Уильям Гибсон – Занулення (страница 50)
— Вірек. Йозеф Вірек. — Чоловік зміряв його поглядом. — Гадаю, моє обличчя знайоме дуже багатьом.
— Ви з «Важливих людей» чи ще з якоїсь такої штуки?
Чоловік кліпнув і спохмурнів:
— Не розумію, про що ти. Пако, що ця людина тут робить?
— Випадковий дефект, — повідомив малий чистим і приємним голосом. — Ядро нашої системи працює через Нью-Йорк, аби запобігти втечі Анджели Мітчелл. Цей спробував пробратися в матрицю ще з одним оператором і натрапив на нашу систему. Ми досі намагаємося з'ясувати, як він пробив наш захист. Ви в безпеці.
Мушка маленького «Браунінга» була абсолютно нерухома.
І раптом щось потягло його за рукав. Не за рукав, власне, а за мозок, щось...
— Сеньйоре, — сказав хлопчик, — ми спостерігаємо аномальні явища в матриці, можливо, внаслідок нашого поточного надрозширення. Наполегливо рекомендуємо дозволити нам обірвати ваш зв'язок із конструктом, доки ми з'ясовуватимемо природу аномалії.
Відчуття сильнішало. Всередині мозку ніби щось свербіло...
— Що? — перепитав Вірек. — І повернутися в контейнери? Навряд чи це гарантуватиме, що...
— Існує ймовірність справжньої небезпеки, — різко сказав хлопчик і трохи відвів «Браунінг». — Ти, — мовив до Боббі, — ляж на бруківку й розстав руки й ноги.
Але Боббі дивився йому за плече — на клумбу квітів, які в'янули і вмирали, на траву, що сіріла й порохнявіла на очах, на повітря вгорі, що вирувало й звивалося. Свербіння в голові сильнішало і ставало наполегливішим.
Вірек озирнувся й собі глянув на квіти.
— Що за...
Боббі заплющив очі й подумав про Джекі. До нього долинув звук, і він розумів, що цей звук видає він сам. Опустився всередину себе, досі чуючи звук, і торкнувся Джеммерової деки.
Коли він розплющив очі, в мертвому квітнику щось стояло. Моргнув. Схоже на хрест із побіленого гладкого дерева. На поперечину хтось натягнув рукави старезного флотського мундира з плямами плісняви, важкими еполетами, тьмяно-золотими галунами, іржавими ґудзиками й бахромою на манжетах... На білий стовп спирався давно не чищений кортик, поряд стояла пляшка, наполовину повна прозорої рідини.
Дитина крутнулась, пістолетик розмився... І зім'ялася, витончилася, мовби здута кулька, кулька, яка перетворюється на ніщо, а зброя задзвеніла, упавши на кам'янисту стежку, наче забута іграшка.
— Мене звати, — сказав голос, і Боббі ледь не закричав, збагнувши, що ці слова виходять із його рота, — Самеді, й ти вбив коня мого двоюрідного брата...
Вірек побіг виткою стежкою між зміїстих лавок, тріпочучи полами довгого пальта, а Боббі помітив, що попереду, там, де стежка зникала на обрії, стоїть іще один білий хрест. Вірек теж його побачив, закричав, і барон Самеді, Володар кладовищ, лоа, чиїм царством була сама смерть, пройшов над Барселоною холодним похмурим дощем.
— Що ти, бляха, хочеш? Хто ти?
Знайомий жіночий голос. Не Джекі.
— Боббі, — відповів, відчуваючи, як усередині пульсує темрява. — Боббі...
— Звідки ти тут узявся?
— Джеммер. Він знав. Його дека засікла тебе, коли ти мене вирубила.
Він щось бачив, щось велетенське, але не пам'ятав що...
— Мене послав Тернер. Це Конрой. Він просив передати, що винен Конрой. Тобі потрібен Конрой...
Чув власний голос, ніби чужий. Він десь побував, а тепер повернувся в неоновий ескіз Джейлін Слайд. Дорогою бачив, що та велика штука, штука, яка його засмоктала, почала перетворюватися й зміщуватися, її титанічні блоки оберталися, зливалися, рухалися в нових напрямках, змінюючи обриси.
— Конрой. — Спокусливий завиток сперся на відеопідвіконня, в контурі відчувалося виснаження, навіть нудьга. — Я так і думала.
Зображення побіліло і змінилось, тепер показуючи якусь старовинну кам'яну споруду.
— Парк-авеню. Він там із рештою європейців, хитрує над якоюсь новою схемкою. — Вона зітхнула. — Думає, що в безпеці. Ляснув Раміреса, як муху, брехав мені в очі, втік у Нью-Йорк, знайшов нову роботу й тепер думає, що в безпеці.
