Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 36)

Розділ 18

— І тепер, ніби в часи Іова[141], — виголосив брат-читець із кафедри в трапезній:

Прийшли сини Божі, щоби стати перед Господом. Прийшов і Сатана між ними.

Господь спитав Сатану: «Звідкіль ти прийшов?»

Відповів Сатана Господеві й мовив, як здавна: «Кружляв я по землі й ходив довкола неї».

Господь сказав Сатані: «А чи звернув ти увагу на слугу мого Ім’ярек? Нема бо на землі нікого, як він, щирого й праведного державця, богобоязливого й такого, що цурався б зла».

Сатана відказав Господеві й промовив: «Хіба намарно Ім’ярек боїться Бога?

Хіба ти не благословив його землі достатком та не звеличив поміж інших народів? Та простягни лиш руку твою, применш його достаток і зміцни ворога його: побачиш, чи не лихословитиме тебе у вічі».

Господь сказав Сатані: «Гаразд! Усе, що він має, — у твоїй руці».

І пішов Сатана геть з-перед лиця Господнього, і вернувся у світ.

Та державець Ім’ярек повівся не так, як Іов. І коли землі його спіткали злигодні, а в народу його применшився достаток, як побачив він, що вороги зміцнилися, пойняли його страхи і втратив він віру в Бога, намисливши собі: мушу завдати удару, перш ніж ворог мій зможе взяти мене голіруч.

— І сталося так у ті дні, — правив далі брат-читець:

Що зачерствіли серця в державців Землі і пішли вони проти Закону Божого, і погорда їхня не знала міри.

І кожен із них подумав нишком, що ліпше всім їм бути знищеними, аніж волі котрогось із державців дозволити звеличитися над іншими. Адже можновладці Землі і справді змагалися одне з одним за верховенство; потаємністю, зрадою та облудою намагалися вони владарювати, а війни страшилися та здригалися від однієї згадки про неї; і стерпів Господь Бог мудреців тогочасних, котрі опанували вміння, якими цілий світ можна було знищити, і вручено в їхні руки було той архангельський меч, що із ним скинуто Люцифера з небес на острах простого люду й державців, котрим годилося боятись Бога й упокоритися перед Всевишнім. Та не стали вони коритися.

І мовив Сатана одному державцеві: «Не бійся здійняти меча, адже премудрі тебе ошукали і сказали, нібито знищиш таким чином ти світ. Не слухай поради слабких, бо лякаються тебе вони неймовірно, а натомість прислуговують недругам твоїм, спиняючи твою руку. Завдай удару — і станеш царем над усіма».

І дослухався той державець до слова Сатани, і скликав до себе він премудрих із царства свого і став радитися з ними: як винищити своїх ворогів, не накликавши гніву на власне царство. На що більшість премудрих рекли: «Владарю, це не можливо, бо твої супротивники також мають меч, дарований нами тобі, огнистий він, ніби полум’я Пекла та лють зорі-сонця, де його було запалено».

«То зробіть мені інший, і нехай він буде всемеро гарячіший від самого Пекла», — наказав державець, зверхність чия перевершила Фараонову.

І чимало премудрих відказали: «Ні, о Владарю, не проси нас про це, адже навіть дим цього полум’я принесе згубу багатьом, якщо ми запалимо цей вогонь».

Розгнівався державець через їхню відповідь і запідозрив у зраді, а тому відправив до них своїх вивідувачів, аби випробовували вони їх та спокушали. І злякалися премудрі. Дехто змінив свої відповіді, щоби відвернути від себе гнів. Тричі ставив він їм запитання, і тричі вони говорили: «Ні, о Владарю, ти погубиш навіть свій власний народ, якщо вчиниш так». Та один із цих волхвів був немовби Юда Іскаріот, а свідчення його — хитромудрі. Зрадивши своїх братів, він повідав неправду всім, нарадивши не боятися демона Бомби. Державець дослухався до облуд цього мудреця на ім’я Чорній і наказав вивідувачам згудити багатьох волхвів перед людьми. Сполохані, менші поміж мудреців стали радити державцеві так, як він того волів, і примовляли: «Зброю можна використати, якщо втриматися в таких і таких межах, інакше прийде згуба до всіх».

І спалив державець міста своїх недругів тим новим огнем, три дні й три ночі його великі пращі та залізні птиці зсилали жар свого гніву на них. І над кожним містом спалахнуло нове сонце, ясніше від світила на небесах, через що кожне те місто вмить пожухло та розтануло, ніби віск в полум’ї смолоскипа, і люди спинялися там прямо на вулицях, і шкіра їхня коптилася, і горіли вони, неначе хмиз на вугіллі. А коли потьмянішала нестяма нових сонць, міста оповили пожежі, в небі прогуркотів сильний грім, немов гігантський таран ПІК-А-ДОН[142], що розтрощив їх на друзки. Отруйна пара здійнялася над усім краєм, і той край жеврів ясно уночі, а прокляття того жару спричинило парші на шкірі, облисіння та смерть крові у жилах людей.

