Уильям Янг – Хижа (страница 23)
— Розумієш, — знову втрутилася Сарайю, — люди з поламаними долями будують своє життя на речах, які видаються їм добрими, але це ані сповнить їх добром, ані звільнить. Вони залежні від влади чи, радше, ілюзії безпеки, яку пропонує влада. Коли трапляється непередбачуване, ці самі люди відвертаються від удаваної влади, якій вони так довіряли. У своєму розчаруванні вони або схиляються переді мною, або зміцнюються в своїй незалежності. Якби ти тільки міг бачити, чим це закінчується, і що ми мали б за абсолютного панування людської волі, ти одразу все зрозумів би. Одного дня ти таки зрозумієш.
— Але якою ціною?! — розпачливо вигукнув Мак. — Тільки подумайте про ціну! Скільки болю, страждань, скільки усього жахливого та злого, — він на мить зупинився й подивився на стіл. — Чого це коштувало вам? Хіба воно того варте?
— Так, — радісно пролунала однодушна відповідь.
— Як ви можете таке казати? — не подумавши, бовкнув Мак. — Звучить так, наче мета виправдовує засоби. Невже ви підете на все, аби тільки досягти бажаного, навіть якщо це коштуватиме мільярдів життів?
— Маккензі, — це знову був голос Тата, м’який і ніжний. – Ти справді ще не розумієш. Ти намагаєшся осягнути світ, у якому живеш, виходячи з невеличкої та неповної картини реальності. Це те саме, що дивитися на парад через крихітну щілину болю, образ, егоцентризму та влади і водночас вірити, що ти самотній і нікому непотрібний. Це всемогутня брехня. Ти дивишся на біль і смерть як на абсолютне зло, а на Бога — як на абсолютного зрадника або, можливо, того, хто взагалі не викликає довіри. Ти диктуєш умови, оцінюєш мої вчинки й визнаєш мене винним. Твоя основна помилка, Маккензі, полягає в тому, що ти не вважаєш мене добрим. Якби ти усвідомлював, що я благий, що всі результати й процеси окремо взятих життів пройняті моєю добротою, ти б довіряв мені, навіть не розуміючи до кінця те, що я роблю. Але ти цього не усвідомлюєш.
— Не усвідомлюю?! — запитав Мак, проте це було схоже не на запитання, а наконстатацію факту, і він це чудово розумів.
Інші, здається, теж це розуміли, через що деякий час ніхто не промовив ні слова.
Тишу порушила Сарайю:
— Маккензі, ти не можеш виробити довіру, як, власне, й смирення. Вони або є, або їх немає. Довіра — це плід взаємин, завдяки яким ти знаєш, що тебе люблять. Ти не можеш довіряти мені тільки тому, що не віриш у мою любов.
Знову запала тиша, потім Мак, подивившись на Тата, видушив із себе:
— Я не знаю, як усе змінити.
— Якщо самотужки, то не зміниш. Проте разом ми станемо свідками разючих змін. Тепер я хочу, щоб ти був поруч і зрозумів, що справжні стосунки — це не вистава, і тобі не обов’язково мені догоджати. Я не причепа й не дрібне божество, яке наполягає на виконанні своїх правил. Я — добра і бажаю тобі тільки найкращого. Ти ніколи не одержиш це шляхом примусу, осуду чи звинувачення, а лише завдяки любові.
Сарайю встала з-за столу.
— Маккензі, — запропонувала вона, — якщо хочеш, можеш піти й допомогти мені в саду. Потрібно дещо завершити до завтрашнього свята. Гадаю, ми зможемо продовжити нашу розмову там. Підеш зі мною?
— Звісно, — відгукнувся Мак і також підвівся.
— Останнє зауваження, — кинув він, озирнувшись: — Я не можу уявити жодної мети, яка б це виправдовувала.
— Маккензі, — Тато обійшла навколо столу, щоб його обійняти, — ми не виправдовуємо. Ми викупляємо.
9. КОЛИСЬ ДАВНО В ДАЛЕКОМУ-ДАЛЕКОМУ САДУ
Мак щосили намагався не відставати від Сарайю, коли вони йшли вздовж стежки поміж рядами смерек. Іти за такою істотою було все одно, що наздоганяти сонячний промінь. Здавалося, крізь неї проходить світло, створювалося враження, що вона присутня одночасно в багатьох місцях. Природа Сарайю була радше ефірною, сповненою живих тіней, різноманітних відтінків кольору та руху. «Не дивно, що багатьом людям ніяково спілкуватися з нею, — спало на думку Макові, — вона явно не з тих, чиї вчинки можна передбачити».
Мак докладав максимум зусиль, щоб не зійти зі стежки. Він побачив дивовижний сад зі смереками й фруктовими деревами, розбитий на ділянки не більше акра. Невідомо чому, але Мак очікував побачити ідеально впорядкований сад в англійському стилі. Проте все мало зовсім інший вигляд!
Кольори були хаотичними. Очі даремно намагалися виявити хоч якусь закономірність у шаленій неповазі до порядку. Поміж навмання насіяних овочів і трав, які Мак бачив уперше в житті, можна було побачити сліпучо-яскраві бризки квітів. Сад був бентежним, вражаючим, неймовірно гарним.
— Якщо дивитися згори, можна побачити фрактал, — задоволено мовила Сарайю, обернувшись через плече.
