Вадим Бурлак – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89 (страница 20)

Боб ледве не ковтнув свою жуйку:

— Як, шеф! По ньому ж давно буцегарня плаче!

— Помовч, Крихітко! — обірвав я свого помічника. Неш, здавалося, схвально кивнув:

— Я співчуваю вашому горю, містере Мортон. Кажуть, що ви з Хооком були друзями. Я знаю, ви мені не вірите, але запевняю: до смерті Пітера я непричетний! Природно, після ваших підозр моє перебування в клубі втрачає сенс. Що це за психолог, який може внести розлад у команду. Я складаю з себе свою добровільну ношу. Хай вас більше не турбують мотиви моєї безкорисливої допомоги!

— Ви не дослухали мене, Арчібальде. Так просто ви не підете… Всі наші здогади стануть надбанням преси. Ви знаєте, це сенсація: лікар випробує на футболістах якесь зілля і отруює гравців. І хто знає, можливо, тоді, коли зчиниться газетна веремія, виринуть на поверхню ті докази, яких бракує зараз. Навіть якщо ми їх не доберемо, ваше ім’я буде скомпрометоване на віки вічні. Вас знищать як лікаря і науковця. Якщо ви взагалі маєте якесь відношення до науки. Єдине, що вам залишиться, — це проїдати свої заощадження. Їх у вас, здається, не так уже й багато. На п’ятницю я оголошую прес-конференцію. Новина якраз встигне в суботні ранкові випуски.

Неш зблід. Потрапити в центр скандалу йому, вочевидь, не хотілося. Він борсався в думках і сумнівах.

На Боба було гидко дивитися: він видимо зловтішався. Лікар хапнув свій фужер і нахильці перехилив у рот.

— Ви не зробите цього, Мортон! Бо зрубаєте гілку, на якій сидите самі!

— Знову помиляєтеся, Неш. Ми сидимо на різних гілляках! Хоча й на одному дереві. Можливо, викриття ваших махінацій і поставить під сумнів останні перемоги “Айстри”, але не моє реноме тренера. Я не раз доповідав раді клубу про необхідність омолодження складу. Тоді б команда пішла рівніше! І ви б не прилетіли, як крук на стерво. Тепер я зрозумів: вам була потрібна саме така команда, якій не було б чого втрачати. Де ваша поява була б розцінена, як рятівне коло. “Айстра” заплатила гіркою ціною за цю ілюзію. Ми втратили свого кращого гравця. Щодо мене, то я в цій історії швидше виграю. Викривши вас публічно, я доведу свою чесність. А вона в спорті теж непогане пабліситі.

Я встав.

— На все добре, Неш! Бобе, у нас на сьогодні ще багато справ.

— Зачекайте, містере Мортон!..

Неш вагався. В нього був вигляд людини, яка щойно довідалася про точну дату свого похорону. На його місці я хильнув би ще.

— Зачекайте… Я не міг отруїти Хоока! Не міг! Я — лікар. Препарат, який я давав, нешкідливий. В оптимальній дозі. А я додавав у глюкозу навіть менше! І це було на користь команді! Чи не правда, містере Мортон? Коли я довідався про причину смерті Хоока, то зрозумів: вона сталася внаслідок введення в організм завеликої дози “конойону”. Я кинувся до своєї аптечки. В одній посудині препарат був майже наполовину розведений водою. Звичайною водою з крана! Це міг зробити тільки клінічний ідіот! Невже я схожий на нього?

Я перевів погляд на Боба. Той, здавалося, втратив інтерес до розповіді Неша.

— Висновок один — у мене хтось був. І ще: рештки препарату в склянці замало, щоб ваш наркоман, містере Боб, заграв, як молодий Паганіні…

— Бобе, — сказав я. — Ми, здається, забули замкнути автомобіль.

Масажист мовчки підвівся і вийшов. Я підійшов до вікна, відгорнув фіранку й провів його поглядом.

— Сподіваюся, ви розумієте, що нашу розмову Боб записав на плівку. Так би мовити, для пам’яті. Але останнє, що ви сказали, містере Неш, дещо міняє справу…

XIV

На екрані телевізора метушилися поліцейські й пожежники. По висхідних траєкторіях били тугі струмені води. Двічі по горішніх поверхах з боку фасаду тяглася довга телескопічна драбина. Але, наче обпікшись об розпечені стіни, відсахувалася геть. Видно, було вітряно. І коли вітер дмухав сильніше, з горішніх вікон сипалися маленькі, ніби іграшкові, постаті людей.

Унизу їх намагалися ловити на розіпнутий брезент.

Поза сумнівом, горів великий готель. Дев’ять проти одного!

Я майже вгадав. Коли ввімкнув звук, виявилося: йдуть зйомки нового кінофільму про діяльність якоїсь таємної терористської організації. Це вона пустила за димом готель.

Я вимкнув звук і поміняв програму.

День видався достобіса важкий. Надто довго я був націлений на гол. А момент, як завжди, прийшов несподівано. Хто б міг подумати, що це мурло Боб вдасться до фармацевтичної самодіяльності? Я грішним ділом вирішив, що смерть Пітера — закономірний наслідок вживання Нешевого стимулятора.

Боб довго не опирався: це він влив у склянку з чаєм додаткову дозу “конойону”, гадаючи, що отепер-то допінговий нагляд обов’язково встановить наявність стимулятора в організмі. І цей хитромудрий докторчик прогорить.