Постать ворухнулась, і картинка знову змінилася. Тепер екран заповнило лице сивого, з яким говорив мускулястий по Джеммеровому телефону.
— Або ні, — в Конроя прорізався голос, коли увімкнулось аудіо. — Словом, вона в нас. Усе за планом.
— Ні, — саме казав комусь Конрой, — завтра ми вам її доставимо у Стокгольм. Абсолютно. — І усміхався в об'єктив.
— Убий його, Банні, — наказала вона. — Усіх їх убий. Знеси, бляха, цілий довбаний поверх, і той, що під ним. Давай.
— Домовилися, — сказав Конрой, і раптом щось сталося, камера сіпнулася й зображення попливло. — Що це? — спитав він зовсім іншим тоном. Екран погас.
— Гори, виблядку, — сказала вона.
І Боббі знов засмоктала темрява...
33. Шкереберть
Марлі цілу годину плавала серед цього повільного шторму й спостерігала за танцем майстра коробок. Погроза Пако її не злякала, хоча вона ні на мить не сумнівалась у готовності її виконати. Виконає, це вже точно. Вона не знала, що станеться, якщо розгерметизується шлюз. Вони помруть. Вона, Джонс і Віґан Ладґейт. Можливо, все, що літає тут під куполом, висиплеться в космос, і хмари тасьми, потьмянілі стерлінги, камінці, уривки шворки та руді сторінки старих книжок кружлятимуть довкола ядер довіку. Звучало не так погано: митець, який урухомив цього майстра коробок, буде задоволений...
З оббитих подушечками клешень випливла нова коробка. Відкинуті майстром прямокутні обрізки дерева й скла викотились за межі центру творення, доєднуючись до тисяч інших речей, і Марлі загубилась у всьому цьому, зачарована, а потім із виряченими очима і вкритим брудними розводами лицем під купол виплив Джонс, що тягнув за собою на шворці червоний скафандр.
— Мені не вдалося затягти Віґа під замок, тому тримайте... — Костюм вирвався в нього з рук, і він гарячково за нього схопився.
— Не хочу, — сказала Марлі, досі спостерігаючи за танцем речей.
— Вдягайте! Негайно! Часу нема! — Губи Джонса ворушились, але звуку не було. Він спробував узяти її за руку.
— Ні. — Марлі вивернулась від його руки. — А ви?
— Та вдягніть же цей довбаний скафандр! — заревів він, здіймаючи глибоку луну.
— Ні.
Екран за головою Джонса замерехтів і ожив, заповнюючись рисами Пако.
— Сеньйор помер, — сказало безвиразне гладеньке обличчя, — і його різноманітні інтереси підлягають реорганізації. Тим часом мені потрібно бути в Стокгольмі. Я вповноважений донести до відома Марлі Крушхової, що вона більше не працює на покійного Йозефа Вірека чи його спадкоємців. Її платню в повному обсязі можна отримати в будь-якому відділенні «Банку Франції», пред'явивши дійсне посвідчення особи. Усі належні податкові декларації зберігаються в податкових інспекціях Франції та Бельгії. Кредитні лінії було закрито. Колишні корпоративні ядра відкритого акціонерного товариства «Тессьє-Ешпул СА» стали власністю однієї з підпорядкованих герові Віреку організацій. Усі, хто незаконно перебуває на їхній території, будуть переслідуватися згідно закону.
Джонс застиг, зігнувши напружену руку й виставивши ребро долоні. Пако зник.
— Ви мене вдарите? — спитала Марлі.
Він розслабив руку.
— Хотів. Вирублю, думаю, й запхаю таки в цей чортів костюм. — Він розреготався. — Але я радий, що вже не мушу... Дивіться, воно зробило ще одну.
Із миготіння механічних кінцівок випливла нова коробка, яку Марлі легко спіймала.
Внутрішня поверхня за склом була встелена гладенькими клаптиками шкіри її пальта. З чорного шкіряного дна виступали сім пронумерованих картриджів, схожі на мініатюрні гробівці. До задньої шкіряної стінки була приклеєна м'ята обгортка з-під пачки «Ґолуазів», а поруч — сіра в чорну смужку сірникова коробка з кондитерської в «Кур Наполеон».
І все.
Згодом, коли вона вже допомагала Джонсу ганятися за Віґаном Ладґейтом плетивом коридорів у глибині ядер, він спинився, схопився за приварену ручку й спитав:
— Хочете прикол про ці коробки?
— Ну?
— Віґ комусь їх збіса добре продавав, десь у Нью-Йорку. Тобто за хороші гроші. Але часом не лише їх, а й інші речі, які в нас осідали.
— Які речі?
— Програми, думаю. Коли йдеться про розпорядження, які йому дають ті його голоси, з нього ніхріна не виб'єш. Одного разу він божився, що це був біософт, та нова штука...
— Що він із нею зробив?