Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 74)

Отож Бун подолав мене в чесній боротьбі, і то надівши рукавички, як джентльменові й личить. Коли він зупинив машину й промовив: «Давай сюди», мені здалося, що я зрозумів його намір. При нагоді ми вже робили це кілька разів на задньому дворі в дідуся: я сідав Бунові на коліна й тримав кермо, а він повільно вів машину на першій швидкості. Тож я був до цього готовий. Я вже був на сторожі і починав контратаку, вже розкрив рота сказати: «Сьогодні дуже гаряче, щоб сідати комусь на коліна. Та й краще взагалі нам повернутись додому», — коли це, бачу, Бун уже вийшов з машини, ще й не скінчивши говорити і не знявши руки з керма, а мотор усе працював. Якусь секунду-дві я не знав, що й думати.

— Швидше, — сказав він. — Коллі з малим під пахвою може сюди вихопитись кожну мить і зніме такий крик, аж держись.

І я пересунувся під кермо. Бун сів коло мене, був наді мною й поруч зі мною, одну руку поклав на мою, щоб перемикати швидкість, другу поклав на мою, щоб регулювати дросель, і так ми проїжджали вперед і назад на тому порожньому, залитому сонцем пустирі, трохи вперед, трохи назад, напружені, забувши про час, Бун, як і я, поглинений, захоплений, тільки стримував мене (він, бачиш, немало поставив на карту), обидва поза часом, понад ним і недосяжні для нього, аж урешті дзигарі на будинку окружної управи за півмилі звідти вибили полудень і привели нас до тями, жбурнувши назад у загрозливий твердий світ крутійства та ошуканства.

— Гаразд, — сказав Бун, — хутчій, — і не чекав, а підняв мене й переніс над собою, сам підсунувся під кермо, і машина вже рушила назад полем, додому, ми розмовляли як чоловік з чоловіком, зв’язані спільним злочином і спільники вже, хоч і не рівня один одному через мою невинність; я вже збирався спитати: «А що я маю робити зараз? Ти мусиш сказати мені», коли Бун ізнов перший озвався і зрівняв нас і в цьому: — Ти думав, як це зробити? Часу в нас небагато.

— Гаразд уже, — сказав я. — Їдьмо. Треба вернутись, поки тітка Коллі ще не зняла галасу.

Отож бачиш, що я маю на увазі, кажучи про Чесноту? Ти чув, — або ще почуєш, — як люди говорять про лихі часи чи про лихі покоління. Але таких не існує. Жодна доба в історії, жодне людське покоління не були, не є і не будуть досить великі, щоб увібрати в себе всю нечесноту даної хвилини, так само, як вони неспроможні вмістити в собі все повітря даної хвилини; вони можуть тільки сподіватись, що, проходячи повз неї, якнайменше забрудняться. Такий жаль, що Чеснота не дбає — либонь, не може дбати — про своїх, як то Нечеснота робить! Мабуть, таки не може, і хто присвячує себе Чесноті, дістає у винагороду лиш холодну, без смаку й запаху чесноту. Хіба ж оце порівняти — не те, що з осяйною винагородою гріха та розкошів, а хоча б навіть з пильним і чуйним всюдисущим хистом, цим неймовірним і незрівнянним даром відкривати й уявляти, який твердо й неухильно спрямовує ще непевну ходу дитини на тропу насолод? І я таки страшенно подорослішав за ті дві хвилини, відколи вибили дзигарі. Раніш я думав, що, окрім хіба випадків, так би мовити, злостивої надпередчасної достиглості, діти, як і поети, брешуть радше задля насолоди, аніж задля користі. Я й про себе думав, що я так само поводився, не рахуючи кількох дрібних фактів, які були, власне, простою самообороною супроти істот (моїх батьків) більших і дужчих за мене. Але тепер я вже так не думав. Принаймні в той момент. Я виявився такий же поступливий, як і Бун, а провинний був — у наступному вчинку принаймні — ще й більше, аніж він. Бо я (я це збагнув, — ні, знав, — це було явно; сам Бун у багатьох словах це визнав) — бо я був спритніший, ніж він. Я збагнув — відчув — раптом таке ж гарячкове піднесення, якого мусив сам Фауст зазнавати: що з нас двох, засуджених і рокованих, я був провідник, я був старший і хазяїн.

Тітка Коллі вже стояла з Александром на руках на передній веранді будинку й кричала.

— Перестань! — сказав я. — Обід готовий? Автомобіль зіпсувався, і Бун мусив ремонтувати. Ми не мали часу навіть узяти бензину, тож мені треба швиденько попоїсти й допомогти йому наповнити бак.

Я пішов до їдальні. Обід уже стояв на столі, Лессеп і Морі саме обідали. Тітка Коллі вже повдягала їх, як у дорогу (щоб провести чотири дні у кузена Зека за сімнадцять миль від міста, вона повдягала малих так, наче вони вибиралися до самого Мемфіса. Не знаю, чому це вона — хіба тому, що не мала ніякої іншої роботи, відколи мама з татом поїхали й до обіду. Бо ж Морі й Александр перед від’їздом ще трохи посплять), але судячи з того, який вигляд мала спереду сорочка Морі, їй доведеться ще раз його вмивати й перевдягати.

Проте скінчив я раніш, ніж вони (тітка Коллі все ще кричала, звісно, в домі вже не так голосно. Але що могла вона вдіяти, з голими руками, та ще й негритянка, — супроти Нечесноти?), і пішов через вулицю до дідусевого дому. Нед, певно, подався в місто, тільки-но машина від’їхала, але ж на обід мав би вернутись. І він таки вернувся. Ми поставали на подвір’ї. Він примружив на мене очі. Дуже часто, власне, трохи не завжди, очі його мали червонястий відблиск, як у лиса.

— А чого ти не хочеш там лишитись? — спитав він.

— Я обіцяв хлопцям піти з ними завтра на річку, хтось із них знайшов нове рибне місце.

Нед глянув на мене, примруживши очі.

— Отож ти хочеш поїхати на ферму Маккаслінів з Буном Хогенбеком, а тоді з ним і повернутись? Але ж ти муситимеш якось пояснити міс Луїзі, аби вона відпустила тебе, і, може, я тобі якраз би щось там і поміг?

— Ні, — сказав я, — ніякої помочі твоєї не треба. Я просто кажу тобі, де я буду, щоб до тебе ніхто не сікався. Тебе я навіть не турбуватиму. Я, мабуть, залишусь у кузена Айка.

До того, як вони з’явились на світ — тобто мої брати, — я звичайно залишався в Неда з Дельфіною, коли батьків, а також дідуся з бабусею допізна не було вдома. Часом я й цілу ніч у них спав, так, задля переміни. Я б і тепер так зробив, якби це на щось придалося. Але кузен Айк жив сам в єдиній кімнаті над своєю крамницею залізних виробів. Навіть якщо Нед (чи хто інший цікавий) прямо спитає його, чи я ночував у нього в суботу, то це буде хіба аж у понеділок, а я вже вирішив, твердо й категорично, про понеділок не думати. Бачиш, якби люди не відмовлялись твердо й категорично думати про наступний понеділок, Чеснота не опинялася б у такій безнадійній скруті.

— Ага, — мовив Нед, — ніякої помочі моєї тобі не треба. Ти просто добросердий хлопчик і хочеш, аби я тобою не журився. Аби ніхто не журився, чом ти не в Маккаслінів, як тобі татусь наказав. — Він примружив на мене очі й додав: — Ги, ги, ги.

— Ну й добре, — озвавсь я. — Можеш сказати татові, що в неділю, як їх не було, я пішов на річку. Мені це байдуже.

— Нікому я не збираюся нічого за тебе казати, — мовив Нед. — То не моєї голови клопіт. Хай он Коллі тобою клопочеться, поки мама вернеться. Хіба що ти перенесешся на ніч сьогодні, як сам кажеш, до містера Айка. — Він примружив на мене очі. — Коли Бун Хогенбек приїде вас забирати?

— Скоро, — відповів я. — І краще, щоб ані тато, ані хазяїн не чули, що ти називаєш його просто Бун Хогенбек.

— Я й так кажу йому «містер» надто часто, і вже ж бо частіш, ніж він того вартий, — мовив Нед і додав: — Ги, ги, ги.

Бачиш? Я силкувався, як міг. Моє лихо було в тому, що я був такий невинний і недосвідчений: мені бракувало не тільки сили й знань, а навіть і часу. Коли доля, боги, — ну, хай Нечеснота, — дають тобі можливості, вони повинні також дати тобі хоча б якийсь вибір! Але принаймні кузена Айка легко було знайти в суботу.

— Авжеж-бо! — сказав він. — Приходь і ночуй у мене. Може, підемо завтра по рибу — тільки батькові не прохопись.

— Ні, сер, — відказав я. — Я не залишусь у вас ночувати, я піду до Неда з Дельфіною, як звичайно. Я тільки хотів, щоб ви знали, бо мами немає і мені нема кому сказати. Тобто нема в кого спитатися.

Бачиш — я силкувався, як міг, дати раду тому, що мав під руками, що знав. Не те щоб я втрачав віру в кінцевий успіх, ні, — мені просто здавалося, що Нечеснота, випробовуючи мене, марнує час, пильно й навіть гостро потрібний для справ, куди поважніших. Я пішов додому, не біжачи — Джефферсон не повинен бачити, що я біжу, — але якомога швидше. Бачиш, не можна було допустити, щоб Бун сам-один опинився в руках тітки Коллі.

Прийшов я вчасно. Тобто спізнилися Бун з автомобілем. Тітка Коллі вже знов перевдягла Морі й Александра; якщо вони сьогодні й поспали після обіду, то це був найкоротший сон за всю історію нашого будинку. Нед теж був тут, де зовсім ніякого діла не мав. Ні, не так. Я хочу сказати: його присутність тут була річ зовсім не звична. Не те, що він не заходив до нашого дому, — він бував у нас часто, але дивувало, що коли не було дідуся з бабусею, Нед з’явився в такому місці, де з нього могла бути якась користь. Бо він саме виносив речі: плетений кошик з Александровими пелюшками та всякими іншими бебехами, валізи з одежею на чотири дні — моєю, Лессепа та Морі, — полотняний клунок тітки Коллі, і все це скидав безладною купою біля воріт, кажучи тітці Коллі: «Ти ще можеш собі тут сісти й випростати ноги. Бун Хогенбек десь поламав ту штуку й пробує зібрати її докупи. Коли ти хочеш справді ще до вечері бути в Маккаслінів, подзвони містерові Баллоту до стайні, хай пришле Сана Томаса з бричкою, і я вас завезу туди, як воно й годиться».