— Чому саме Пітерові? — запитав я, коли ми поверталися від Неша.

Боб вдавав, що всю увагу зосередив на дорозі. Але моє запитання не було для нього несподіваним. “Хоок — провідний гравець. Більша ймовірність потрапити під контроль… До того ж ця тріумфальна хода “Айстри” не могла тривати вічно… Колись та мала урватися. Загальним крахом! Краще принести в жертву двох, ніж згодом заторохтіти гуртом. Інші “старики” мовчали б. Хто — не підозрюючи, що вживали стимулятор, а хто — не бажаючи зізнатися, що їхня краща гра — лише наслідок дії препарату…”

Значить, ним можна користуватися. Скільки — невідомо. Принаймні доти, доки він не “розшифрований”, не внесений у допінговий реєстр. Якщо не зариватися, це може статися не скоро.

Звичайно, Пітера шкода. Відбігав… Що ж, старий, я не винен у тому, що сталося. Бог тому свідок! Та й кого тут винуватити? Боба? Дитя не відало, що творило. Напевне, якби він знав, чим може обернутися чай із “конойоном”, то знайшов би інший спосіб поквитатися з доктором. Неш?.. Врешті, можна дати дуба і від надмірної дози снодійного.

Кого кинути на жорна правосуддя? Навіщо? Тобі, Піте, вже все одно. А живим треба якось жити. Тож вибачай, друже! Далі гратимемо без тебе. І гратимемо, здається, успішніше…

XV

В двері подзвонили.

Хто б це міг бути? Дороті? Навряд. Вона в жалобі. Все-таки Хоок лишив по собі добру пам’ять. І якщо вона була невірною Пітерові за його життя, то хоч час жалоби намагатиметься прикрасити подружньою відданістю. А потім? Нам треба ще осмислити цей несподіваний поворот долі…

Боба я не кликав. І він не мав звички пхатися без запрошення. При потребі зателефонував би.

Я не став утруднювати себе перевдяганням і, як був, у халаті, пішов до вхідних дверей.

На порозі стояв Крістофер.

— Добрий вечір, Філіппе! Бачу, ти здивований…

— О, що ти, Крісе. Ти завжди бажаний гість!

Крістофер акуратно повісив капелюха, поправив перед дзеркалом зачіску і краватку. Мені здавалося, що робив він це не тільки за звичкою, а й для того, щоб зібратися з думками.

Я рушив був до бару, але Крістофер зупинив:

— Не треба. Я ненадовго. До того ж сьогодні щось непокоїть печінка.

Його епокійні сірі очі запитально дивилися на мене, ніби виважуючи щось на незримих терезах.

— …Цей прикрий випадок у твоїй команді… Прийми мої співчуття. І доктор… Словом, Філіппе, в телефонному апараті на квартирі Неша мої хлопці прилаштували “жучка”. Ви ж хотіли знати про доктора якомога більше. Тепер цей Арчібальд Неш і мене зацікавив…

— Тобто?

— Мені сподобалася твоя думка грати далі. Але у вашій команді відтепер стане на одного гравця більше.

— Ти маєш на прикметі хлопця, який замінив би Хоока?

— Ні. Я маю на увазі тебе з Нешем, вашу угоду. Не роби круглих очей. Я уважно слухав вашу конфіденційну розмову, сидячи в бюро…

— І які ти зробив висновки?

“Кат його забирай! До цієї хвилини мені здавалося, що всі обставини і люди опинилися у мене в кулаці. Неш боїться компрометації. За Бобовою спиною — дві смерті. Хоч і ненавмисне, але це він спровадив отих небораків у кращий світ. А тепер виявляється, що всі ми вовтузилися у ще більшій і дужчій лапі. Чи не забагато гостей зійшлося на один пудинг?”

— Ті ж, що й ти. На “конойоні” можна непогано заробити. І не тільки в футболі. Як ти, наприклад, дивишся на бокс? Там — “золоте дно”. В торішньому матчі за участю Джонні Оуна ставки були один проти двадцяти.

— Але я зовсім не розуміюся на цьому джентльменському мордобої!

— Це не обов’язково. Арчібальд Неш зовсім не тямив у футболі. І не тямить. Хіба це заважало тобі вигравати? Тепер виграватимемо разом!

Замість епілогу

“Тепер, панове, ви знаєте все. Вчорашня смерть Інгеллоу (який, до речі, навіть не зіграв головою в своєму останньому матчі), а впродовж двох останніх років — несподівана загибель трьох професійних боксерів спричинилася від застосування “конойону”. Всі спортсмени не підозрювали, що вживають препарат. Просто вірили в поради доктора. А Інгеллоу вірив ще і мені.

Все це досить прикро, хоча за майбутнє мені вже можна не турбуватися…”

Мортон відклав “вічне перо”. Закурив.

“…Так, Філіппе, можна не турбуватися. І не поспішати.

Але не з тих причин, що гра принесла добрі дивіденди, а тому, що ти не витримав цю гру. В ній треба забути про спорт. І мати на меті лише одне — зиск.

Ми добре заробили за ці роки. Я міг би з повним правом демонструвати власний спокій і власний комфорт. Але я чомусь з біса добре пам’ятаю, чому так швидко відбігали і відстрибали Хоок, Інгеллоу, ті троє з квадратними щелепами і плоскими носами. Поки що газети не зв’язують ці факти в одне, але від цього мені не легшає…