталогу 985, — випалив екзаменований. Перевів подих, зібрався з думками і повів далі:
— Планета створена з біомаси, заатмосферена. Переважають в атмосфері кисень та азот. Поверхню планети я покрив рослинами. Боюсь здатися вам нескромним, але вважаю, що вони прекрасні. Далі я створив найпростіші види тварин. Через деякий час — ящерів. Втім, ящери це лише експеримент. Згодом виникли досконаліші види. Ось тут, — інженер витяг з теки меншу течку, — їх ретельний опис. Хай комісія ознайомиться. Але, звичайно, найвищим досягненням цієї діяльності стала людина розумна. Про неї трохи докладніше. Ця раса двостатева. Має верхні та ніжні кінцівки. — Він дістав зі своєї чарівної теки креслення анатомічної будови людини. — Дихає киснем, видихає вуглекислий газ.
Закінчивши опис свого витвору, інженер показав членам комісії знімок:
— А ось такий вигляд має планета з космосу, — і зав’язав мотузочки своєї теки.
— Ви вийшли за межі трьох хвилин, — скривився один з екзаменаторів. — Ми порадимося і повідомимо про своє рішення.
Члени комісії звели голови докупи. Потім узяв слово головуючий:
— Вашу планету ми прийняти не зможемо. Перший її недолік — кисень. Ну навіщо там кисень? Особисто я обходжусь метаном. Та й решта присутніх — теж. То для чого ж вам знадобилося надувати туди кисень? Що за дивацтва? Далі… Ця… людина. Це ж казна-що! Дві руки, дві ноги… Якась потвора! — Головуючий підняв своє п’ятнадцяте щупальце і почухав потилицю. — А дихальна система, система травлення? Сором! Попрацюйте ще, а тоді вже приходьте.
— Але…
— Ніяких але! — відрізав головуючий.
— Стільки років марної праці, стільки років, — з відчаєм вигукнув інженер.
І раптом лице його посвітлішало. Він знов поліз у свою чарівну теку і дістав звідти кілька банок ікри золотавої космічної амеби.
Члени комісії подивилися одне на одного й знову посхилялися.
— Так! — після невеличкої наради повернувся до обговорення головуючий. — Все ж ми, мабуть, приймемо вашу планету. Але за умови, що допомагати її мешканцям не будемо. Хай самі додумуються до всього. Наш принцип — не допомагати, не заважати. Можливо, що вони винайдуть зоряні кораблі і долетять до пас. Хоча особисто я дуже сумніваюся.
По цих словах головуючий і заходився відкривати свою банку. Добре, що щупалець у нього було п’ятнадцять.
Олександр Шарварок
МЕЖА ДОПУСТИМОГО
— Встати, суд іде! — почувся нізвідки голос Вотоли.
Всі встали. Імператор Нілат, високий, довгоногий, з яскраво напомадженою лисиною, глухо протупотів до столу, покритого яскравим оксамитом, посміхнувся куточками вуст, і цю посмішку одразу ж було зафіксовано десятками фотокамер — щиру, невимушену, класичну посмішку імператора, вона — візитка імперії, лице політики і дзеркало закону. Хто з цим не згоден, той, по-перше, бовдур, по-друге… таких вже немає, в усякому разі тут, в ІПП — імперії першого покоління, котра завдяки щирій невимушеній посмішці імператора зробилась єдиним притулком цивілізації на колись занедбаних перелогах Всесвіту.
Імператор сів, яструбино оглянув зал.
Погляду не витримували навіть кореспонденти, котрі, як відомо, витримують все, навіть мізерну зарплатню… не витримали і відвернулися: фотографувати посмішку — це робота, але дивитися Нілату у вічі — крайній індивідуалізм, хвороба заразна, з якою імперська медицина боролася як доутробним щепленням, так і новітнім способом плазмохірургії, відомо ж бо: “Чого не лікують ліки, те виліковує залізо, чого не лікує залізо, те виліковує вогонь”. В імперії хворих не було і ніколи не буде, бо є очі імператора, завдяки яким, крім усього, ІПП уникла масштабної екологічної кризи, а заразом і масштабних соціальних катаклізмів, як це сталося, скажімо, в Державі Суверенів, після чого вона згодилася бути сто сьомим штатом ІПП, відмовившись від герба і прапора і випросивши особисто в Нілата вічний календар, аби щоразу пишно святкувати цей історичний день грандіозним фейєрверком.
