Ульмас Умарбеков – Джура. Далека пустеля (страница 7)
— Дякую, я не голодний, — відповів я, по-дитячому закопиливши губу.
— Боїшся, що нечиста страва? — Ураз усміхнувся. — Ні, ука, Зебо — дуже охайна жінка, сама не терпить бруду. Міліціє, він, мабуть, справді гребує мною?
— Ходи-ходи сюди, — повагом проказав Джура. — Басмачем від цього не станеш.
Далі відмовлятися було незручно. Плов був запаморочливо смачний, проте я не дозволив себе ним спокусити і, взявши одну-дві пучки, удав, ніби наївся. Мені чомусь не давала спокою думка про те, що стороння людина, побачивши нас утрьох, навряд чи змогла б розрізнити, хто переможець, а хто переможений.
Згодом, уже в дорозі, я не втерпів і шепнув-таки Джурі, щоб не почув Ураз:
— Не правильно це…
Джура якийсь час їхав мовчки. Потім промовив:
— Молодий ти ще, ука, і в житті тобі ще стрінеться багато людей — і друзів, і ворогів. І не відразу ти впізнаєш, де друг, а де ворог. Отак і тут: якщо те, що ми робили, — погано, як же інакше нам дізнатися, чим дише Ураз?!
Він замовк і, щоб показати, що розмову закінчено, злегка торкнув коня острогами й поїхав далі поряд з Уразом.
В Алмалик ми дісталися з першими променями сонця, що саме виглянуло з-за гір.
— То це і є Ураз? — спитав Зубов, поглянувши на нашого бранця, що сидів, похнюпивши голову. — Викапаний басмач, мерзотник! Попомучилися з ним?
— Ні, — відповів Джура.
Зубов поглянув на мене.
— Шукуров!..
— Сабір, — нагадав я.
— Гаразд, Сабір. А ти що скажеш?
— Те саме скажу, товаришу Зубов, — відповів я. — Не намучилися. Він саме намаз відправляв, коли ми прийшли.
— От бачите! — не знати чого зрадів Зубов. — Релігія теж, буває, користь приносить. Та ще кому! Більшовикам! Ну, то що, приятелю? — він повернувся до Ураза. — Кажуть, ти заприсягся був мене повісити? А що ж тепер буде?
Ураз промовчав.
— Дурень ти, приятелю, безголовий дурень, — вів своєї Зубов. — Ну, що чабанові можуть дати басмачі?! Нагородив тебе бог силою, та розумом обділив. Макаров!
До кімнати увійшов вартовий.
— Виведи, — Зубов кивнув головою на Ураза. — Ми з ним пізніше побалакаємо.
Ураз знічено підвівся з місця. Обличчя його стало мов неживе. Біля порога спинився.
— Міліціє, — сказав, не дивлячись на нас, — кухоль дружині поверни. У хазяйстві згодиться.
— Повернемо, не хвилюйся, — пообіцяв Джура.
Мені нараз стало жаль Ураза. Якби моє право, я б його зовсім відпустив. «Іди собі, сказав би, ти вільний».
Вартовий вийшов слідом за басмачем. Підвівся і Зубов.
— Треба хліб відправити в Тангатопди. Народ там голодує. Двох чоловік досить для супроводу. А ви відпочивайте, Шукуров!
Я не озвався.
— Ах так, Сабір… — згадав Зубов. — Сабіре!
— Слухаю! — відповів я й підвівся з стільця.
— Подобається тобі Уразів кінь?
— Дуже…
— За успішне виконання завдання віддаємо його тобі як нагороду.
— Дякую! — не міг я стримати радості.
— Тільки не забудь, — додав Зубов, підкрутивши вуса, — сядеш на нього — кожен собака побачить, що ти на Уразовому коні. Не злякаєшся?
— Ні, — відповів я й усміхнувся.
— Молодець! — похвалив Зубов і вийшов.
— Ходімо, Сабіре, виспатись треба, — гукнув Джура. — Та захопи кухоль, потім Уразовій дружині повернемо. А я сам дам коням і теж прийду.
Сказав він це, а в мене й сліду не лишилося в душі від радісного настрою. Уранці ми ще втрьох; їли плов з цього кухля, і пучки наші стрічалися над ним. А тепер Ураз під вартою, і невідомо, що з ним буде далі. Я згадав його дружину, що, тримаючи на руках немовля, питала з тривогою в голосі: «Коли вас чекати?» — і серце моє ще дужче защеміло.
— Джуро-ака[13], — спитав я стиха, — а що Уразові буде?
Джура довго мовчав, а потім сказав у задумі:
— Це від нього самого залежить.
Я не зрозумів відповіді, проте відчув, що Джура також думає про долю Ураза, і трохи заспокоївся. З одного боку, як сказав би Зубов, жаліти «затятого басмача» було принаймні недоречно. Чи пожаліли б вони нас, якби ми попалися їм до рук? Може, саме Ураз і постріляв би полонених. Присягався ж він повісити Зубова! І все-таки тепер він у мене, та і в Джури — я це бачив — викликав співчуття і жаль.
У кімнаті, де жив Джура, хтось уже встиг поставити ще одне ліжко, біля самого вікна. Скинувши чоботи, я приліг на ньому і заплющив очі. Та сну не було. В моїй уяві зринали картини нашої нічної пригоди. Перед очима раз у раз з'являлися Ураз і його молода жінка, що, притиснувши до грудей дитя, благально дивилася то на чоловіка, то на нас; зринали руїни Селькельди, у вухах озивалися слова Джури, надтріснутий Уразів сміх, їхні розмови про Аппанбая та Махкамбая. Хто вони такі? Навіщо Джурі знати минуле Худайберди, ім'я його матері. Усе це мене цікавило й бентежило, не даючи спати.
