Уильям Гибсон – Занулення (страница 42)

Рез тихенько клацнула язиком.

— Як скажеш. Захочеш назад — хай передадуть повідомлення на термінал для «Милої Джейн».

Марлі незграбно відштовхнулась і перелетіла до дверей, не більших за поставлену вертикально труну. Грудна пластина червоного костюма вдарилась об зовнішній люк, і Марлі почула, як внутрішній із шипінням зачиняється позаду. Десь біля голови загорілося світло, й вона подумала про світло в холодильнику.

— Бувай, Терезо.

Нічого не сталося. Вона була наодинці з ударами свого серця.

Відсунувся зовнішній люк «Милої Джейн». Легкої різниці тиску вистачило, щоб викотити її в темряву, де сумно пахло давністю й людьми, ніби в давно зачиненій роздягальні. Повітря було густе й липке. Перекидаючись через голову, Марлі помітила, як позаду зачиняється люк «Милої Джейн». Поряд з'явився промінь світла — смикнувся, гойднувся й намацав її у русі.

— Світла! — гаркнув хтось хрипким голосом. — Світла нашій гості! Джонсе!

Голос, який вона чула в навушнику, звучав дивно в тутешньому залізному безмежжі, куди вона впала. Потім щось задеренчало, і звідкись здалеку висвітилося коло різкого блакитного світла, в якому Марлі побачила далекий вигин стіни чи каркаса зі сталі й звареного місячного каменю. Поверхня була вкрита фігурними каналами й западинами, де колись кріпилось невідоме обладнання. У деяких глибших вирізах досі виднілися грудки коричневої монтажної піни, інші приховувала мертвотна чорна тінь...

— Краще закріпи її, Джонсе, бо голову розіб'є...

До плеча скафандра щось глухо присмокталося. Марлі озирнулась і побачила клаптик яскравого пластику на тонкій рожевій нитці, яка обкрутила талію й натяглася. У покинутому соборі натужно загув двигун. Дуже повільно її втягли усередину.

— Довго ж ви, — сказав голос. — Я думав, хто ж прибуде першим, і ось на тобі — Вірек. Мамона...

Вони закрутили нею, вона ледь не загубила шолом, який поплив повітрям геть, але один із них кинув його назад їй у руки. Сумочка з черевиками й пальтом описала дугу на ремінці й ударила її в скроню.

— Хто ви? — спитала вона.

— Ладґейт! — заревів старий. — Віґан Ладґейт, як вам добре відомо. До кого б іще він посилав таку крутійку?

Його пошрамоване лице було чисто виголене, але на голові матлялась копиця нестриженого сивого волосся — мов водорості на затхлому вітрі.

— Вибачте, — озвалась Марлі. — Я тут не для крутійства. Я більше не працюю на Вірека... Я тут, щоб... Я взагалі не певна, навіщо прилетіла, але дорогою сюди дізналася, що майстер, який виготовляє ті коробки, в небезпеці. Бо на кону ще дещо. Те, що, як Вірек думає, є в цього майстра й допоможе звільнити його від пухлин...

Її слова текли в порожнечу, наштовхуючись на майже відчутне божевілля, що струменіло від Віґана Ладґейта, й Марлі помітила, що на ньому тріснутий пластиковий панцир старої спецівки, а по контуру сталевого шоломного обідка наклеєні дешеві металеві розп'яття. Обличчя було дуже близько. Вона відчувала сморід гнилих зубів.

— Коробки! — З губ летіли кульки слини, підкоряючись витонченим законам ньютонівської фізики. — Блуднице! Вони — творіння Боже!

— Легше, Лад, — озвався другий голос, — не лякай панянку. Не переживайте, панянко, просто у старого Лада нечасто бувають гості. От він і заводиться, як бачите, але загалом він безпечний старий дивак... — Вона озирнулась і зустрілася з розслабленим поглядом широких блакитних очей на дуже молодому обличчі. — Я Джонс. Теж тут живу...

Віґан Ладґейт закинув голову назад і завив. Звук навіжено колотився об сталь і камінь стін.

— Розумієте, — пояснював Джонс, поки вони з Марлі рухались якимось нескінченним коридором, тримаючись за натягнуту линву, — зазвичай він досить тихий. Слухає свої голоси. Говорить до себе чи до тих голосів, не знаю, а тоді щось находить, і він отакий...

У тиші після його останніх слів Марлі досі чула глуху луну Ладґейтового виття.

— Вам може здатися, що лишати його в такому стані жорстоко, але з ним тільки так і треба. Він скоро стомиться. Зголодніє. Піде мене шукати. Їсти хоче, розумієте?

— Ви з Австралії?

— Із Нью-Мельбурна. Був, доки не піднявся колодязем.

— Дозвольте спитати — а чому ви тут? Ну, тобто в цьому... в цьому... Що це взагалі таке?

Юнак засміявся.

— Сам я здебільшого називаю його просто Місцем. У Лада для нього є багато назв, але найчастіше він кличе його Царством. Каже, нібито знайшов тут Бога. Може, й знайшов, як подивитися. Я так розумію, він був якимось там консольним злодієм, доки не опинився тут. Не знаю, як опинився, але йому, бідоласі, тут добре... А я сюди тікав, розумієте? Деінде запахло смаленим, от я сюди й дав драла. Прилітаю — окрема довга історія, як я сюди добирався, — а тут цей бісів Ладґейт із голоду вмирає. Він тут дільцем почав займатися, продавав те, що відхопить, і ці ваші коробки продавав, але трохи далеко зайшов. Покупці з'являлися десь тричі на рік, а він їх відправляв ні з чим. Ну, думаю, ничка тут не найгірша, от і став коло нього допомагати. Така історія...

