Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 6)

Після хвильки роздумів злість минула. В ті часи креслюнків, певно, було як бур’яну, і потенційний шкідник ніхто інший, як сам власник коробки. Новіцій прикривав друковане зображення від сонця своєю тінню, намагаючись розгортати його далі. В нижньому правому кутку зображувався прямокутник із друкованими літерами, різними заголовками й датами, «номерами патентів», довідковими номерами та іменами. Погляд юнака ковзав списком, доки не натрапив на слова: «СХЕМУ РОЗРОБИВ: Лейбовіц І. Е.»

Він міцно заплющив очі й потрусив головою, доки йому не здалося, ніби вона зараз лусне. Тоді знову подивився. Текст нікуди не дівся, чіткий і ясний:

«СХЕМУ РОЗРОБИВ: Лейбовіц І. Е.»

Він знову перегорнув папір. Серед геометричних фігур і дитячих малюнків фіолетовим чорнилом охайно поставили штамп:

Ім’я було написано чітким жіночим почерком, не тими швидкими карлючками з інших папірців. Новіцій поглянув на ініціали в записці на кришці футляра: «І. Е. Л.» і знову на слова: «СХЕМУ РОЗРОБИВ...» Ті самі літери траплялися скрізь на документах.

Точилася дискусія, абсолютно гіпотетична — преподобного засновника Ордену, якщо його врешті канонізують, варто іменувати святим Ісааком чи святим Едвардом. Хтось навіть вважав, нібито правильне звертання — святий Лейбовіц, бо донині його називали на прізвище.

— Beate Leibowitz, ora pro me![28] — прошепотів брат Френсіс. Руки його так страшенно трусилися, що це загрожувало знищенню документів.

Він знайшов реліквії святого.

Звісно, Новий Рим іще не проголосив Лейбовіца святим, але послушник був настільки в цьому впевнений, що навіть наважився додати: «Sancte Leibowitz, ora pro me!». Новіцій не став гаяти час на логічні розмірковування, а одразу дійшов висновку: саме Небо послало йому знак служіння. Він знайшов у пустелі те, для чого його туди відправлено: так розумів це брат Френсіс. Він має прийняти монарший постриг в Орден.

Забувши про попередження абата — не чекати, що служіння прийде в якійсь надзвичайній чи дивовижній формі, новіцій упав на коліна в пісок і взявся вигукувати молитву вдячності, обіцяючи, що його розарій пам’ятатиме десятки років замисли старого пілігрима, котрий вказав йому на брилу, яка привела до сховища. «Бажаю тобі, хлопче, якнайшвидше віднайти голос у собі», — сказав мандрівник. І лише тепер послушник зрозумів, що прочанин мав на увазі Голос із великої літери.

— Ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis tuae conscius, si digneris me vocare...

Хай абат вважає, що «голос» Френсіса говорив мовою обставин, а не мовою причин і наслідків. Хай Promotor Fidei[29] стверджує, що до Вогненного потопу «Лейбовіц», імовірно, не було рідкісним прізвищем, і що «І. Е.» запросто може означати «Ікабод Ебенезер», а не «Ісаак Едвард». Для Френсіса відповідь лише одна.

Пустелею пролунав звук далеких абатських дзвонів: три удари, тоді пауза, тоді знову три і ще дев’ять.

— Angelus Domini nuntiavit Mariae[30], — відгукнувся покірно новіцій, здивовано помітивши, що сонце перетворилося на жирний червоний еліпс, який уже торкався західного горизонту. Кам’яну стіну навколо свого барлогу він так і не завершив.

Тільки-но промовивши «Ангел Господній», юнак заховав документи в стару іржаву коробку. Поклик Небес не обов’язково передбачав Божий дар підкорення диких звірів чи дружбу з голодними вовками.

До того моменту, коли споночіло і заяскравіли зорі, його тимчасовий прихисток був настільки укріплений, наскільки це було можливо. А от чи захищений він від вовків, це ще треба перевірити. Це не забариться. Кілька разів він уже чув завивання. Багаття знову розгорілося, але за межами світлового кола лишалося надто темно, аби зібрати денну порцію плодів кактуса — Френсісового єдиного джерела харчування в усі дні, крім неділі, коли з абатства передавали кілька жмень висохлої кукурудзи. Робили це після того, як священик обходив місця послушництва зі Священним таїнством. Буква закону щодо служіння під час Великого посту не настільки сувора, як його практичне впровадження. На практиці закон зводився до звичайнісінького голодування.

Сьогодні, щоправда, голод турбував Френсіса менше, ніж його власне нетерпляче бажання побігти до абатства й оголосити новини про своє відкриття. Але зробити це — означало відмовитися від покликання, до якого він не так давно прийшов. Він мав сидіти тут увесь Піст, незалежно від того, служитиме далі чи ні, і продовжувати свою віґілію[31], так ніби нічого незвичного не сталося.

