Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 2)

Помітивши дискомфорт юнака, прочанин переломив накладанець і запропонував частину братові Френсісу.

І хоча запаси рідини у новіція були мізерними, і він геть зневоднився, його рот нараз наповнився слиною. Хлопець просто не міг відвести очей від руки з їжею. Всесвіт стиснувся, а його геометричний центр прикипів чітко до того виваляного в піску шматочка чорного хліба та блідого сиру. Сам диявол змусив м’язи його лівої ноги ступити крок уперед. Той же ж спокусник запанував над м’язами його правої ноги і переставив її вслід за лівою, а тоді скерував мускулатуру правиці, змусивши новіція торкнутися руки старого. Пальцями він зачепив їжу і, здавалося, навіть відчув її смак. Його напівживе від голоду тіло мимохіть здригнулося. Юнак заплющив очі і побачив владику абата, котрий дивиться на нього і ляскає батогом. Коли б тільки послушник не намагався уявити Святу Трійцю, лик Бога-Отця завжди заступав настоятелеве обличчя, зазвичай дуже сердите в уяві Френсіса. За спиною панотця палав огонь, звідки сповнений смертельної агонії погляд преподобного мученика Лейбовіца вергав полум’я на постувальника, заскоченого в момент слабкості перед сиром.

Новіція знову струсонуло.

— Apage Satanas[9]! — прошипів він і, відскочивши, впустив харчі. Без попередження хлопець бризнув на старого святою водою з маленького фіала, що його ховав у рукаві. На мить пілігрима не можна було відрізнити від Антихриста в затьмареній пекучим сонцем уяві молодика.

Несподівана атака на сили темряви та спокуси не мала жодних надприродних наслідків, а от наслідки природні виявилися ex opere operate[10]. Прочанин-Вельзевул не вкрився сірчаним димом, а натомість булькнув, густо почервонів і жахливим голосом розреготався в обличчя Френсісові. Втікаючи від ударів шипастої патериці, новіцій перечіпався через сутану, і вцілів лише тому, що чоловік забув свої сандалі. Спершу стариган, кульгаючи, кинувся було на юнака, але раптом застрибав, наче зайчик-побігайчик. Раптом згадавши про розпечене каміння під босими ногами, він зупинився і задумався. Коли брат Френсіс зиркнув через плече, то чітко вирізнив, як пілігрим, підскакуючи на кінчику великого пальця, завершив свій відступ до прохолодної місцини.

Присоромлений від аромату сиру, що все ще тримався на пальцях, і шкодуючи про свій нераціональний акт екзорцизму, послушник пірнув назад у самопризначені труди посеред старих руїн, а прочанин тим часом охолоджував ноги і задовольняв лють, жбурляючи у юнака, коли той з’являвся у полі зору посеред куп уламків, першим-ліпшим каменем. Зрештою рука старого втомилася, тож він просто став удавати, нібито замахується, а коли Френсіс вже не ухилявся, бурчав і брався за свою трапезу.

Новіцій блукав туди-сюди руїнами, раз по раз дибаючи непевною ходою в сторону епіцентру своїх трудів, стиснувши в болючих обіймах брилу завбільшки як власна грудна клітка. Пілігрим спостерігав, як хлопець вибирав камінь, вимірював його руками, а тоді відмовлявся від нього на користь іншого, після чого важко витягав брилу із купи уламків та, спотикаючись, волочив її. Коли новіцій ступив усього кілька кроків, один камінь вислизнув у нього з рук; він раптом присів і опустив голову між колінами, очевидно намагаючись не зомліти. Трохи віддихавшись, юнак підвівся знову і покотив брилу куди потрібно. Він усе ще продовжував свої труди, коли старий покинув витріщатися і запозіхав.

Сонце плювалося полуденним прокляттям на висушену землю, знищуючи будь-яку вологу. Френсіс же гарував, незважаючи на спеку.

Коли мандрівник змив кількома бризками з бурдюка пісок на коржику та сирі, він узувся в сандалі, підвівся, закректав і пошкандибав через руйновище до місця, де працював новіцій. Помітивши наближення старого, брат Френсіс відбіг на безпечну відстань. Пілігрим глузливо потрусив шипастим ціпком, але здається, його більше цікавила кам’яна кладка молодика, ніж помста. Він спинився, аби роззирнутися в хлопчачому лігві.

Використовуючи палицю як мотику, а руки замість лопати, біля східного краю руїн Френсіс викопав неглибокий рівчак. Ще в перший день посту він накрив яму купою хмизу, і вночі вона його захистила від пустельних вовків. Але чим довше новіцій тут перебував, тим більше лишав слідів навколо, аж поки вовки, що нипали тут поночі, не почали сповзатися доокруж і, щойно згасало вогнище, навіть ритися біля його купи хмизу.

