Уолтер Миллер-мл. – Кантика для Лейбовіца (страница 10)

Трусячись, новіцій підібгав рясу вище пояса і зігнувся над столом. Абат дістав грубу пеканову[37] лінійку із шухляди, поплескав нею по долоні, а тоді добряче ляснув Френсісові по стегнах.

— Deo gratias! — слухняно відповів новіцій, злегка зойкнувши.

— Не передумав, хлопчику?

— Превелебний отче, я не можу заперечувати...

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

Десять разів повторилася ця проста, але болюча літанія, брат Френсіс вигукував подяки небесам за кожен жалюгідний урок в ім’я покори, як від нього вимагалося. Абат спинився після десятого удару. Послушник упав навпочіпки, трохи погойдуючись. Із кутиків стулених очей бризнули сльози.

— Любий мій брате Френсісе, — промовив абат, — ти абсолютно впевнений, що бачив старигана?

— Я впевнений, — вичавив він, готуючись до нової порції.

Аркос по-лікарськи зиркнув на юнака, а тоді обійшов стіл і з крекотом сів. Сердито кинув оком на шматок пергаменту з літерами לצ.

— Хто, на твою думку, то був? — відсутнім голосом пробурмотів абат.

Брат Френсіс розплющив повні сліз очі.

— Ох, ти переконав мене, хлопче, хай тобі пусто буде.

Новіцій нічого не відповів, та мовчки молився, щоби потреба переконувати панотця виникала якомога рідше, відтак у відповідь на різкий жест абата опустив сутану.

— Можеш сідати, — сказав Аркос звичайним, ба навіть добрим голосом.

Френсіс підійшов до крісла, опустився в нього, а тоді одразу ж скривився і підскочив:

— Якщо превелебний отець-абат не проти...

— Добре, стій. Я все одно тебе надовго не затримаю. Зараз підеш і завершиш свій пост, — він спинився, помітивши, як обличчя послушника ледь просяяло. — О, ні, навіть не думай! — кинув абат. — Ти туди не повернешся. Поміняєшся хижею з братом Альфредом, і не підходь до тих руїн знову. Окрім того, наказую тобі не обговорювати цю тему з будь-ким, окрім мене і твого духовника. Хоча бачить Бог, шкоду вже заподіяно. Ти хоч розумієш, чому саме дав початок?

Брат Френсіс похитав головою.

— Вчора була неділя, превелебний отче, нам можна було розмовляти, і під час відпочинку я просто відповідав на запитання товаришів. Я гадав...

— Що ж, а твої товариші зліпили дуже симпатичне пояснення, любий синку. Ти знаєш, що зустрів там самого преподобного Лейбовіца?

Новіцій на мить зблід, а тоді знову труснув головою.

— О, ні, панотче абате. Я впевнений, цього не могло бути. Преподобний мученик не зробив би такого.

— Не зробив би якого?

— Не ганявся б за кимось, намагаючись поцілити палицею із цвяхом на кінці.

Абат обтер рота, ховаючи мимовільну посмішку. За якусь мить йому вдалося набути вдумливого вигляду.

— О, я не знав про це. Це за тобою він ганявся, правда? Я так і думав. І ти своїм друзям новіціям цю частину теж розповідав? Що, так? Але, як бачиш, на їхню думку, це не унеможливлює того, що старий і є Лейбовіц. Ну, я підозрюю, на світі не так багато людей, за якими блаженний ганявся б із дрючком, але... — він недоговорив, силуючись стримати регіт, дивлячись на вираз обличчя юнака. — Ну, добре, сину, хто, по-твоєму, то міг бути?

— Я думав, що то якийсь паломник прямував до нашої святині, превелебний отче.

— Це поки не святиня і ти не маєш її так називати. Хай там як, та це був не прочанин, принаймні до нас він не дійшов. І так само, він не минав наших воріт, хіба тільки варта спала. Але новіцій, який стояв на сторожі у той день, це заперечує, хоча й зізнається, що був трохи сонний. То що ти скажеш?

— Хай пробачить мене превелебний отець, та я сам кілька разів вартував.

— І?

— Ну, яскравої днини, коли не рухається нічого, окрім грифів, за кілька годин ти починаєш витріщатися вгору на стерв’ятників.

— Ох, справді? Справді? Тоді, як твій обов’язок — дивитися за шляхом!

— А коли довго вглядаєшся у небо, то ніби вирубуєшся. Не засинаєш, а так наче стаєш задурманений.

— То це ти таким займаєшся на вежі, так? — рикнув абат.

— Не обов’язково. Тобто ні, превелебний отче. Якби так було, я б це знав напевно. Так було із братом Жа... тобто одним із братів, якого я якось заступав. Він навіть не зрозумів, що уже час змінювати варту. Він просто сидів на вежі, вдивляючись у небо з відкритим ротом. Затьмарений.

— Гай-гай, варто так заціпеніти, а тоді із землі Юти прийде військо поганів і, перш ніж ми почнемо оборонятися, вб’є кілька садівників, зламає іригаційну систему, зіпсує посіви і закидає камінням криницю. Чому ти так... ох, я забув, ти ж сам із Юти, а потім утік сюди, правда? Та не зважай, можливо, ти був правий щодо вартового: саме так він міг пропустити старого. Ти впевнений, що це був звичайний дід і нічого більше? Не янгол? Не преподобний?

Погляд новіція задумливо поплив угору до стелі, а тоді швидко опустився на обличчя владики.

— А янголи чи святі відкидають тінь?

