Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 82)

— Коли ми приведемо цей автомобіль назад у Джефферсон і поставимо перед очі хазяїнові Прісту й містерові Морі, то жодному з нас не буде на те часу, щоб свербіло за вухом, чи хто повернувся, а чи ні, — промовив Нед.

Але тепер було вже запізно розводитись на цю тему. Отож Бун тільки сказав:

— Гаразд уже, гаразд. Я лише кажу, це як ти хочеш повернутися до Джефферсона так, щоб не свербіло за вухом, то краще будь десь поблизу, коли я виїжджатиму.

Ми наближалися вже до Головної вулиці; стояли високі будівлі, крамниці, готелі: «Гастон» (його вже немає), «Пібоді» (його перенесено) і «Гейозо», що йому всі ми — Маккасліни-Едмондси-Прісти — присягалися на вірність, як родовому святилищу, бо наш далекий дядько й кузен Тіофіліс Маккаслін, батько кузена Айка, перебував у складі кавалерійського загону, котрий, як свідчить легенда (себто легенда для декого. Для нас це історичний факт), на чолі з братом генерала Фореста[37] чвалом вдерся у вестибюль готелю й ледве не полонив генерала-янкі. Ми, одначе, туди не доїхали. Бун звернув у бічну вуличку, мало не глухий завулок, де на розі стояли два бари, а шереги будинків не виглядали ані старими, ані новими, і де було дуже тихо, так тихо, як у самому Джефферсоні в неділю з полудня. Бун і сам це визнав:

— Ото якби побували ви тут учора ввечері! Та хоч би й котрої суботи. Або ж навіть і в будень увечері, коли в місті який з’їзд відбувається, — пожежників, полісменів, «Клубу Лося» абощо.

— Може, вони всі вибралися так рано до церкви? — зауважив я.

— Ні, — відказав Бун, — навряд. Скоріше, вони просто відпочивають.

— Після чого? — запитав я.

— Ги, ги, ги, — озвався Нед на задньому сидінні.

Ми вже переконувались, що Нед таки бував раніш у Мемфісі. Хоч, певно, навіть дідусь, дарма, що міг знати, коли саме, не сказав би, скільки разів. А я ж, розумієш, мав тільки одинадцять років. Цього разу вулиця була порожня, і Бун повернув голову.

— Ще одне слово, — сказав він Недові.

— Яке слово? — запитав Нед. — Я лише кажу, покажіть мені, де ця штука стоятиме завтра вранці, і я в ній уже сидітиму, коли вона буде рушати.

Отож Бун так і зробив. Ми вже майже приїхали — будинок цей не більше потребував фарби, ніж інші, стояв він серед маленького подвір’я без жодної травинки, зате перед парадними дверима мав щось на зразок гратчастого присінка, як ото дашок над криницею. Бун зупинив машину на узбіччі дороги. Тепер він міг обернутись і глянути на Неда.

— Гаразд, — сказав він. — Ловлю тебе на слові. А ти краще мене лови. Тільки-но виб’є восьму завтра вранці. Я маю на увазі перший удар, не останній. Бо я не збираюся тут його й слухати.

Нед уже висідав із машини, тримаючи в руках свою валізчину й забрьохану сорочку.

— Хіба мало вам свого клопоту, щоб оце моїм журитись? — сказав він. — Якщо ви зможете залагодити свої справи тут до восьмої ранку, то чом би я не зміг? — Він рушив вулицею. А тоді додав, ідучи далі й не озираючись: — Ги, ги, ги.

— Ходімо, — мовив Бун. — Міс Реба дасть нам умитись. — Ми висіли. Бун сягнув рукою до заднього сидіння, почав витягати валізку, а тоді сказав: — Ага, — і сягнув рукою до щитка, вийняв ключа з прорізу, поклав у кишеню і знову почав витягати валізку, тоді зупинився, вийняв ключа з кишені й сказав: — Ось. Візьми його. Я можу десь покласти й загубити. Добре заховай у кишеню, щоб не випав. Можеш його ще хусточкою прикласти. — Я взяв ключа, а він знов простяг руку до валізки й знов зупинився, хутко глянув через плече на пансіон, трохи одвернувся вбік, витяг гамана із задньої кишені, розкрив його, щільно при собі тримаючи, вийняв звідти банкнот на п’ять доларів, подумав, вийняв ще банкнот на один долар, закрив гамана й передав мені, прикривши його собою, і тихо мовив, не поспішаючи: — Візьми й це. Я можу його теж десь забути. Коли нам треба буде грошей відси, я тобі скажу, й ти даси. — Я ж бо ніколи ще не був у пансіоні, і — не забувай — мені ж було тільки одинадцять років. Отож я поклав і гаман до кишені. Бун узяв валізку, і ми пройшли у хвіртку, далі стежкою до гратчастого присінка, і там побачили парадні двері. Ледве Бун торкнувся дзвінка, як усередині почулася чиясь хода.

— А що я тобі казав? — жваво озвався Бун. — Вони, мабуть, усі підглядали з-за фіранок на машину.

Двері відчинилися. На порозі стояла молода негритянка, але не встигла вона й рота розтулити, як біла жінка відсторонила її — теж молода, з твердим і вродливим обличчям, з волоссям аж надто рудим і з такими великими жовтавими діамантами у вухах, яких я й зроду не бачив.

