Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 25)
Так його й поховали серед осквернених могил. Вірджіній зі своїм далеким родичем прийшли на похорон. Власне, самі вони — то й був увесь похорон. Бо Анс-молодший не прийшов. Та й згодом не підходив він близько до садиби, хоч Вірджіній лишався там досить довго, поки позамикав усі двері й розплатився з неграми. Але й він теж перебрався в дім до родича, а в належний час заповіт старого Анса було передано судді Дьюкінфілдові на затвердження. Зміст заповіту не становив жодної таємниці; ми всі його знали. Формально все було правильно, і ми не дивувалися ні з цього, ні зі змісту, ні з ужитих виразів:
Інші два посмертні дари були:
Такий був заповіт. І ми позирали й наслухали, аби почути й побачити, що казатиме і робитиме молодий Анс. Та не чули й не бачили нічого. І ми назирали, аби побачити, що робитиме Вірджіній. А той не робив нічого. Чи ми не знали, що він робив, що думав. Але такий уже був Вірджіній. Бо тоді однаково вже було по всьому. Все, що йому треба було робити, — чекати, поки суддя Дьюкінфілд затвердить заповіт; тоді Вірджіній міг віддати Ансові його частку, — якби той забажав. Тут ми розділились. «У них з Ансом не було ніколи жодних чвар», — говорив дехто. «У Вірджінія ні з ким ніколи не було жодних чвар», — заперечували інші. «Як по цьому судити, то він мав би поділитися тою фермою з кожним в окрузі». — «Але ж то Вірджіній хотів був сплатити Ансів штраф», — говорили перші. «І не хто ж, як Вірджіній, став на бік батька, коли молодий Анс хотів розділити землю», — товкли своєї ті інші.
Тим-то ми чекали, і приглядались. Тепер ми приглядались до судді Дьюкінфілда; цілу ту справу наче хто раптом просіяв крізь решето йому в долоні; так, наче він засів, мов який бог, над глузливим сміхом того старого, що й під землею не хотів помирати, і над цими двома непримиренними братами, що п'ятнадцять років були просто мертві один для одного.
Тільки ми вважали, що цим останнім вибриком старий Анс перестарався; що вибором судді Дьюкінфілда власна лють старого підважила його замір, бо в судді Дьюкінфілдові, на нашу думку, старий Анс якраз обрав з-поміж нас людину достатньої порядності, й честі, і здорового глузду — того роду порядності й честі, яким ніколи було заплутатись і зневіритись у собі від надто великої юридичної вченості. Сам факт, що затвердження досить-таки простого документа, здавалось, розтяглося в нього занадто довго, був для нас лише зайвим доказом, що суддя Дьюкінфілд якраз та людина серед нас, для котрої знання законів — то лише половина правосуддя, а друга половина — непоспіх та віра в себе і в господа бога.
Отож законом встановлений термін наближався, і ми все стежили за суддею Дьюкінфілдом, як він проходив щодня судовим подвір’ям з дому на роботу і назад. Рухався він розмірено й неквапно: вдівець за шістдесят років, ставний, сивоголовий, він тримався прямо й гідно, як казали негри, «мов з дошкою за спиною». На суддю його призначено сімнадцять років тому; він мав небагато юридичних знань і чимало твердого здорового глузду; і ось уже тринадцять років ніхто не виступав його супротивником на перевиборах; і навіть ті, кого, бувало, вкрай дратував його вигляд лагідної та привітної поблажливості, як доходило до діла, голосували за нього з якоюсь дитячою певністю й довірою. Тож ми терпляче стежили за ним, знаючи, що як він остаточно вчинить, то й буде справедливо, не тому, що це він так учинив, а тому, що він не дозволив би ні собі, ні кому іншому вчинити якось не по правді. І ось кожного ранку ми бачили, як він перетинав Майдан точно в десять хвилин по восьмій і простував до суду, куди точно за десять хвилин до нього, з тою годинниковою акуратністю, з якою блок-сигнал сповіщає про прибуття поїзда, прибував негр-швейцар, щоб відкрити на день установу. Суддя заходив до свого кабінету, а негр влаштовувався на скрученому дротом луб’яному кріслі у вимощеному плитами коридорі, що відділяв кабінет від власне судової зали, де й просиджував цілісінький день, куняючи, і так усі сімнадцять років. Потім о п’ятій пополудні негр прокидався і входив до кабінету, мабуть, будити і суддю, який досить прожив уже на світі, аби знати, що труднощі в усякому ділі — це вигадки тих нерозважних теоретиків, які не мають жодного власного діла; а потім ми спостерігали, як вони знов перетинають Майдан, один за другим футів через п’ятнадцять, і простують додому, дивлячись тільки перед себе, тримаючись так прямо, що обидва сурдути, пошиті тим самим кравцем як на суддю, спадали з двох пар плечей рівними, ніби дощаними площинами, без натяку на талію чи стегна.
Аж одного дня по обіді, одразу по п’ятій, раптом через Майдан у бік суду ринув люд. Інші, бачивши це, бігли й собі, важко гупаючи по бруку, поміж возів та авто; голоси напружені, настирливі. «Що? Що таке?» — «Суддю Дьюкін-філда», — прогуло поміж народом; всі бігли далі, ось вони вже в мощеному коридорі між судовою залою і кабінетом, де, махаючи руками, стояв старий негр у своїм сурдуті з господаревого плеча. Проминули його і вскочили до кабінету. За столом сидів суддя, відхилившись трохи в кріслі, зовсім спокійний. Очі розплющені, і перенісся його акуратно прострілене, так що здавалося, ніби він має троє очей. То була куля, проте ніхто в той день на Майдані, навіть старий негр, що просидів цілий день на своїм кріслі в коридорі, не чув жодного звуку.
Забарна того дня вийшла справа у Гевіна Стівенса з тою малою бронзовою коробкою. Бо присяжні взагалі спершу ніяк не могли второпати, до чого він хилить, та й ні один, мабуть, чоловік із присутніх тоді в кімнаті: ні присяжні, ні обидва брати, ні далекий родич, ні старий негр. Так що врешті голова спитав навпрямки:
— То ви, Гевіне, твердите, що між заповітом містера Голенда і вбивством судді Дьюкінфілда існує зв’язок?
— Так, — відказав наш окружний прокурор. — І я збираюся твердити не тільки це.
На нього звели очі: присяжні, обидва брати. Тільки старий негр і далекий родич не дивились на нього. За останній тиждень негр наче постарів на п’ятдесят років. Вія приступив до урядової праці одночасно з суддею; власне, саме завдяки йому, бо слугував у родині судді від давніших часів, ніж дехто з нас пам’ятав. Був старший за суддю, хоч до того дня, тиждень тому, виглядав на сорок років молодшим, — зморщений, безформний, у занадто широкому сурдуті, він приходив до суду на десять хвилин раніше за суддю, відчиняв приміщення, підмітав, стирав пил на столі, не порушивши на нім нічого, все це з тою вправною недбалістю, що була плодом сімнадцятилітньої практики, а потім умощувався спати на скрученому дротом кріслі в коридорі. Тобто він тільки ніби спав. (Єдиним іншим шляхом до кабінету були вузькі сходи, що вели до судової зали; ними користувався лише сам голова суду під час сесії, та й він мусив перетинати коридор і проходити не далі як за вісім футів від негрового крісла, хіба що йшов би коридором до Г-подібного повороту під єдине вікно у кабінеті і заліз тим вікном). Бо ніхто зроду не проминув того місця, щоб не побачити, як зморшкуваті повіки на старезних карих очах без райдужної оболонки у людини в кріслі миттю розплющувалися. Вряди-годи ми спинялись коло нього погомоніти, послухати, як голос його гримить страхітливо покаліченими, гучними і беззмістовними юридичними фразами, яких він мимохіть набрався, мов заразних мікробів, і які виголошував з професорською глибокодумністю, після чого дехто й самого нашого улюбленого суддю слухав насмішкувато. Та при всім тім негр був старий; забував часом наші прізвища і плутав одного з одним; і плутаючи наші обличчя та хто з якого покоління, він часом пробуджувався з дрімоти, щоб окликнути відвідувача, якого не було й близько, померлого вже багато років тому. Та не бувало такого, щоб хтось пройшов повз нього непомічений.
Але інші в залі дивились на Стівенса — присяжні за столом, обидва брати, сидячи в однакових позах на різних кінцях тієї самої лави, схрестивши руки, з однаковими смуглявими орлиними лицями.
— Чи твердите ви, що вбивця судді Дьюкінфілда перебуває в цій кімнаті? — спитав голова.
Окружний прокурор поглянув на них, на звернені до нього обличчя.
— Я збираюся твердити не тільки це, — відповів він.
— Твердити? — перепитав Ансельм, молодший близнюк. Він сидів один аж з краю лави, відділений цілою довжиною лави від брата, з яким не розмовляв п’ятнадцять років, прикипівши до Стівенса пильним, лютим поглядом.
— Так, — мовив Стівенс. Він стояв край столу. Заговорив, ні на кого зокрема не дивлячись, невимушено, мов байку оповідав, розказував уже відоме нам, час від часу звертаючись до другого близнюка, Вірджінія, за підтвердженням. Він розповідав про молодого Анса і його батька. Здавалось, наче він вигороджує живого, розказуючи про те, як молодший Анс у гніві залишив дім, у природному гніві на батькове поводження з землею, яка належала Ансовій матері і половина якої в той час по прару належала йому. Тоном людини цілком справедливої, відданої фактам, відвертої, хіба, може, трохи небезсторонньої щодо Ансельма-молодшого. Отож-то воно й було. Бо через ту начебто небезсторонність, ту уявну прихильність почав нам вимальовуватися образ молодого Анса, що прирікав його на щось, чого ми тоді не знали, прирікав саме через те жадання справедливості і любов до покійної матері, спотворені шаленством, успадкованим від того самого чоловіка, що скривдив його. А два брати сиділи, розділені гладенькою дошкою, — молодший прикипів до Стівенса поглядом, повним стримуваної люті, старший дивився не менш пильно, та з лиця його нічого не можна було вичитати. Стівенс розповідав тепер, як молодий Анс у гніві подався геть і як за рік врівноваженішого, спокійнішого Вірджінія, що не раз намагався зберегти мир і супокій, теж було прогнано. І знов, дотримуючись фактів, відверто намалював він нам картину: братів роз’єднав не живий батько, а те, що кожен успадкував від нього; і вони були зв’язані один з одним тою землею, яка ростила їх разом і не тільки була їхньою по праву, але в якій лежав і прах їхньої матері.