— Що? — розсіяно перепитав Мак. Його розум намагався осмислити силу-силенну порухів різноманітних відтінків. Із кожним кроком візерунок, який він начебто починав розуміти, змінювався, набуваючи нової, неповторної форми.
— Фрактал… — мається на увазі проста і впорядкована річ, яка насправді складається з багатьох однакових фрагментів, немає значення якого розміру, що повторюються незчисленну кількість разів. Фрактал — це безкінечно складна структура. Вони в мене всюди, бо я їх дуже люблю.
— А здається, начебто тут суцільний безлад, — пробурмотів Мак собі під ніс.
Сарайю зупинилася й озирнулася до Мака із сяючим обличчям.
— Дякую, Маку! Який комплімент! — вона знову обвела поглядом сад. — Це саме те, що ти думаєш, тобто суцільний безлад. Але, — вона, так само сяючи, знову подивилася на Мака, — цей безлад фрактальний.
Сарайю підійшла до якоїсь трави, зірвала з неї кілька верхівок і повернулася до Мака.
— Ось, — мовила вона, її голос був схожий на музику. — Тато за сніданком не жартувала. Раджу пожувати цю зелень кілька хвилин. Вона зупинить «природний рух» городини, якої ти переїв. Ти, мабуть, розумієш, що я маю на увазі.
Мак усміхнувся, узяв листя й почав жувати.
— Так, але ті овочі були такими смачними! — У животі в нього вже починало трохи бурчати, це зменшило приголомшливе враження від буяння зелені навколо. Смак зірваного листя виявився приємним, схожим на м’яту та якісь інші спеції, хоча він не міг пригадати, як точно вони називаються. Поки вони йшли, бурчати в животі стало менше, і Мак розслабився, усвідомивши, що до цього часу занадто напружувався.
Він мовчки йшов за Сарайю, але швидко зрозумів, що його неабияк відволікають сліпучі кольори: фіолетові та яскраво-червоні, помаранчеві й відтінку шартрези, змішані з платиною й фуксією, а також незліченні зелені й коричневі барви. Запах стояв приголомшливий і п’янкий.
Сарайю, здавалося, була зосереджена на виконанні конкретного завдання. Вона могла промайнути повз нього, немов грайливий вітер, що, власне, підтверджувало її ім’я, тому Мак ніяк не міг зрозуміти, в який бік він дме. Іти за нею виявилося непросто. Це нагадало йому те, як він частенько поспішає за Нен у торговельному центрі.
Сарайю йшла садом, зриваючи різноманітні трави й квіти, які вона одразу доручала нести Маку. Нашвидкуруч зібраний букет дедалі більшав, перетворившись на джерело ні на що не схожих пікантних запахів. Аромат був такий густий, що він майже відчував його на смак.
Готовий букет вони занесли до невеличкої садової комірчини, схованої в заростях лози та, як здалося Макові, справжніх бур’янів. Саме тому він раніше її не помітив.
Одну справу зроблено, — заявила Сарайю, — залишилася ще одна.
І вона видала Макові невеличку лопату, граблі, серп, пару рукавичок і випливла назовні, попрямувавши геть зовсім зарослою стежинкою, яка, здавалося, вела до найвіддаленішої частини саду. Час від часу Сарайю уповільнювала ходу, щоб торкнутися якоїсь рослини чи квітки, безперестанку наспівуючи мелодію, що так схвилювала Мака перед вечерею. Він слухняно простував за нею, намагаючись не випустити її з поля зору та роззираючись водночас навсібіч, в руках доводилося тримати всі інструменти, які він мав честь одержати.
Коли Сарайю зупинилася, Мак ледь не збив її з ніг, бо замилувався навколишньою красою. Якимось дивом вона встигла переодягнутися в робочий одяг. На ній були джинси з візерунками, робоча сорочка та рукавиці. Вони досягли тієї частини саду, де були фруктові дерева. Мак і Сарайю стояли на галявині, огородженій із трьох сторін персиками й вишнями, посередині майоріли зарості кущів із пурпуровим і жовтим цвітом, від їхнього вигляду в Мака просто захопило подих.
— Маккензі, — Сарайю показала на зарості неймовірної краси. — Мені потрібна допомога, щоб розчистити всю цю ділянку. Я маю намір завтра посадити тут щось особливе, а тому нам потрібно все як слід підготувати. — Вона подивилася на Мака і потягнулася по серп.
— Ти серйозно? Кущі такі гарні, ще й у такому місці! — вигукнув він, але Сарайю, здавалося, його не чула.
Без подальших пояснень вона обернулася й почала знищувати мальовничу виставку квітів. Вона зрізала все, не докладаючи, на перший погляд, жодних зусиль. Мак знизав плечима, натягнув рукавички й почав граблями згрібати в купу зрізані стебла й гілки. Робити це, як виявилося, було непросто. Можливо, для неї така праця була звичною, але для нього це було пекельним випробуванням. За якихось двадцять хвилин усі рослини були зрізані під корінь, а ділянка перетворилася на справжню рану в тілі саду. На руках у Мака було чимало подряпин від гілок, які він згрібав. Він геть захекався, спітнів, тож зрадів, коли нарешті випробування залишилося позаду. Сарайю стала посеред галявини та подивилася на результати їхньої праці.