Уильям Гибсон – Занулення (страница 34)

Вона кивнула.

— Ти знаєш, що це таке?

— Ні, — Енджі проковтнула їжу.

— Але знаєш, хто його туди встановив?

— Знаю.

— Твій батько?

— Так.

— Знаєш навіщо?

— Бо я хворіла.

— На що хворіла?

— Була не така розумна, як усі.

Опівдні він уже зібрався, а заправлений говер чекав біля воріт. Руді дав йому прямокутний чорний пакет на застібці, набитий новими єнами. Деякі купюри так зносилися, що були аж прозорі.

— Я прогнав ту касету крізь французький словник, — сказав Руді. Один із псів потерся запилюженим боком йому об ногу. — Нічого. Думаю, це щось креольське. Може, з Африки. Хочеш, запишу тобі?

— Ні, — відповів Тернер. — Лиши собі.

— Дякую, обійдуся. Я не збираюся навіть згадувати, що ти тут був, коли хтось спитає. Після обіду ми з Саллі вирушаємо в Мемфіс, до друзів у гості. Собаки постережуть дім. — І Руді почухав тварину за пластиковим ковпаком. — Постережеш? — Пес заскімлив і смикнувся. — Коли вставив інфрачервоні датчики, мусив відучити їх полювати на єнотів. Бо в окрузі жодного б не лишилося.

Саллі з дівчинкою спустилися з веранди. У Саллі в руках була полотняна торба з бутербродами й термосом кави. Тернер згадав її в ліжку нагорі й усміхнувся. Вона усміхнулась у відповідь. Сьогодні виглядала старшою, втомленішою. Енджі замінила поплямовану кров'ю футболку з написом «Маас-Неотек» на мішкуватий чорний светр, який для неї знайшла Саллі. Тепер дівчинка здавалася ще меншою. Саллі спробувала вписати досі помітні синці у химерний макіяж, який дико контрастував із дитячим лицем і безформним светром.

Руді передав Тернерові ключ від говера.

— Старий «Крей» приготував мені дайджест ранкових корпоративних новин. Тобі, мабуть, не завадить знати, що «Маас Біолабс» оголосили про випадкову загибель доктора Крістофера Мітчелла.

— Дивовижно розпливчасте формулювання.

— Добряче пристебніться, — сказала Саллі, — бо до об'їзної Стейтсборо дупа буде синя.

Руді перевів погляд на дівчинку, тоді знов на Тернера. Той помітив рельєфні вени біля братового перенісся. Очі налиті кров'ю, ліва повіка помітно смикається.

— Ну от і все. Дивно, але я думав, що вже ніколи тебе не побачу. Якось незвично, що ти знову тут.

— Що ж, — сказав Тернер, — ви обоє зробили більше, ніж я мав право сподіватися.

Саллі відвела очі.

— Що ж, дякую. Гадаю, нам краще рушати.

Він заліз у кабіну. Хотілося звідси поїхати. Саллі стиснула дівчинці зап'ясток, віддала торбу й спостерігала, як мала залазить по двох сходинках. Тернер усівся у водійському кріслі.

— Вона весь час про тебе питала, — мовив Руді. — Коли стало так погано, що ендорфінові аналоги вже не тамували біль, вона кожні дві години питала, де ти й коли приїдеш.

— Я слав тобі гроші, — відповів Тернер. — Їх би вистачило на поїздку до Тіби. В тамтешніх клініках можна було би спробувати щось нове.

— Тіба? — пирхнув Руді. — Господи. Вона була вже старенька. Думаєш, їй би помогло, якби в Тібі її протримали на цьому світі ще кілька місяців? Вона просто хотіла тебе побачити.

— У мене не вийшло, — сказав Тернер. Дівчинка сіла позаду й поставила торбу між ногами на підлогу. — Бувай, Руді.

Той кивнув.

— Саллі.

— Бувай, — озвалася Саллі, обіймаючи Руді.

— Це ти про кого казав? — спитала Енджі, коли опустилося скло. Тернер повернув ключ запалювання, від якого запустилась турбіна й надулась подушка. Крізь вузеньке віконце зі свого боку він бачив, як Руді й Саллі швидко відбігають від говера, а скулений пес клацає зубами на шум турбіни. Педалі й важелі були завеликі, аби ними легко було керувати водієві в радіаційному костюмі. Тернер виїхав крізь ворота й розвернувся на широкій гравієвій під'їзній смузі. Енджі пристібалася.