— Відведете мене до майстра? Він тут? Це дуже терміново...

— Відведу, не бійтеся. Але це місце проектували без думки про те, що тут ходитимуть люди, тому дорога буде важкенька... Не переживайте, нікуди воно від вас не дінеться. Не знаю, чи зробить вам коробку, але точно нікуди не дінеться. Ви справді працюєте на Вірека? На цього легендарного старого багатого пердуна з телика? Він же ж фріц, так?

— Працювала кілька днів. А щодо національності, то, гадаю, гер Вірек — представник нації, що складається лише з гера Вірека...

— Розумію, про що ви, — бадьоро відповів Джонс. — Думаю, всі ці старі гівнюки з баблом однакові, хоч і веселіші, ніж кляті дзайбацу... Ті так ніколи не кінчають. От візьміть, скажімо, старого Ешпула, мого співвітчизника, який це все збудував. Кажуть, рідна доня перерізала йому горло, й тепер вона не притомніша від старого Лада, зачинена десь у родинному замку. Колись Місце належало їм, знаєте ж?

— Рез... тобто моя пілотеса, вона щось таке розказувала. І паризька подруга недавно згадувала Тессьє-Ешпулів... їхній клан занепав?

— Занепав? Господи! Доїв останній хрін без солі! Подумайте тільки — ми з вами зараз повземо їхніми колишніми корпоративними ядрами. Все це добро купив якийсь пакистанський розробник — корпус іще в доброму стані, а з мікросхем можна подіставати чимало золота, хоч і не так дешево, як хотілося б... От відтоді та штука там і висіла — Лад складав їй компанію, а вона йому. Ну, поки я не прибіг. Думаю, колись сюди нагряне команда пакистанців і почне все патрати... Але цікаво, що тут дуже багато всього досі на ходу, принаймні частково. А я ж чув, що Тессьє-Ешпули намертво почистили ядра перед тим, як линяти. Тому й пригнав сюди...

— Але ви гадаєте, що вони досі функціонують?

— Господи, та звісно. Десь так, як Лад — ну, якщо він, по-вашому, функціонує. Як ви собі уявляєте свого майстра?

— Що ви знаєте про «Маас Біолабс»?

— Мос... як ви сказали?

— «Маас». Вони роблять біочипи.

— А, ці. Та це, власне, й усе, що я про них знаю...

— Ладґейт про них не згадує?

— Може, й згадує. Я ж не до всього прислухаюся. Теревенить він багато...

27. Станції дихання

Він їхав широкими вулицями, обабіч яких громадились купи іржавого залізяччя, стояли аварійні тягачі й височіли чорні вежі металургійних комбінатів. Коли говер стишив хід, потрапивши в західні передмістя, — повів завулками, а потім спустився на дно цегляного каньйону, крешучи іскри броньованими боками, і в'їхав просто в стіну стисненого й притрушеного сажею сміття. Згори посипалась лавина відходів, майже вкривши його з головою. Тернер відпустив важелі й спостерігав, як туди-сюди перекочуються пінопластові кубики. Гасовий датчик показував порожній бак останні дванадцять кварталів.

— Що там трапилося? — спитала вона. Її вилиці відливали зеленим у світлі панелі приладів.

— Я підстрелив вертоліт. Випадково. Нам пощастило.

— Ні, після цього. У мене... у мене було видіння.

— Що ти бачила?

— Ці великі штуки, вони рухалися...

— У тебе було щось типу судом.

— Я хвора? Думаєш, я хвора? Навіщо компанії було мене вбивати?

— Я не думаю, що ти хвора.

Вона відстебнула пасок і залізла за сидіння, в кубло, де вони спали.

— Це був поганий сон...

Затремтіла. Він і собі виліз, підсунувся до неї, обійняв за голову, гладив волосся, притискав до тендітного черепа, заводив за вуха. У зеленкуватому відсвіті обличчя було ніби витягнуте з чиїхось снів і загублене, з-під тонкої гладенької шкіри випинались кісточки. Тернер гладив пальцями її ключиці у вирізі напіврозстебнутого чорного светра. Шкіра прохолодна, вкрита вологою плівкою поту. Дівчинка притислась до нього, а він заплющив очі й побачив своє тіло на ліжку у смужках сонця, під повільним вентилятором із лопатями з коричневого твердого дерева. Він смикається туди-сюди, наче ампутована кінцівка, голова Елісон відкинута, рот розтулений, губи притиснуті до зубів.

Енджі сховала йому обличчя в ямку нижче шиї. Тоді раптом застогнала, напружилася й відкинулась назад.

— Найманцю, — сказав голос.

Тернер смикнувся до спинки водійського сидіння. На стволі «Сміт-Вессона» — відблиск лінії зелених вогників, яскрава голівка світить дівчинці у ліву зіницю.

— Ні, — сказав голос.

Він опустив пістолет.

— Знову ти.