Спершу Френсіс пробував розохотити їх від нічного промислу, насипавши якнайбільше гілок над рівчаком і тісно оточивши його камінням. Але минулої ночі щось застрибнуло на його купу хмизу та завивало, в той час як юнак лежав унизу і тремтів. Після того він вирішив укріпити своє лігво, і на підвалинах першого кола брил почав будувати стіну. Підрісши, мур похилився всередину, та оскільки загорода була приблизно овальної форми, камені в кожному наступному ряду лягали все густіше, опираючись один на одного, і не давали стіні завалитися. Тепер брат Френсіс сподівався, що, уважно підбираючи уламки та комбінуючи ними, добре конопатячи багном та ущільнюючи його камінцями, йому вдасться замкнути купол. І єдиний прогін нічим не підпертої арки, що всупереч гравітації здіймався над лігвом, став символом його амбіцій. Послушник заскавулів, наче цуценя, коли пілігрим з інтересом погупав ціпком по склепінню. Поки прочанин її оглядав, новіцій, переймаючись за свою господу, підійшов ближче. На зойк юнака він відповів змахом палиці й лютим криком. Брат Френсіс умить наступив на край ряси і сів. Стариган реготнув.

— Кгхм-хмм! Тобі знадобиться уламок нестандартної форми, аби закласти ту частину, — мовив він і постукав патерицею туди-сюди по прогалині у найвищому ярусі каменів.

Юнак кивнув і відвернувся. Він усе ще сидів на піску і своєю мовчанкою та поглядом додолу сподівався показати старому, що не може ні теревенити, ні приймати із задоволенням будь-чию присутність у місці свого скоромного всамітнення. Новіцій почав шкрябати сухою галузкою на піску: «Et ne nos inducas in...»[11]

— Я ж тобі поки що не пропонував перетворити ці каменюки на хліб, хіба ні? — обурився літній мандрівник.

Брат Френсіс одразу ж підвів очі. Он як! Старий таки міг читати, і до того ж знав біблійні тексти. Ба більше, його зауваження свідчило, що він розуміє як імпульсивне використання свяченої води, так і причини, з яких послушник тут перебував. Тепер уже усвідомивши, що пілігрим його дражнить, послушник знову перевів погляд під ноги і став чекати.

— Кгхм-хмм! Тож тобі треба дати спокій, так? Ну, тоді я, певно, маю рушати. Скажи, чи дозволять твої брати в абатстві трохи відпочити стариганові у їхній тіні?

Френсіс кивнув.

— А ще вони поділяться їжею і водою, — тихо додав він з доброї волі.

Подорожній усміхнувся.

— За це я знайду тобі уламок, аби перш ніж я піду, ти міг прикрити цю щілину. Бог у поміч.

«Але не варто...» — протест помер, не встигши народитися. Брат Френсіс спостерігав, як чоловік повільно кульгав далі. Пілігрим блукав поміж куп жорстви. Раптом спинився роздивитись якийсь уламок і поштурхати його палицею. Юнак не вагався в марності цих пошуків, оскільки сам він прочесав тут усе зранку. Зрештою вирішив, що простіше буде розламати й перебудувати останній рівень, аніж знайти опорний камінь, що за формою нагадував би пісковий годинник. І звісно ж, прочанинові скоро урветься терпець і він побреде собі далі.

Тим часом послушник спочивав. Він молився про відновлення того внутрішнього просвітлення, що було метою його посту, — чистого пергаменту духу, на якому могли би проступити слова покликання. Це станеться, якщо та інша Безмежна самотність, якою був Бог, простягне Свою руку і торкнеться його власної мізерної людської самотності та відзначить його піст. «Мала книга», яку пріор Черокі лишив йому минулої неділі[12], допомагала медитувати. Цій книзі було сотні років і називалася вона «Libellus Leibowitz»[13], хоча авторство самому преподобному приписували до певної міри за традицією.

— «Parum equidem te diligebam, Domine, juventute mea; quare doleo nimis...[14] О Господи, надто мало любив я Тебе в часи моєї юності, а тому в літах тужу безмірно. Дарма я тоді втікав від Тебе...»

— Агов! Гей, там! — почулося із-за купи жорстви.

Брат Френсіс кинув оком, але не побачив прочанина. Знову опустив погляд на сторінки.

— «Repugnans tibi, ausus sum quaerere quid, quid doctius mihi fide, certius spe, aut dulcius caritate visum esset. Quis itaque stultior me...»[15]

— Агов, хлопче! — гукнув той знову. — Я знайшов тобі камінь, має підійти.

Поглянувши у ту сторону, послушник помітив, як старий махає йому ціпком із-за каміння. Зітхнувши, новіцій повернувся до читання.

— «О inscrutabilis Scrutater animarum, cui patet omne cor, si me vocaveras, olim a te fugeram. Si autem nunc velis vocare me indignum...»[16]

Із-за уламків почулося роздратоване:

— Ну, добре, як тобі заманеться. Я відмічу камінь і встромлю поруч паличку. А пробуватимеш його чи ні — це твоя справа.

— Дякую, — зітхнув юнак, але навряд чи стариган його почув. Хлопець продовжив працювати з текстом:

«Libéra те, Domine, ab vitiis meis, ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis...»[17]

— Ну то ось він! — крикнув пілігрим. — Із позначкою і патичком. І бажаю тобі, хлопче, якнайшвидше віднайти голос у собі. Олла-аллей!