Нарешті імператор кволо махнув рукою: “Фас!”
Всі повернулись до нього обличчям і помітили, які глибокі фіолетові пасмуги обрамляють йому очі, завдяки яким ось уже стільки літ ІПП процвітає на радість іппівців і на заздрість їхнім ворогам-ботокудам, що й досі ще брязкають зброєю, як твердить постійно перший лакей імператора Вотоло.
До речі, лакей це не служка із челяді пана, а найвища посада при імператорі, член кабінету трьох — уряду ІПП. Так от, лакей Вотоло відповідав за мораль та інформатику, що складають основу основ життя іппівців та буття ІПП, хоч життя із буттям так тісно переплелися, що тепер важко сказати, що первинне, що вторинне, через що — для простоти — сам імператор вживав ці поняття у демократичній єдності, а саме: життя-буття. Дехто пробував протестувати, вбачаючи в цьому небезпечно злиття й поглинання, але з легкої руки імператора термін прижився, так що й філософи вже докоряють лінгвістам, лінгвісти — історикам за колишню фахову упередженість, час од часу збагачуючи науковий потенціал імперії новими дослідженнями конструктивних елементів терміну. Скажімо, лакей Вотоло, він же Генеральний Коридорний Академії Наук, у місткій праці, виданій на пергаменті і окутій бронзою, незаперечно довів первинність життя-буття, цим самим поклавши край доімперським висновкам про пріоритет духовного у пошуках еволюційної перспективи, чим неабияк засмутив купку церковників і близьких до них представників інтелігенції, вопи написали гнівного листа самому Нілату, на щастя, до Нілата лист не дійшов, купці опозиціонерів дали рішучий відлуп у колективах, де вони до цього працювали, і життя-буття, таким чином, не зазнало змін чи деформацій, чим неабияк були втішені і лакей Вотоло, і рядові іппівці, резонно вважаючи, що воно їм ні до чого — згуртування навколо імператора варте багатьох допотопних істин, од яких нудить, як після морожених червів.
Крім Вотоли, до Кабінету Трьох входили також Яіре і Вонад — лакеї-близнюки, що зрослися спинами, через іцо вони й кланялись імператору спершу поклоном наліво, а потім поклоном направо, чим до часу аж розважали Нілата — мов менует танцювали, та звичку лакеїв перейняли рядові іппівці, і Ніліт подумав, що так недалеко до лівого й правого ухилів, і довелося лакею Вотоло терміново готувати інструкцію, згідно з якою поклони наліво й направо заборонялися з необхідності шанувати предківські звичаї та етикети, а саме: при зустрічі викидати десницю поперед себе і вигукувати: “Фас!” Декого із дослідників старовини це покоробило, адже півтора століття тому, твердили вони, чистокровні предки іппівців, вітаючись, справді робили подібний рух десницею, але ж вигукували “хайль”, а не “фас!”, і вони написали листа самому Нілату, котрий обіцяв подумати, а лакей Вотоло розгубився — фашистське вітапня заборонено нині діючою конституцією, над якою він попотів чимало, а тепер?.. Але імператор думав, піхто йому не заважав. Дослідникам старовини порадили покопатися глибше в історії. “Або “фас”, або я вас…” — прошепотів лакей Вотоло, дослідники пообіцяли, і Вотоло заспокоївся — знайдуть, у них найкращі наукові кадри, що треба — знайдуть обов’язково; хвилювало мовчання імператора, його, як ніколи, довга дума, такого іще не було. “Старіє Нілат, старіє…” — зауважив лакей Вотоло — ровесник імператора і один із фундаторів ІПП, його старість не лякала — лакеї старості не знають…