Сидячи біля багаття, він замріяно поглядав у сторону, де лишилося «Бомбосховище-бункер ЦО», і намагався уявити базиліку, що вивищувалася би на тому місці. Фантазія тішила, та важко було уявити, щоби хтось обрав цей віддалений шматок пустелі центральним місцем майбутньої єпархії. Ну, а якщо не базиліка, то принаймні менша церковка — Церква Святого Лейбовіца над Диким краєм, — оточена садком і муром, зі святинею, до якої би стікалися ріки паломників із півночі, вбраних у пов’язки на крижах. «Отець» Френсіс із Юти показував би прочанам руїни, провадив би їх крізь «Шлюз № 2» у розкоші «Ізольованого приміщення» і далі — в катакомби Вогненного потопу, де... де... ну, після того він правитиме їм месу на кам’яному вівтарі, що містив би реліквію головного святого церкви... Шмат рогожі? Обривки зашморгу вішальника? Зрізаний ніготь із дна заіржавілої скриньки? А можливо, й «ПРОГРАМУ ПЕРЕГОНІВ». Та фантазія розвіялася. Шанси брата Френсіса стати священиком мізерні: Орден Лейбовіца не місіонерський і потребував лише священиків для абатства та кількох менших громад монахів доокруж. Ба більше, «святий» поки що офіційно лише преподобний, і ніколи формально святим не стане, хіба якщо представить іще кілька гарних вагомих див, якими підкріпить власну беатифікацію, що сама собою не означає непомильності, на відміну від канонізації, зате надасть можливість монахам Ордену Лейбовіца формально вшановувати свого засновника і покровителя не лише під час меси й літургії. Омріяна церковка зменшилася до розмірів придорожньої каплички, а ріка пілігримів всохла до цівочки. Новий Рим зайнятий іншими речами, скажімо клопотанням про формальне визначення Надприродних Дарів Пресвятої Діви Марії. Так, домініканці наполягали на тому, що Непорочне зачаття передбачало не лише здобуття нею внутрішньої благодаті, а ще й те, що Богородиця одержала надприродні сили, властиві Єві до Гріхопадіння; тим часом деякі богослови інших орденів хоч і погоджувалися із таким благим припущенням, та сумнівалися в тому, що йшлося якраз про такий випадок, зі свого боку переконуючи, нібито «істота» може бути «від народження невинною» і водночас не володіти жодними надприродними дарами. Домініканці з повагою приймали цю тезу, але переконували в тому, що їхня думка невіддільна від інших догм, як-от Успіння (надприродне безсмертя) і Безгріховність (яка передбачає надприродну непорочність) та чимало інших прикладів. У спробі вирішити цей диспут Новий Рим, здається, лишив справу із канонізації Лейбовіца припадати пилюкою на поличці.

Задовольнившись дрібною церквичкою преподобного та мілким струмком прочан, брат Френсіс почав куняти. Коли він прокинувся, від багаття вже лишилися самі жарини. Новіція огорнуло погане передчуття. Чи він сам-один? Юнак роззирнувся у всеохопній темряві.

З-за червонястих вугликів на нього дивився чорний вовк.

Послушник зойкнув і кинувся в укриття.

Цей крик, думав він, трусячись у своєму лігві з брил і хмизу — лише незумисне порушення мовчазного ритуалу. Він лежав, притискаючи до себе металевий футляр, і молився, щоби дні Посту минули якнайшвидше, а тим часом вовчі лапи шкреблися навколо його прихистку.

Розділ З

— ...А потім, отче, я ледь не взяв хліб і сир.

— Але ж не взяв?

— Ні.

— То гріховного діяння не відбулося.

— Мені так його хотілося, що я майже відчував смак.

— Свідомо? Тобто чи насолоджувався ти фантазією зумисно?

— Ні.

— Ти намагався її позбутися.

— Так.

— То й гріха зажерливості не було. Тож чому ти про це сповідаєшся?

— Бо потім я втратив над собою владу й оббризкав його святою водою.

— Що-що ти зробив? Навіщо?

Отець Черокі, вбраний у столу[32], споглядав покутника, який стояв перед ним на колінах під розпеченим сонцем посеред пустелі. Священик дивувався, звідки в такого юного хлопчини (й не надто розумного, наскільки він міг виснувати) могла трапитися нагода, чи майже нагода, согрішити в повній ізоляції серед голої пустелі, вдалині від будь-яких розваг та очевидних джерел спокуси. Утрапити в халепу майже нереально, коли ти озброєний лише розарієм, кременем, складаним ножиком і молитовником. Принаймні так видавалося отцю Черокі. Та ця сповідь тривала вже надто довго, йому хотілося, щоб юнак уже закруглявся. Знову розгулявся артрит, та позаяк священик із собою на обходи брав переносний столик зі Святими дарами, то все ж таки волів стояти чи опускатися навколішки разом із покутником. Перед маленькою золотою скринькою із гостіями він запалив свічку, але вогник майже розчинився в яскравому сонці, а можливо, вітер його уже геть задув.

— Але вигнання нечистого зараз допустиме і без отримання чіткого дозволу згори. То про що ж ти сповідаєшся — про свою лють?

— І про неї також.

— На кого ти розлютився? На старигана чи на себе за те, що ледь не взяв харчі?