Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 96)
— Еге ж, — провадив він, — я знаю старого Посема Гуда. І ще й більше — старий Посем Гуд теж мене знає, правда ж бо, чоловіче?
— Ми всі вас тут знаємо, містере Буче, — відказав дядько Пошем стриманим голосом.
— А як хто не знає, то цей недогляд скоро виправить, — заявив Буч. — Коли твоя жінота занадто заклопотана підмітанням та прибиранням і не може запросити нас до хати, скажи, хай винесе сюди кілька стільців, щоб ця молода леді мала де сісти. Гей, хлопче, — це до Лайка, — винеси-но сюди на веранду два стільці, аби ми з тобою, — це вже до Евербі, — могли собі посидіти в холодку й запізнатися ближче, поки наш Ласун, — він мав на увазі Буна, не знаю, як я про це здогадався, — забере цих хлопців подивитись на коня. Еге ж? — Не відпускаючи ліктя Евербі, він відштовхнув її легенько від себе, аж вона мало не втратила рівноваги, а тоді, трохи швидше, та все-таки не рвучко, притяг її назад, у той час як вона все пробувала вивільнитись, тепер уже обома руками схопивши його за зап’ясток. Я зиркнув на Буна. — А їй-богу, ми з тобою десь бачились. Чи не в Берді Вотс, ненароком? Де ж бо ти ховалася, таке гарне дівча?
Тоді Нед підвівся, не поспішаючи.
— Добридень, містере Буне, — мовив він. — То ви й містер Шериф хочете побачити, як Лусьєс вестиме коня?
Буч перестав погойдувати Евербі, хоч і далі не відпускав її.
— А це хто? — запитав він. — Взагалі-то в нас не заведено, щоб чужі негри тут вешталися. Але ми не маємо нічого проти них, якщо вони перше зголошуються куди треба й сидять тихо.
— Нед Вільям Маккаслін, Джефферсон, штат Міссісіпі, — пояснив Нед.
— Задовге маєш ім’я, — мовив Буч. — Тобі треба щось коротке й просте, щоб легше тебе кликати, поки ти не заведеш білих вусів та цапиної борідки, як от старий Посем, і поки не заслужиш на них. Звідки ти прийшов — нам байдуже, тобі треба лиш мати куди забратись. Але, здається, на слизьке ти не ступиш і маєш досить тями в голові, щоб бодай упізнати представника закону, коли його нагледиш.
— Так, сер, — відказав Нед. — Я знаю, що таке закон. Там у нас, у Джефферсоні, він теж є. — Тоді звернувся до Буна. — Ви хочете побачити коня?
— Ні, — сказала Евербі. Вона спромоглася звільнити руку й хутко відсунулася вбік — вона могла б це зробити раніш, досить було попросити Буна, але саме цього й хотів Буч — помічник шерифа, чи хто він там був, — і всі ми те розуміли. Вона відсунулася — хутко, як на здорову дівчину, — аж поки я опинився поміж нею та Бучем, і поклала руку мені на плече; я відчув, що рука її злегка тремтить. — Ходім, Лусьєсе. Покажеш нам дорогу. — Голос її звучав напружено й тихо, мало не гарячково. — Як твої пальці? Болять?
— Та все гаразд, — відказав я.
— Справді? Але ти б мені таки сказав. Ця шкарпетка помагає тобі?
— Та все гаразд, — повторив я. — Я б вам сказав.
Так дійшли ми до стайні, Евербі майже тягла мене, щоб я все був поміж нею та Бучем. Але це виявилось ні до чого, він просто відсторонив мене, та й годі; я почув тепер, як від нього відгонить потом і віскі, і побачив, як із другої задньої кишені у нього стирчить шийка пінтової пляшки; він, Буч, знову тримав Евербі за лікоть, і раптом у мені прокинувся страх, бо я ще не знав її — та й не певен був, чи Бун знав — аж так добре. Ні, не страх, це не те слово: не страх, бо ми — навіть Бун сам — могли б відібрати в нього пістолета і ще й налупцювати його, якби не страх за Евербі, та дядька Пошема, та його дім і родину, коли б таке сталося. І то було більше ніж страх. Я мучився соромом, що могли існувати причини для страху за дядька Пошема, котрий мусив тут жити, і я ненавидів (не дядько Пошем, а саме я ненавидів) це все, ненавидів усіх нас, що ми такі бідолашні жертви свого живоття, жертви його неминучості; ненавидів Евербі, що вона така уразлúва й безпорадна жертва, і Буна, що він став такою уразлúвою і безпорадною жертвою, і дядька Пошема з Лайком, що вони стояли тут, нічим не годні зарадити, а тільки дивились, що білі поводяться так, як, на їхню, білих, думку, — лише негри можуть поводитись; і так само ненавидів я Отіса, що він розповів мені про Евербі в Арканзасі, і ненавидів Евербі, що вона була таким безпорадним втіленням людського приниження, про яке він мені розповів, і ненавидів себе, що слухав те і що мусив чути те, довідуватись про те, знати; і ненавидів життя, що воно не тільки таке було, а й мусило й муситиме бути, якщо існуватиме далі і людськість становитиме його складову частину.
