Уильям Гибсон – Занулення (страница 30)
— Женеться, — відповів Тернер. — Не знаю, чи їм відомо, що вона тут.
— Поки що, може, й невідомо. — Руді витер руки об засмальцьовані білі шорти. — Але скоро вони дізнаються, так?
Тернер кивнув.
— І куди ви потім?
— У Агломерати.
— Нащо?
— Бо в мене там гроші. Кредитні рахунки на чотири різні прізвища, через які на мене ніхто не вийде. Багато інших корисних зв'язків, якими можна скористатися. А ще тому, що в Агломератах завжди можна сховатися. Так, бляха, багато причин, розумієш?
— Ясно, — відповів Руді. — Коли?
— Ти так розпереживався, що хочеш одразу нас спекатися?
— Та ні, я не про те. Просто дуже вже цікаво, що у твоєї дівчинки в голові. У мене в Атланті друг, так він може позичити функціональний аналізатор, мозкову карту, один до одного, під'єднаємо її й, може, розберемося, що воно таке. Хтозна, може, воно дороге.
— Дороге, якщо знати, кому продати.
— А тобі самому не цікаво? Що вона, в біса, таке — не цікаво? Ти її з якоїсь військової лабораторії взяв? — Руді знову відчинив дверцята холодильника, дістав пляшку горілки, відкрутив кришечку й ковтнув.
Тернер забрав пляшку, нахилив, і крижана рідина вдарилась об зуби. Ковтнув, здригнувся.
— Корпоративні справи. Велика операція. Мені треба було дістати її батька, але він послав її. Потім хтось усе підірвав якоюсь крихітною ядерною бомбою. Ледь живі лишилися. Отаке. — Він передав братові пляшку. — Не напивайся мені тут, Руді. Коли ти боїшся, забагато п'єш.
Руді пильно дивився йому в очі, забувши про пляшку.
— Аризона, значить. Показували в новинах. Мексиканці досі бісяться. Але це був не ядерний вибух. Там уже все розвідники прочесали. Бомби там не було.
— А що ж?
— Кажуть, ніби рейкотрон. Нібито хтось встановив на вантажний дирижабль балістичну установку й висадив у повітря якийсь розвалений торговельний центр у пустелі. Там десь поблизу пролітав дирижабль, і ніхто його потім не бачив. Рейкотрон можна так налаштувати, що з нього після вибуху сама плазма лишиться. Зарядити туди можна на таких швидкостях що завгодно, хоч півтора центнера льоду. — Він узяв пляшку, закрутив і поставив на стіл поряд. — Уся тамтешня територія належить маасам. «Маас Біолабс», так? Про них казали в новинах. Співпрацюють із різними політиками. Я так думаю, звідти ти й свою малу взяв.
— Звідти й узяв. Але хто й навіщо скористався рейкотроном, досі неясно.
Руді знизав плечима.
— Ану йдіть гляньте, — зазирнула Саллі.
Згодом Тернер сидів із Саллі на веранді. Дівчинка нарешті занурилася в той стан, який братова ЕЕГ називала сном. Сам Руді був у якійсь із майстерень, певно, з пляшкою. Попід сіткою в медоносах літали світлячки. Примружуючись, зі свого місця на садовій гойдалці Тернер майже міг бачити давно зрубану яблуню з прив'язаною до гілки старезною автомобільною шиною на конопляній мотузці. Тоді теж літали світлячки, п'ятки Руді глухо бились об землю, додаючи гойдалці швидкості, а сам Тернер лежав горілиць у траві й дивився на зорі.
— Глосолалія, — озвалася Саллі, братова жінка, зі скрипучого ротангового крісла, й у темряві засвітився червонястий кінчик її сигарети. — Коли говорять багатьма мовами.
— Як це?
— Так, як твоя дитина нагорі. Французьку знаєш?
— Погано. Зі словником.
— Мені часом було схоже на французьку. — Вогник смикнувся: вона струсила попіл. — Старий колись узяв мене в дитинстві на стадіон, і я бачила там, як складали клятви й говорили багатьма мовами. Тоді я дуже злякалась, а сьогодні ще більше, коли вона теж почала.
— Руді щось із того записав, правда?
— Так. Знаєш, Руді останнім часом здав. Саме тому я знову сюди й переїхала. Казала, що коли не кине, я кину його, але потім усе стало зовсім погано, й тижні два тому я знову приїхала. Коли ти прийшов, готувалась його кидати.
Сигаретний попіл перелетів через бортик і впав на дворовий гравій.
— П'є?
— І п'є, й варить щось собі в лабораторії. Знаєш, він, бляха, знає потрошку про все на світі. У нього досі купа друзів по сусідству. Чула їхні історії про ваше спільне дитинство, про ті часи, коли ти ще не поїхав.
— Йому теж треба було поїхати.
— Він же ненавидить місто. Каже, все й так є в мережі, то нащо мені туди їхати?
— Я поїхав, бо тут нічого не відбувалося. А Руді завжди міг знайти собі заняття. Бачу, й зараз може.
— Даремно ви втратили зв'язок. Йому тебе тут бракувало, коли вмирала ваша мати.
— Я був у Берліні. Не міг усе лишити й поїхати.
