Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 43)

— Ха, — озвався інспектор. — Тоді вони, певно, вже дали йому спокій. Бо ось послухайте. Приїжджаю я туди сьогодні пополудні, аж у вітальні з ним троє. У них чек, засвідчений банком. Чек на велику суму. Вони купували в нього ферму, усю гамузом… — між іншим, я й не знав, що земля в цій околиці аж така дорога. Перед ним уже лежав акт продажу, складений і підписаний, та коли я назвався, вони згодилися почекати, поки я верну сюди, до міста, і скажу комусь… можливо, шерифові. І я від’їхав, а той божевільний усе стовбичив у дверях і, вимахуючи тим актом, бурчав: «Атож, кажи шерифові, чорти б тебе забрали! І законника візьми теж! Візьми того законника Стівенса. Я чув, він себе має за дуже спритного!»

— Дякуємо вам, — сказав шериф.

Він говорив і рухався розважливо, трохи афектовно, no-старосвітському гречно, як то вміють лише огрядні чоловіки, тільки що він був такий завжди; досі я ніколи не бачив, щоб він отак раптово покинув когось, хоч би навіть і мав стрінутися з ним узавтра. Він більш і не глянув на інспектора. «Моя машина надворі», — кинув він дядькові Гевіну.

І саме перед заходом сонця ми під’їхали до чепурної загорожі з паль навколо порожнього чепурного подвір’я й чепурного компактного будиночка, проти якого стояли велика закурена легкова машина з міським номером та Флінтів потовчений ваговіз із якимсь чужим юнаком-негром при кермі, — чужим, бо старий Прітчел зроду не держав ніякої челяді, хіба що свою дочку.

— Він також виїздить, — сказав дядько Гевін.

— Це його право, — відказав шериф.

Ми піднялися сходами. Але ще й дверей не доступилися, як старий Прітчел загукав нас до себе, — його шорсткий і хрипучий старечий голос лунав з-за дверей, відчинених із сіней до їдальні, на стільці надималася величезна старомодна розкладана валіза, перевита реміняччям, і троє північан у запорошеному хакі стояли, дивлячись на двері, а сам старий Прітчел сидів за столом, і я вперше вгледів (дядько Гевін сказав мені, що він бачив його досі лише двічі) кучму розкошланого сивого волосся, буйні хащі брів над окулярами в сталевій оправі, настовбурчені непідстрижені вуса і пасма бороди, забруднені тютюновою жуйкою аж до кольору брудної бавовни.

— Заходьте, — сказав він. — Це той законник Стівенс, еге ж?

— Так, містере Прітчеле, — потвердив шериф.

— Кгм! — мугикнув старий. — Так що, Габе, — провадив він далі. — Вільно мені продавати свою землі чи ні?

— Звичайно ж, містере Прітчеле, — відказав шериф. — А ми й не знали, що у вас такий намір.

—< Ха! — озвався старий. — А може, я через це передумав?

Чек і складений акт лежали перед ним на столі. Він підсунув чек до шерифа. На дядька Гевіна він уже не дивився, тільки додав: «І ви». Дядько Гевін та шериф підійшли до столу й зупинилися, роздивляючись той чек. Жоден його не торкнувся. Я бачив їхні обличчя. На них не було ніякого виразу.

— Ну? — запитав Прітчел.

— Добра ціна, — сказав шериф.

За цим разом старий сказав «Хе!» коротко й хрипко. Розгорнув акт і покрутив під носом, тільки не в шерифа, а в дядька Гевіна.

— Ну? — запитав він. — То як, законнику?

— Все гаразд, містере Прітчеле, — відказав дядько Гевін.

Старий сидів, спершися плечима об крісло, обидві його руки лежали на столі, голова задерлася: дивився він угору на шерифа.

— Ну? — запитав він. — То рибку з'їсти чи на дно сісти?

— Це ваша земля, — промовив шериф. — Що ви з нею зробите — то ваш клопіт, не чий.

— Ха! — відгукнувся містер Прітчел. Він не ворушився. — Ну, гаразд, панове. — Він не ворушився зовсім; один із незнайомців підійшов і взяв акт. — За півгодини мене вже тут не буде. Можете зразу вступати в права володіння, а ні, то знайдете ключ під матою завтра вранці.

Здається, він навіть не глянув їм услід, коли вони виходили, хоч я не певен, бо окуляри його блищали. Потім я відчув, що він дивиться на шерифа, дивиться вже цілу хвилину чи й більше, а ще потім я зауважив, що його сіпає, колотить і трясе по-старечому, хоч руки його на столі лежали непорушно, мов дві грудки щойно проданої глини.

— Отже, вгавили його, — сказав він.

— Що правда, то правда, — погодився шериф. — Але потерпіть трохи, містере Прітчеле. Ми його впіймаємо.

— Коли? — скричав старий. — За два роки? За п’ять? За десять? Мені вже сімдесят чотири; я поховав жінку й четверо дітей. Де то я буду за десять років?

— Тут, сподіваюся, — сказав шериф.

— Тут? — здивувався старий. — Хіба ви не чули допіру, як я сказав тому, що може за півгодини займати будинок? Ваговіз у мене готовий, я маю з чого витрачатися і маю на що витрачатися.

— Витрачатися на що? — запитав шериф. — Такий чек? Навіть ось цьому хлопцеві довелося б схоплюватись як світ і ганяти до пізньої ночі, щоб розтринькати таку силу грошей за десять років.