І раптом прокинулася в мені страшенна туга за домом, ухопила мене, скрутила, пройняла болем: бути вдома, не просто повернутись, а й сліди свої затерти, так, щоб усього цього не стало; щоб Нед віддав коня, де він там, у кого й як роздобув його, щоб повернути дідусів автомобіль і приставити у Джефферсон, заднім ходом, якщо треба, подорожуючи задом наперед, щоб стерти, замотати — назад у Небуття, у Небуття-Назавжди всю ту стягу брудної дороги, ті багниська, того чоловіка з мулами, що не розрізняють кольорів, міс Беленбо, Еліс та Ефема, щоб вони всі, оскільки за мене йдеться, ніколи зовсім і не існували. І враз щось у мені спокійно й просто запитало: «
Евербі знову вивільнилась. Я прогледів, як то вона зробила цим разом, і лише бачив, що вона вільна й дивиться на нього; вона щось сказала, швидко й зовсім нечутно; в усякому разі, він її зараз не торкався, а тільки дививсь на неї згори і щирив зуби.
— Атож, атож, — казав він. — Побрикайся трохи, може, воно мені й до вподоби. Та й нашому Ласунові так буде спосібніше. Ну, парубче, — звернувся він до Неда. — Покажи лиш нам коня.
— Постій тут, — сказав мені Нед, — а ми з Лайком виведемо його.
Отож я лишився на місці, біля тину, поруч з Евербі; вона знову поклала мені на плече руку, яка ще тремтіла трохи. Нед з Лайком вивели коня, і Нед уже дивився на нас. Він спитав хутко:
— Де той другий?
— Но-но, що, у вас їх двоє? — озвався Буч.
Але я зрозумів, про що це Нед. Евербі теж. Вона хутко озирнулася.
— Отісе! — гукнула вона.
Та його ніде не було видно.
— Біжи, — наказав Нед Лайкові. — Коли він ще в домі, то, може, переймеш. Скажи, тітка кличе. І не випускай його.
Лайк не чекав навіть, щоб сказати: «Гаразд, добродію», а одразу ж віддав Недові поводи і кинувся бігти. Решта, ми, стояли вздовж тину: Евербі, що намагалася нерухомо застигнути, надіючись бодай так злитися з оточенням, хоч вона була занадто здорова задля цього, як от голубка занадто здорова, щоб заховатись у власному пір’ї, єдиному своєму захистку; Бун, що скаженів і кипів гнівом, силкуючись стриматися, — він, що ніколи в житті ні перед чим не стримувався. Це було не зі страху — кажу тобі, він не боявся ані цього пістолета, ані цієї зірки, він міг би одібрати в Буча і те, й те, і в пориві великодушності пошпурити пістолет на землю поміж ними, й дозволити Бучеві ступити перший крок до зброї; і тільки наполовину це було з відданості, яка оберегла б мене і мою родину (що була і його родиною) від наслідків такої сутички, хоч би хто в ній переміг. Бо другу половину становило його лицарство: оборонити жінку, хай навіть повію, від хижака, який ганьбить поліційне звання, прикриваючись ним, щоб глумитись над беззахисною жертвою. І трохи далі, осторонь, але все-таки тут, — дядько Пошем, патріарх (у його імені була назва землі, що на ній ми стояли), аристократ з-посеред нас усіх і суддя над усіма нами.
— Достобіса! — сказав Буч. — Не може ж він виграти перегони, застигши так у поводі. Пусти його. Нехай пробіжиться двором.
— Оце ж ми послали по жокея, — пояснив Нед. — Тоді ви й побачите, який він у роботі. — І додав: — Якщо ви не поспішаєте до своєї.
— До чого до своєї? — запитав Буч.
— Законної роботи, — пояснив Нед. — У Посемі чи де там ще.
— Тоді навіщо я так далеко забився, коли не побачу кінських перегонів? — мовив Буч. — Поки що я бачу лиш напівсонну шкапу серед двору.
— Оце добре, що ви сказали, — зауважив Нед. — Бо я думав, може, вас це не цікавить. — Він обернувся до Буна: — Може, ви й міс Коррі краще б поїхали зараз до міста й приготувалися зустріти інших з поїзда? Бричку можна б одіслати назад по містера Буча, й Лусьєса, й того другого хлопця, коли ми трохи провітримо Вихра.
— Ха, ха, ха, — мовив Буч, зовсім не сміючись і без ніякої міни. — Як це тобі подобається, га, Ласуне? Ти з цею Ясочкою потарабанишся назад до готелю, а я, дядечко Ремус[47] і лорд Фонтлерой[48] гасатимем тут аж до пізньої ночі, —звісно, кола ми зрушимо коня з місця. — Вія ступнув крок наперед уздовж тину, ближче до Буна, і, дивлячись на нього, звернувся до Неда: — Я не можу пустити Ласуна самого, без мене. Мені треба бути при ньому, щоб він не завдав усім нам клопоту. Тепер є такий закон, що не дозволяє перевозити через кордони штатів гарних дівчат, як то говориться, з неморальними цілями. Наш Ласун тут чужий, він не знає, де саме проходять кордони штату, і може ногою послизнутись на ньому, думаючи про щось інше, зовсім не про ногу. Принаймні в нас тут не називають цього ногою, га, Ласуне? — Він ляснув Буна по плечі, все так само вищиряючи зуби й дивлячись на нього — як от заведено поміж приятелів-чоловіків, але дужче, трохи задуже, хоч не надміру. Бун не ворухнувся, руки його лежали на верхній поперечці хвіртки. Вони занадто засмагли на сонці, чи, може, брудом просякли, аби побіліти. Але я бачив його м’язи. — Отак, добродію, — мовив Буч, усе дивлячись на Буна й щирячи зуби. — Тримаймося купи тим часом. Куди один, туди й усі, або вже ніхто — оце так тим часом. Принаймні до першої пригоди, що виведе когось із обігу, хто не шанувався належно, — скажімо, прибульця, до котрого однаково всім байдуже. Га, Ласуне? — І знов ляснув Буна по плечі, ще дужче цим разом, усе дивлячись на нього й щирячи зуби.