Справді-бо, навіщо ДПУ знати про минуле ворога, що однаково рано чи пізно попадеться нам у руки, як не живий, то мертвий. А наш обов'язок — його спіймати, щоб тут, на нашій землі, запанував мир і спокій. Отож мене щиро дивувала поведінка Джури, а якщо точніше сказати, я її просто не розумів. Звичайно, смішно навіть думати, ніби він ворог. Якби це було так, Джура не ловив би Ураза або принаймні дав би йому втекти по дорозі до Алмалика. Зрештою й Ураз говорив з ним не так, як говорять зі своїми. І все-таки щось змінилося в поводженні Джури після того, як ми спіймали Ураза, — якийсь він надто замислений став, чи що. Я давно це помітив… От і зараз: прийшов, ліг, а спати — не спить, як і я. З боку на бік перевертається. А тепер ось сів просто на ліжку, підібгавши під себе схрещені ноги, скрутив цигарку і смалить. Кімната в одну мить сповнилася їдкого диму, аж я закашлявся.
— Збудив я тебе? — ніби вибачаючись, проказав Джура. — Не можу заснути.
— Та я й сам не спав, — признався я.
— Ти не куриш?
— Ні.
— От і добре, — похвалив Джура. — Раніше я нас[14] закладав під язик. Та Зубов сварився. Тоді я почав курити. А воно один чорт — що собака, що хорт. Але поки курю, ніби відпочиваю. А ти ж чого не спиш?
— Та так просто… А ви? — спитав я, поглянувши на нього.
— Оце ж і я так просто. Правильно ти сказав, — мовив Джура. — Хочеться полежати, ні про що не думаючи, аж не виходить. Думки не дають… Тобі скільки років?
— Сімнадцять.
— Е-е, та ти ще зовсім дитя. Тобі ще нема чим журитися. — Джура скрушно зітхнув. — А мені вже сорок шостий пішов. Лежу, копирсаюся в пам'яті — от і нема спокою. Сьогодні взагалі в голові у мене якийсь розгардіяш. Думки, хлопче, така штука, тільки дай їм волю, до сухот доведуть.
— Про що ж ви думаєте? — поцікавився я, не зважившись прямо спитати про хадж та про загадкову розмову Джури з Уразом.
— Є мені про що думати, — мовив Джура. — Я в твоєму віці вже був одружений. Могли й діти бути. Може, навіть старші за тебе.
— А жінка ваша… вона що, померла? — спитав я.
— Не знаю. — Джура знову скрутив цигарку. — Нічого тобі не можу сказати. Може, померла, а може, живе десь…
Він затягнувся два-три рази і, замислившись, замовк.
— Учора я тобі казав, — промовив він трохи згодом, — що родом я з Тойтюбе. Там і виріс. Тільки батьків не пам'ятаю…
Того разу я почув неймовірну історію, що вкрай розтривожила мене, примусила замислитись над тим, який все-таки складний цей нібито знайомий нам світ, скільки дивовижних таємниць ховає він у собі. Історія була така незвичайна, що могла б здатися вигадкою, коли б її розповів мені не Джура, який сам зажив усіх тих пригод. Хіба ж можна було йому не вірити. Я й досі чую його сповнений муки голос, бачу його зажурені очі…
— Мати моя померла від пологів одразу після того, як я з'явився на світ, — розповідав Джура. — Що сталося з батьком, я так і не знаю: одні казали, буцім його в степу вовки розірвали, інші — буцім бай застрелив за те, що в люту холоднечу загинув у горах кінський табун. Хто тепер скаже, як воно було насправді. В усякому разі батька я не пам'ятаю. Зате пам'ятаю себе хлопчиськом на побігеньках у господі Аппанбая. Від голоду я, щоправда, не потерпав, але спокою не мав ані вдень ані вночі. І роботи, і біганини було по зав'язку. Кожен мною попихав, як хотів кудись посилав, щось наказував. А був з мене спритний і меткий хлопець. Навіть серед ночі схоплювався від найменшого дотику. Мабуть, саме тому мене й лишили в господі, коли всіх моїх перевесників у гори з табунами виправляли. Отак до сімнадцяти років я й товкся на байському подвір'ї. Потім померла баєва дружина. Може, з тиждень прохворіла й віддала богові душу. Справжнього її імені я не знаю, але всі її називали Отинбібі. Була вона і письменна, і святоблива, проте й дуже лиха… Своїх дітей, сина й дочку, вона сама грамоти навчала. А я біля них крутився, то й сам розуму набирався. Так і навчився читати й писати.
Поховавши дружину, бай не став одружуватися ще раз. Може, добро своє не хотів ділити, може, яка інша причина була, проте він так і лишився самітним. Було йому вже десь за сімдесят, але він усе ще захоплювався улоком[15]. Замолоду і сам брав участь у змаганнях, а одного разу десь у Туркестані навіть упав з коня під час сутички і зламав собі два ребра, після чого так і лишився калікою на все життя — ходив перехняблений на один бік.
Коли минув рік після смерті дружини, бай віддав свою дочку заміж за одного ферганського бая, торговця бавовною. А тоді й сина одружив і вирядив жити в Ташкент. Незабаром у великому байському домі один тільки я й лишився з численної колись челяді. Він усіх порозганяв. А сам сидів з ранку до ночі вдома і читав книжки.