— Про мою матір.

Запустив турбіну, і вони рушили вперед.

— А я ніколи не бачила своєї мами, — відповіла Енджі, й Тернер згадав, що її батько мертвий і вона досі цього не знає. Він потягнув важіль, і говер рвонув гравієм, ледь не зачепивши одного з братових псів.

Саллі казала правду: під час руху від турбіни все постійно дрижало. На швидкості дев'яносто кілометрів за годину на потрісканому асфальті старої траси у них цокотіли зуби. Армована подушка важко билась об нерівні поверхні: ковзати такі цивільні спортивні моделі могли тільки на досконало гладенькому рівному покритті.

Але Тернерові подобалося. Натиснув, відпустив важіль і поїхав. Над лобовим склом хтось повісив пару вицвілих на сонці рожевих пінопластових гральних кубиків, позаду потужно гула турбіна. Дівчинка, здається, розслабилась і розглядала придорожні пейзажі з відсутнім, майже умиротвореним обличчям. Тернер був вдячний, що не мусить підтримувати розмову. Ти популярна, подумав, кинувши косий погляд, ти зараз, напевно, найбажаніша штучка на планеті, а я везу тебе в Агломерати в дитячому військовому літачку Руді й гадки, бляха, не маю, що його далі у тобою робити... і хто стріляв у ТРЦ...

Розберись, продумай, сказав собі, коли вони спустилися в долину, ще раз по всьому пройдись, і щось таки вилізе. Мітчелл зв'язався з «Хосакою», сказав, що переходить туди. Хосака найняла Конроя й зібрала команду медиків, аби ті перевірили Мітчелла на жучки. Конрой зібрав обидві команди, співпрацюючи з Тернеровим агентом. Тернерів агент був голосом у Женеві. Телефонним номером. «Хосака» підсунула йому Елісон, аби випробувати його в Мехіко, а тоді його висмикнув звідти Конрой. Перш ніж почалося все це гівно, Веббер сказала, що вона — Конроїв кріт... Коли підлітала ця мала, хтось на них напав із ракетами й автоматами. Схоже на маасів — такого від них можна було чекати, до такого якраз були готові його найняті м'язи. А потім біле небо... Він згадав, що Руді казав про рейкотрон... Хто? А тоді ще ця каша у малої в голові, все, що Руді виявив своїм томографом і ЯМР-аналізатором. Вона сказала, що батько не планував прилітати.

— Без компанії, — раптом сказала Енджі у вікно.

— Що?

— У тебе немає постійної компанії, правда? Ти працюєш на тих, хто тобі платить.

— Саме так.

— А тобі не страшно?

— Страшно, звісно, але не через це.

— А в нас завжди була якась компанія. Тато казав, що зі мною все буде добре, що я просто переходжу в іншу компанію...

— З тобою все буде добре. Він казав правду. Просто мені треба з'ясувати, що відбувається. А тоді я відвезу тебе туди, куди тобі треба.

— В Японію?

— Куди завгодно.

— Ти був там?

— Звісно.

— Мені там сподобається?

— Чому б і ні?

Вона знов затихла, і Тернер зосередився на дорозі.

 Від неї бувають видіння, — озвалась мала, коли Тернер нахилився ввімкнути фари. Він ледь розчув її голос за ревом турбіни.

— Від чого? — Удавав, що зосереджений на дорозі, й намагався не дивитися в бік дівчинки.

— Від цієї штуки в голові. Зазвичай тільки коли я сплю.

— Правда?

Перед очима стали білки її очей у спальні Руді, лихоманка, потік слів невідомою мовою.

— А часом коли не сплю. Так ніби я увімкнена в деку, але не в матриці, лечу, і не сама. Однієї ночі мені привидівся хлопець, він простяг руку, за щось узявся, і йому боліло, й він не міг бачити, що вільний, просто треба відпустити руку. І я сказала йому про це. І на мить побачила, де він — це зовсім не було схоже на сон, просто страшненька кімнатка з брудним килимом, і я розуміла, що йому треба помитись, і відчувала липкі устілки його черевиків, бо він був без шкарпеток... Це не схоже на сни...

— Ні?

— Ні. У снах усе велике, величезне, і я сама величезна, й рухаюся з іншими.

Коли говер переїхав бетонною смугою на федеральне шосе, Тернер видихнув, зненацька усвідомивши, що затамував подих.

— Якими іншими?