— Так, ну, тобто... звідки мені знати? Але цей відкидав, так?

— Ну... вона була такою невеликою й ледь помітною.

— Що?!

— Усе відбувалося майже опівдні.

— Імбецил! Я не питаю в тебе, ким він був! Я дуже добре знаю, хто він, якщо ти його взагалі бачив, — абат підкреслював свої слова ударами кулака по столу. — Я хочу зрозуміти, чи ти — Ти! — не маєш жодних сумнівів, що то лише звичайний стариган.

Такі питання збивали брата Френсіса з пантелику. На його власну думку, не існувало чіткої межі, що відділяла би природний порядок від божественного, а між ними радше проходить посередня присмеркова зона. Є очевидно природні речі, а є Такі, що очевидно божественні, та між цими полярними протилежностями існує проміжок суперечностей (його власних) — надприродне, — коли щось, нібито зліплене із землі, повітря, вогню, починало бентежно поводитися, ніби Ті самі речі. Брат Френсіс до цього проміжку зараховував явища, які бачив, та не міг осягнути. І брат Френсіс не міг «не мати жодних сумнівів», що від нього вимагав абат, у тому, чи розуміє він усе повністю. Таким чином, просто порушуючи це питання, Аркос, сам того не бажаючи, відкинув новіцієвого прочанина у присмеркову зону, у ту ж перспективу, звідки перед ним постав старий, наче безнога чорна смужка, що звивалася на шляху посеред озера розпеченого марева. Тоді світ послушника стиснувся настільки, що міг помістити у собі лише руку, котра простягала йому шматок їжі. Коли якась надприродна істота вирішила замаскуватися під чоловіка, то як міг він розпізнати машкару чи принаймні запідозрити її? І коли таке створіння не схоче, щоби його викрили, хіба ж не пам’ятатиме про необхідність відкидати тінь, лишати сліди чи їсти хліб із сиром? Хіба не жуватиме пряний листочок, не плюватиметься на ящірку і не забуде імітувати реакцію смертного, котрий ступає без сандалів на розпечену землю? Френсіс не був готовий ані оцінювати розум та винахідливість пекельних чи райських створінь, ані розмірковувати про глибину їхніх сценічних талантів, хоча й припускав, що такі істоти мають пекельний чи божественний розум. Аркос, зачепивши таку дражливу тему, сам сформулював природу Френсісової відповіді: це питання треба якомога прискіпливіше вивчати.

— Отже, хлопче?

— Панотче абате, ви ж не припускаєте, що він міг таки бути...

— Я хочу, щоби ти не припускав. Хочу, щоби ти був абсолютно впевненим. Був він звичайною людиною з плоті та крові чи не був такою?

Питання лякало. А те, що воно виходило з вуст такої величної людини, як владика абат, — страшило ще більше, хоча юнак і чітко усвідомлював: Аркос поставив його лише для того, щоби почути конкретну відповідь. Він дуже хотів її почути. А якщо він так цього прагнув, то проблема, певно, справді важлива. А якщо проблема достоту важлива для абата, то для брата Френсіса вона надважлива і він не мав права помилятися.

— Я... я гадаю, він був із плоті й крові, превелебний отче, але не звичайний. У якомусь сенсі він видався надзвичайним.

— У якому сенсі? — рубонув Аркос.

— Ну... наприклад, у тому, як прицільно він плював. А ще, здається, він умів читати.

Абат заплющив очі й потер скроні з очевидним роздратуванням. Наскільки простішим було би заявити хлопцеві, що цей паломник — звичайний волоцюга, і змусити його думати так, а не інакше. Та показавши йому, що таке питання взагалі можливе, він зіпсував власну настанову, навіть її не сформулювавши. Настільки, наскільки думка взагалі піддається управлінню, наказати виконувати можна лише те, що сприймається здоровим глуздом. Змусь його чинити навпаки — і він не підкориться. Як і всякий мудрий керівник, абат Аркос не продукував марних розпоряджень, які неможливо було виконати без примусу. Краще поглянути на справу з іншого боку, аніж віддати неефективне розпорядження. Він поставив питання, щодо якого сам не міг говорити раціонально, бо ж ніколи того старого не бачив, а отже, втратив право вимагати обов’язкової відповіді.

— Іди геть, — врешті проронив абат, не розтуляючи очей.

Розділ 5

Дещо збитий з пантелику метушнею в абатстві, брат Френсіс повернувся в пустелю того ж дня, аби завершити свій піст у досить похмурому місці.. Він очікував, що реліквії викличуть певне захоплення, проте його здивував надмірний інтерес до старого мандрівника. Френсіс говорив про старця лише тому, що він — чи то волею випадку, чи внаслідок Божого промислу — спричинився до віднайдення підземного сховку зі скарбами. Пілігрим, на думку новіція, був усього-на-всього незначною часткою такої собі мандали[38], в центрі якої лежали реліквії святого. Проте товариші брата Френсіса, здавалося, більше цікавились прочанином, аніж знахідками, і навіть абат покликав його не з інтересу до металевої коробки, а щоби розпитати про чоловіка. Йому ставили сотню запитань про паломника, на які він лише відповідав: «Я не помітив» та «Я не подивився», чи: «Якщо він і казав, то я не пам’ятаю». Були й дуже дивні запитання, тож зрештою він почав сам до себе докопуватися: «Чи мав я щось помітити? Чи ідіот я, бо не спостерігав за ним? Може, я недостатньо звернув увагу на його слова? Чи загубив я щось важливе, позаяк був задурманений сонцем?»