— Розумію. Мене теж тоді тут не було, приїхала пізніше. Хороше тоді було літо. Руді висмикнув мене з того мемфіського клубного гадючника, приїхав сюди вночі з ватагою сільських хлопців, і назавтра я теж була тут — хтозна, чому. Мабуть, тому, що він тоді був добрий, смішний і допоміг моїй голові стати на місце. Навчив куховарити. — Саллі засміялась. — Мені все тут подобалося, тільки курчат тих дворових боялася, чорт би їх узяв.
Вона встала, потягнулась, старе крісло рипнуло, й Тернер раптом помітив її довгі засмаглі ноги, відчув носом її теплий літній запах.
Поклала руки йому на плечі. Його очі зараз дивилися на смагляву смужку живота над опущеними шортами, на ніжну тінь пупка. Він згадав Елісон у білій просторій кімнаті, захотів притиснутися обличчям, відчути смак. Здається, Саллі легко хитнулась.
— Тернере, — сказала, — інколи я не бачу різниці між самотністю і його товариством.
І він устав, почувши, як скрипить старий ланцюг, що кріпився до дашка над порогом відкидними болтами — тими, які, певно, сорок років тому міцно закручував батько: поцілував її у розтулені губи, загубившись у часі завдяки цим розмовам, світлячкам і підсвідомим механізмам пам'яті, й коли проводив долонями по теплій голій спині Саллі під білою футболкою, зрозумів, що люди в його житті — не намистини на дротині, а грона квантів, і відчув, що знає її так само, як знає Руді, Елісон чи Конроя, так само, як знає цю дівчинку, Мітчеллову доньку.
— Чуєш, — прошепотіла вона, відриваючи губи, — іди нагору.
18. Імена мертвих
Ален зателефонував о п'ятій — перевірити наявність потрібної суми. Ледь стримуючи нудоту від його жадібності, вона ретельно записала адресу на звороті візитки, яку взяла з Пікарового столу в галереї «Робертс». Ще через десять хвилин прийшла з роботи Андреа, і Марлі зраділа, що подруги не було поруч, коли дзвонив Ален.
Вона спостерігала, як Андреа підпирає кухонне вікно зачитаним синім другим томом шостого видання «Короткого оксфордського словника англійської мови». Зовні на кам'яному карнизі подруга облаштувала фанерну поличку для гриля-хібаті, який тримала під раковиною, й тепер акуратно розкладала на його решітці чорні бруски вугілля.
— Сьогодні говорила про твого роботодавця, — повідомила, ставлячи хібаті на поличку й підносячи до зеленкуватої пасти підпалювача запальничку для плити. — Заїжджав наш професор із Ніцци. Його приголомшила новина про те, що я зацікавилась Віреком, але оскільки він іще й хтивий старий козел, то на розмову його розкрутити було раз плюнути.
Марлі стояла поруч і спостерігала, як майже невидиме полум'я лиже вуглини.
— Усе про Тессьє-Ешпулів заводив, — вела далі Андреа, — і про Г'юза. Американець, жив у другій половині двадцятого століття. Про нього теж згадано в книжці, як про прото-Вірека. Не знала, що Тессьє-Ешпули почали розпадатися... — Вона підійшла до столу й розпакувала шість великих тигрових креветок.
— Вони франко-австралійці? Здається, я дивилася про них документалку. Це ж вони володіють одним із великих курортів?
— Фрісайд. Професор сказав, його саме продають. Одна зі старших Ешпулових доньок якось зуміла прибрати до рук цілий бізнес, стала надзвичайно ексцентричною й начхала на інтереси клану. Це історія останніх семи років.
— Не розумію, як це пов'язано з Віреком, — кинула Марлі, спостерігаючи, як Андреа нанизує кожну креветку на довгу бамбукову шпажку.
— Я на цьому розуміюся не більше за тебе. Мій професор стверджує, що, спостерігаючи за такими неймовірними анахронізмами, як Вірек чи Тессьє-Ешпули, можна багато чого дізнатися про корпоративну еволюцію. Принаймні він переконав у цьому наших головних редакторів.
— А що він казав про Вірека?
— Що Вірекове безумство зовсім іншого типу.
— Безумство?
— Ну, саме так він це не називав. Але Г'юз точно з котушок з'їхав, і старий Ешпул, а його донька — та взагалі без голови. Він сказав, що еволюційний тиск схилятиме Вірека до якогось «стрибка». Так, стрибка.
— Еволюційний тиск?
— Саме так, — кивнула Андреа, несучи шпажки з креветками до хібаті. — Він говорить про корпорації, ніби про якихось тварин.
Після вечері вони вийшли прогулятися. Час від часу Марлі напружувалася, відчуваючи на собі дію уявної Вірекової системи спостереження, але Андреа випромінювала звичне тепло і здоровий глузд, і Марлі відчувала вдячність за цю прогулянку містом, де речі просто були самими собою. А що могло бути простим у світі Вірека? Вона пригадала, як стиснулася й здригнулася латунна дверна ручка в «Ґалері Дюпре», переносячи її у Віреків конструкт парку Ґюель. Він що, так і сидить у тому парку Ґауді серед нескінченного вечора?
Зловісність симстим-конструкту насправді в тому, що всі, хто там побувають, завжди сумніватимуться в реальності довкілля. Навіть вітрини, які зараз минали вони з Андреа, можуть бути уявними. Хтось колись сказав, що дзеркала нездорові за своєю суттю. Конструкти ще гірші, вирішила вона.