Страшенний сморід піднявся над Землею в Небеса. Впала на неї покара, немов на Содом і Гоморру, перетворивши все на руїну, навіть у краю того певного державця, бо не стримували його недруги помсти своєї і послали вогонь, що пойняв і його міста, немов їхні. Сморід над попелищем був осоружний Господу, який спитав у державця Ім’ярека: «ЩО ЗА ОФІРУ ВСЕПАЛЕННЯ ПРИГОТУВАВ ТИ МЕНІ? ЯКИЙ ЦЕ ЗАПАХ ПІДНОСИТЬСЯ НАД МІСЦЕМ, ДЕ ВЧИНЕНО ГОЛОКОСТ[143]? ТИ ПРИГОТУВАВ НА ЖЕРТВУ БАРАНА, ЧИ КОЗЛА, ЧИ ТЕЛЯ ДЛЯ ГОСПОДА?»

Та нічого не відповів йому державець, і тоді Бог промовив: «ТИ СИНІВ МОЇХ ПРИГОТУВАВ МЕНІ НА ЖЕРТВУ ВСЕСПАЛЕННЯ».

І вбив його Господь Бог разом із зрадником Чорнієм, а на Землі запанувала моровиця, шал охопив людство, що забило камінням тих мудреців та владарів, котрі лишалися живими.

І був у той час один чоловік на ім’я Лейбовіц, який, подібно до святого Августина, полюбив був замолоду мудрість світу сильніше від мудрості Божої. Та побачивши, що великі знання хай би які добрі, все одно не порятували світ, він звернувся в покаянні до Господа і ридав.

Абат раптово стукнув по столу, і чернець, який читав стародавню оповідь, негайно змовк.

— І це єдині ваші відомості про ті події? — тон Таддео силувано всміхнувся настоятелеві з протилежного краю кабінету.

— Існує кілька версій. Вони різняться в деталях. Ніде не вказано, яка держава розпочала атаку, хоча тепер це не має жодного значення. Текст, який щойно виголошував брат-читець, був написаний за кілька десятиліть по смерті святого Лейбовіца (можливо, взагалі найпершим), вже після того, як писати стало знову безпечно. Його автор — молодий монах, котрий не пережив періоду руйнування і отримав його через другі руки від послідовників святого Лейбовіца, найперших запам’ятовувачів та буклегерів. Його оповідь мімікрує під Писання. Та я не впевнений, чи є хоч де-небудь абсолютно повний запис про події часів Огненного Потопу. Від самого початку він набув таких масштабів, що одній людині годі побачити цілісну картину.

— У якій країні жив цей державець, що його звуть Ім’яреком, та чоловік на ім’я Чорній?

Абат Пауло похитав головою:

— Навіть автор оповіді точно не знав. З часу написання ми зібрали досить багато фрагментів головоломки, а тому знаємо, що перед початком голокосту навіть у деяких другорядних правителів тієї епохи завелася схожа зброя. Описані ним події властиві були більше ніж одній країні. Напевно, Ім’ярекові та Чорнію ім’я — легіон.

— Звісно, мені доводилося чути ці перекази. Безперечно, в їхній основі щось невимовно осоружне, — заявив тон і несподівано додав: — А коли можна почати вивчення... Як ви їх називаєте?

— Меморіал.

— Точно. — Чоловік зітхнув і неуважно посміхнувся до лику святого в кутку. — Якщо взавтра, я вас не сильно цим покваплю?

— Можете розпочати хоч зараз, коли маєте бажання, — промовив абат. — Почувайтесь як удома.

У підвалах тьмяно горіли свічки, і лиш кілька вчених монахів у чорних рясах пересувалися між стелажами. Брат Армбрустер понуро горбатився над записами в баюрі лампового світла свого закапелка під кам’яними сходами, та ще один каганець блимав у ніші, яка вела в секцію моральної теології, де над стародавнім рукописом зсутулилася ще одна постать у сутані. Щойно минала прима[144], більшість громади зазвичай поралася у своїх обов’язках по всьому абатству — на кухні, в аудиторіях, у саду, стайнях та кабінетах, практично спорожняючи книгозбірню, яка лишатиметься малолюдною аж до глибокого полудня та часу lectio divina[145]. Але цього ранку в бібліотечних підвалах народу зібралося чимало.

Троє ченців чекали в тіні за новим апаратом, поховавши руки в рукавах та спостерігаючи за четвертим монахом під сходами. Той терпляче дивився за п’ятим, який стояв на майданчику і пильнував вхідні двері.

Брат Корнгур метушився біля апарата, немов розхвильований батько, та коли йому вже не лишилося жодного дротика, який він міг би підкрутити, або жодної деталі, яку він міг би припасувати, монах зник у ніші природничої теології, де сів читати й чекати. Чернець мав нагоду виголосити своїм підлеглим компендіум фінальних настанов, але натомість вирішив поберегти тишу, тож навіть якщо йому і спадала на думку кульмінаційність усього життя в прийдешній події, то обличчя монаха-винахідника жодним виразом цього не виказувало. Враховуючи те, що сам абат раніше не цікавився демонстрацією апарата, брат Корнгур не чекав на оплески. Він навіть подолав свою звичку позирати із докором на дома Пауло.

І вкотре весь підвал зачаївся від тихенького шипіння, яке пролунало зі сходів, хоча раніше вже було кілька фальшивих тривог. Очевидно, ніхто так і не поставив ясновельможного тона до відома про те, що дивовижний винахід чекає на його інспекцію. Очевидно ж, якщо йому про це взагалі сказали, то применшили важливість відкриття. Очевидно, що отець-абат волів, аби вони трохи вгамували свій запал. Про все це говорили безмовні й значущі погляди, якими обмінювалися ченці.