— Я витрачу їх, ганяючи за тим, хто вбив мою Еллі! — Зненацька старий схопився, відіпхнувши назад стільця. Він заточився, та коли шериф притьмом підступив до нього, повів рукою і, либонь-таки, відкинув шерифа на крок назад. — Нічого, — вимовив він задихано. А тоді зарепетував хрипким тремтячим голосом: — Гетьте звідси! Гетьте з моєї господи всі, як один! — Але шериф не рушив із місця, ані ми з дядьком Гевіном, і вже по хвилі старий перестав тіпався. Та він усе ще тримався за ріжок столу. Голос у нього був, одначе, спокійний. — Подайте мені віскі. Онде на буфеті. І три склянки. — Шериф підніс це все — віскі в старосвітській гранчастій карафці та три важкі склянки — й поставив перед ним. Коли тепер він заговорив, голос його звучав майже лагідно, і я розумів, чому та сусідка отоді ввечері зохотилася прийти ще й назавтра зварити йому поїсти. — Ви вже мені даруйте. Зморився я. Так останнім часом пообсідали клопоти, що я виснажився до краю. Може, власне, змінити місце — якраз те, чого мені треба.

— Але ще не сьогодні, містере Прітчеле, — сказав шериф.

І ось знову, як і того разу, коли жаліслива жінка зохотилася навідатися ще раз і покухарювати, він усе зруйнував.

— Може, я сьогодні й не поїду, — гарикнув він. — А може, і поїду, але ви намірились вертати до міста, тож випиймо на щастя — і бувайте здорові. — Він зняв затичку з карафки, налив віскі у три склянки, відставив карафку й розгледівся по столу. — Гей, хлопче, — промовив він до мене, — подай-но відерце з водою. Воно там на полиці на затильній веранді.

А тоді — я вже був обернувся й рушив до дверей, коли це постеріг, що він сягає по цукерницю і занурює ложечку в цукор, і я завмер на місці. І я пам’ятаю обличчя дядька Гевіна й шерифа, і я теж не вірив своїм очам, коли він поклав повнісіньку, з горою, ложечку цукру в чисте віскі й став його колотити. Бо я придивлявся був не тільки до дядька Гевіна й шерифа, коли той приходив пограти в шахи з дядьком, але так само й до дядькового батька, тобто свого діда, і свого власного батька, поки той ще був живий, і до всіх інших людей, що приходили до дідового дому й пили, як ми це називали, «холодний грог», і навіть я знав, що, готуючи той «холодний грог», не кладуть цукру до чистого віскі, бо в ньому він не розчиниться, а опаде собі піском на дно склянки; що спершу вливають до склянки води, тоді майже церемонно розчиняють у ній цукор, а вже аж потім доливають віскі, і що кожен, хто майже сімдесят літ придивлявся, як старий Прітчел, до готування «холодного грогу» і сам готував його та пив щонайменше п’ятдесят три роки, мусить про це знати також. І я пам’ятаю, як той, кого ми вважали досі за старого Прітчела, схаменувся, що не те робить, і рвучко підніс голову, та було вже запізно, бо дядько Гевін у ту ж мить стрибнув до нього, а він замахнувся рукою і пошпурив склянкою дядькові Гевінові в голову, і, пам’ятаю, склянка хряпнула глухо об стіну навпроти, поробивши на ній темні патьоки, і загуркотів відіпхнутий стіл, та гостро запахло розлитим із пляшки віскі, і дядько Гевін закричав шерифові: «Держи його, Гюбе! Держи!»

Тоді ми кинулися на нього всі втрьох. Пам’ятаю, як дико в’юнилося це дуже, зовсім не дідівське тіло; перед моїми очима він пірнув шерифові під пахву й перука спала йому з голови, і я побачив, як його лице, спотворене люттю, виринає з-під гриму, з-під намальованих зморщок та наліплених брів. Коли шериф здер йому бороду та вуса, видавалося, начебто разом із ними облупилась і його шкіра, відкриваючи спершу рожеву, а потім багряну плоть, так ніби цією останньою відчайдушною машкарою він мусив закрити своє підборіддя, заличкувати не так лице, як саму кров, ним пролляту.

Вже за тридцять хвилин ми знайшли тіло старого Прітчела. Лежало воно в стайні під комірчиною для паші, в неглибокій, похапцем викопаній ямі, ледь прихованій від ока. Волосся в трупа мало що було пофарбоване, так ще й підрізане, брови теж підрізано й пофарбовано, бороду і вуса зголено. Вбрання він мав на собі те саме, що й Флінт у в'язниці, обличчя його було розтрощене щонайменш одним ударом, очевидячки, обухом тієї самої сокири, що розчерепила йому голову ззаду, отже, риси його не можна було й розрізнити, а полежав би він під землею ще два-три тижні, то вже й запевне ніхто б не признав у ньому старого Прітчела. Під голову йому було дбайливо підмощено здоровезний, мало не в шість дюймів завтовшки, альбом вагою майже в двадцять фунтів із старанно поналіплюваними газетними вирізками двадцятирічної, чи й більше, давності. Був то звіт, повість про хист, талант, кінець кінцем зраджений і зле використаний, так що він обернувся на згубу самому власникові. Тут було все: початок кар’єри, піднесення, вершина, занепад — рекламні листівки, театральні програми, газетні вирізки і навіть одна справжня десятифутова афіша: