Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 71)

Бун обійшов машину, ступив до водієвого сидіння, ввімкнув запалювання, перевів важіль, тоді став спереду машини й крутнув корбою. На третьому оберті мотор заторохтів.

— Буне! — скрикнула бабуся.

— Все гаразд, міс Capo! — Бун силкувався перекричати мотор, підбігаючи назад до керма.

— Не хочу! Сідай швидше! — мовила бабуся. — Я вже нервуюся!

Бун сів на своє місце, приглушив мотор і перемкнув швидкість; ще мить, і автомобіль тихо й повільно рушив заднім ходом, виїхав з-під повітки надвір, на ясне сонце, і зупинився.

— Ги, ги, ги, — сказав Нед.

— Обережно, Буне, — сказала бабуся.

Я побачив, як її рука стисла стояк, що підтримував верх машини.

— А чого ж, міс, — відказав Бун.

Автомобіль рушив знову, задом, починаючи повертати. Потім рушив уперед, усе ще повертаючи; бабусина рука все ще стискала стояк. Мамине лице тепер було як у малої дівчинки. Машина повільно й тихо проїхала через подвір’я, поки опинилась перед ворітьми на вуличку й у широкий світ, і зупинилася. Бун ані словом не озивався — просто сидів собі за кермом, мотор працював рівно й тихо, голову Бун повернув так, щоб бабуся бачила його обличчя. Таки й справді Бун, либонь, не був дойда в банківських паперах, як дідусь, — дехто в Джефферсоні твердив, що він і взагалі недотепа, — проте ось у цій сутичці він показав себе бійцем просто неперевершеної вмілості й краси. Бабуся сиділа так, може, з півхвилини. Потім глибоко та важко зітхнула.

— Ні, — сказала вона. — Ми повинні зачекати на містера Пріста.

Може, це й не була перемога, але, в усякому разі, наша сторона — тобто Бун — виявила слабке місце в супротивниковому (дідусевому) фронті, і сам супротивник під час вечері того самого дня теж це зрозумів.

Зрозумів, власне, те, що його обійдено з флангу. Наступного дня (в суботу) пополудні, коли банк уже зачинився, і кожної наступної суботи пополудні, і далі, коли настало літо, кожного дня пополудні — хіба що йшов дощ — дідусь сідав спереду поруч із Буном, а решта, всі ми по черзі: бабуся, мама, я й моїх троє братів, тітка Коллі, що няньчила нас усіх, одного за одним, включно з батьком, Дельфіна, всякі наші знайомі й сусіди, і бабусині найближчі приятельки, в заведеному порядку, кожне в належному вбранні — в полотняних пиловиках і окулярах, — проїздили Джефферсоном і суміжною околицею; тітка Коллі й Дельфіна їздили, коли надходила їхня черга, але Нед — той ніколи не їздив. Він скористався з такої нагоди лиш раз у ту хвилину, коли машина задом повільно виїжджала з гаража, і тоді ще дві хвилини, поки вона розверталася й повільно проїхала подвір’ям, аж поки бабуся не витримала й мовила «ні» перед відкритими ворітьми й широким світом, — лиш отой єдиний раз. До наступної суботи він збагнув і визнав, — у всякому разі, впевнився в цьому, — що хоч би дідусь і намірився коли зробити його офіційним старшим над машиною і опікуном її, наблизитись до неї він зміг би тільки через Бунів труп. Але дарма що для Неда цей автомобіль наче не існував, вони з дідусем порозумілись на якійсь мовчазній джентльменській платформі: Нед ніколи не висловлювався зневажливо чи глузливо ані про саму машину, ані про володіння нею, а дідусь ніколи не наказував Недові її мити й чистити, що він, Нед, звичайно робив із повозами, — дідусь і Нед, вони обидва знали, що Нед відмовиться виконувати такий наказ, навіть якби Бун і підпустив його до автомобіля. Тим самим дідусь накладав на Неда єдину кару за його відступництво: він не давав Недові нагоди прилюдно відмовитись мити машину ще до того, як Бун прилюдно відмовить йому в доступі до неї.

Саме тоді Бун перевівся — був переведений з обопільної незагайної згоди — з денної зміни в стайні на нічну. Бо інакше його б і зовсім уже не бачили у візничому дворі.

Ту частину нетрудящого прошарку Джефферсона, татових приятелів чи знайомих, а чи просто конячих, які могли б назвати стайню постійною своєю службовою адресою, — якби вони справді десь служили або сподівались якоїсь пошти, — легше було там здибати, аніж Буна. Коли хтось — тобто тато — Потребував Буна, він посилав мене до дідусевого будинку, де на задньому дворі Бун мив або натирав до блиску автомобіль; навіть у ті перші тижні, коли автомобіль від суботи до суботи й з двору не виїздив, він усе одно виводив його задом із гаража й мив щоранку аж до останньої шпиці й гайки, сам пройнятий ніжним захватом, а тоді сідав і чатував, поки він висохне.

— Він змиє з неї всю фарбу, — мовив містер Баллот. — Хазяїн знає, що він поливає машину годин із п’ять щодня?

— А якби й знав, то що? — відповів тато. — Однаково Бун сидітиме там і цілий день не зведе з неї очей.