— А хай тобі, Буне! — сказала вона. — Вчора, тільки-но Коррі одержала твого листа, я сказала їй послати телеграму, щоб ти не привозив сюди цієї дитини. У мене вже цілий тиждень є тут один у домі, а одного паливоди вистачить на будь-який дім чи навіть і вулицю. А то й на весь Мемфіс, коли воно такий халамидник, як наш. І не бреши, що ти телеграми не одержав.

— Таки не одержав, — відказав Бун. — Ми, певно, раніш виїхали з Джефферсона. Але що мені тепер з ним робити? Не прив’язати ж серед двору!

— Заходьте, — сказала вона, даючи нам дорогу.

Ми ввійшли, і покоївка відразу знову замкнула двері. Я не зрозумів тоді навіщо; а може, так у них у Мемфісі заведено — замикати двері, навіть коли хтось є вдома. Хол був як хол, із сходами нагору, тільки я одразу відчув якийсь запах, наче ввесь будинок пропах ним. Я ще ніколи не відчував такого запаху. Він не те що не сподобався мені, а просто вразив. Тобто, ледве я вдихнув його, як мені видалося, що все життя я на нього чекав. Я гадаю, якщо нам судилося тільки раз чогось звідати, то воно може прийти до нас і раптово, без попередження. Але щодо неминучого (а то й необхідного) досвіду — це просто непорядно з боку Випадковості чи Долі не підготувати тебе перше, надто ще коли підготовка полягає лише в тому, щоб тобі минуло п’ятнадцять літ. Оце такий був запах. Жінка все ще говорила:

— Ти знаєш не згірше за мене, що містер Бінфорд страшенно не любить, коли діти проводять у нас свята. Ти чув, як він розходився минулого літа, коли Коррі вперше привезла сюди того байстрюка, мовляв, на тій фермі в Арканзасі він витонченості не набереться. Містер Бінфорд каже, що однак вони сюди скоро знайдуть дорогу, тож якого біса не зачекати, щоб вони бодай трохи в гріш убилися? А ще ж і клієнти — вони приходять сюди в справі, а знаходять натомість дитячий садок.

Ми тепер були в їдальні. Тут стояла піанола. Жінка все ще не вгавала:

— Як його звуть?

— Лусьєс, — сказав Бун. — Привітайся з міс Ребою, — обернувся він до мене. Я зробив це, як звичайно — так, як дідуся навчала прабабка, мого тата — бабуся, а нас — мама (Нед називав це «дригнути ногою»). Коли я випростувався, міс Реба дивилась на мене. На обличчі в неї був чудний вираз.

— А хай тобі! — сказала вона. — Мінні, ти це бачила? Що там міс Коррі?..

— Вона швиденько вдягається, — відповіла покоївка. І тоді я побачив його. Тобто зуб Мінні. Тобто через що саме, — в який, власне, спосіб — я, ти, люди, всі ми запам’ятали Мінні. Вона й без того мала гарненькі зуби, наче виліплені з алебастру й рівно-рівно поставлені надгробки, що вирізнялися на тлі густо-шоколадного її обличчя, коли вона сміялась або говорила. Але це ще не все. Один з передніх її зубів, праворуч угорі, був золотий; на її темному обличчі він панував серед білого блиску всіх інших, аж здавалося, ніби він справді пашить, світячись внутрішнім вогнем чи сяйвом, яскравішим від золота, і врешті виглядало так, наче цей єдиний зуб більший навіть за обидва діаманти міс Реби, разом узяті. (Пізніше я довідався — не має значення як, — що вона вийняла свій золотий зуб і замість нього поставила звичайний білий, як і в будь-кого, і мені стало жаль. Я думав, що коли б я був її раси та в її віці, то охоче б одружився з нею, аби лиш бачити щодня цей зуб у роботі за столом. Одинадцятирічній дитині, мені здавалося, що навіть і їжа, яку він жує, має смакувати інакше, краще).

Міс Реба знов обернулася до Буна:

— Що це ти робив? Із свиньми бабрався?

— Ми влізли дорогою в багнисько, — пояснив Бун. — Ми ж машиною приїхали. Вона стоїть перед будинком.

— Я бачила, — мовила міс Реба. — І ми всі теж. Не кажи тільки, що це твоя. Мене цікавить, чи її не розшукує поліція. Коли так, то забери її звідси. Містер Бінфорд дуже пильнує, щоб поліція сюди не потикалась. Я також.

— З машиною все гаразд, — відказав Бун.

— Гляди ж но, — зауважила міс Реба. Вона знов подивилась на мене й сказала: — Лусьєсе, — ні до кого не звертаючись. — Шкода, що ти раніш сюди не приїхав. Містер Бінфорд любить дітей. Він любить їх і досі, дарма що в нього вже виникли сумніви, — а цей останній тиждень міг би збудити їх у будь-кого, хто тільки не осліп і не оглух. Отже, він виявив таку ласку Отісові, що, незважаючи на свій сумнів, після обіду взяв його з собою до зоопарку. Лусьєс міг би теж піти. Хоча з другого боку, краще б йому й не йти. Коли Отіс і там викликатиме такі ж сумніви, як тут, то він звідти вже не повернеться, — це якщо знайдеться спосіб підіпхнути його досить близько до клітки, аби лев чи тигр могли його дістати, і якщо лев чи тигр схочуть із ним возитись, чого вони, безперечно, не захотіли б, провівши з ним бодай тиждень під одним дахом. — Вона все ще дивилась на мене, а потім додала: — Лусьєсе, — знову ні до кого, власне, не звертаючись. Тоді обернулася до Мінні: — Піди нагору й скажи, щоб ці півгодини ніхто не заходив до ванної. — Потім до Буна: — Маєш одежу на змінку?