— Поставте його в нічну зміну. Тоді нехай собі що хоче робить удень, а Джон Пауел для переміни бодай дома виспиться вночі.

— Я так і вирішив, — відказав тато. — Ось тільки знайду когось, щоб пішов переказав йому.

В коморі для упряжі завше лежав сінник, де досі спав уночі або Джон Пауел, або котрийсь із підлеглих йому возіїв чи конюхів, — головно, на випадок пожежі. Тепер тато наказав у самій конторі поставити ліжко з матрацом, де Бун міг би хоч трохи переспати, чого він таки потребував, оскільки тепер йому вільно було цілий день стовбичити на дідусевому дворі, миючи машину, а чи просто не зводячи з неї очей.

Отож тепер кожного дня пополудні забиралися ми по черзі на заднє сидіння — скільки могло нас там уміститися — і їхали через Майдан і далі за місто. В машині дідусь наказав прилаштувати додаткове гальмо, що скоро стало такою ж невід’ємною частиною устаткування автомобіля, як і мотор.

Але завжди найперше проїздили через Майдан. Ти б подумав, певно, що, придбавши автомобіль, дідусь зробить те, що зробив би ти, якби придбав його з такою метою: влаштує засідку на полковника Сарторіса з його екіпажем, а тоді вихопиться несподівано й добре йому покаже, як видавати укази, що обмежують права й привілеї інших людей, не порадившись перше з достойнішими від себе. Проте дідусь цього не зробив. Зрештою, ми зрозуміли, що його зовсім і не цікавить полковник Сарторіс: його цікавили запряги й повози. Я вже-бо казав тобі, що він був чоловік далекозорий, він здатний був передбачати. Бабуся сиділа напружено й випростано, хапаючись чимвище за стояк, і навіть до дідуся не зверталася звичайним «містер Пріст», як то робила весь час, відколи ми знали її, так наче й не родичка вона йому, а називала його просто на ім’я, потім коня чи коней, до яких ми наближалися, подавали назад, а вони сахались чи й дибки ставали, і бабуся казала: «Лусьєсе! Лусьєсе!» — а дідусь (якщо кіньми правив чоловік і в бричці чи фургоні не було ні жінок, ні дітей) звертався тихо до Буна: «Не зупиняйся, їдь далі. Тільки повільно». Або, коли віжки тримала жінка, наказував Бунові зупинитися, сам висідав з машини, тихо й спокійно промовляв до наполоханого коня, поки той давався взяти за вудила, і проводив далі за машину, а тоді, скинувши капелюха на знак пошани до жінок у бричці, повертався до свого місця на передньому сидінні і лише по цьому відповідав бабусі: «Ми повинні призвичаїти їх до машини. Хто зна, може, за десять-п’ятнадцять років у Джефферсоні з’явиться ще один автомобіль».

Правду мовивши, те саморобне диво, що містер Бафело два роки тому власноруч змайстрував на своєму задньому дворі, мало не вилікувало дідуся від звички, яка в нього була ще з дев’ятнадцяти років. Він любив жувати тютюн. Коли на ходу машини він уперше повернув голову, щоб сплюнути, ми на задньому сидінні й не уявляли собі, що має статись, аж поки було вже запізно. Бо звідки ж ми могли знати? Жоден з нас досі не їздив автомобілем далі (то була перша наша подорож), як від повітки до воріт, уже й не кажучи про швидкість п’ятнадцять миль на годину (а тут ще й таке: коли ми їхали по десять миль на годину, Бун завжди казав, що по двадцять; на двадцять він казав сорок; ми помітили, що на прямому відтинку дороги в півмилі — це за кілька миль від міста — автомобіль розвинув швидкість у двадцять п’ять миль, тоді як Бун чоловікам на Майдані похвалявся, — я сам чув, — що автомобіль давав шістдесят миль на годину. Так тривало, доки Бун довідався, що ми знаємо, що ота штука на щитку, схожа на паромір, це спідометр), тож як нам було знати наперед? Та й, крім того, нас те зовсім не турбувало: ми мали на собі окуляри, пиловики й вуальки, і навіть якщо пиловики були нові, плями й цятки — це ж лише рудуваті плями й цятки, і якщо ці плащі називаються пиловиками, це знову ж таки не доказ, що вони тільки проти пилу чи куряви. А може, так сталося тому, що бабуся сиділа ліворуч (у ті часи водій автомобіля сидів з правого боку, як і кучер у бричці; навіть Генрі Форд[33], чоловік не менш далекоглядний, ніж дідусь, і той ще не прочув, що кермо буде ліворуч), саме за дідусем. Вона відразу скомандувала Бунові: «Зупини автомобіль» — і сиділа непорушно, не так оскаженіла, як заціпеніла й невблаганна, розлючена й шокована. Їй тоді щойно минуло п’ятдесят (побралася вона з дідусем п’ятнадцятирічною дівчиною), і за всі ці роки вона не могла й гадки припустити, щоб якийсь чоловік, а то ще й муж її, плюнув їй у лице — так само, як не могла припустити, щоб Бун, наприклад, під’їжджаючи до повороту, не просурмив у ріжок. Вона сказала, ні до кого не звертаючись, навіть руки не піднісши стерти плювок: