Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 22)
— Послухайте, — сказав начальник. — Коли вже ви йдете по пляшку, то перевірте заразом, добре в ній віскі чи ні. Перепустіть чарку-другу. Посидьте трохи, перевірте, як воно діє. Бо як воно погане, то не варт його й приносити.
— Гаразд, — сказав старший наглядач. Цього разу він вийшов.
— Чи не могли б ви замкнути двері? — сказав емісар.
Начальник нервово сіпнувся. Тобто він трохи змінив свою позу в кріслі.
— Зрештою, він має рацію, — сказав він. — Під час виборів він ось уже тричі вгадував, на яку карту ставити. І до того ж в окрузі Піттман у нього всі родичі, за винятком негрів.
— Тоді ближче до діла. — Емісар відкрив портфель і видобув з нього стос паперів. — Отже, все ясно.
— Що ясно?
— Він утік.
— Але ж він добровільно повернувся і здався властям.
— Але ж він утік.
— Гаразд, — сказав начальник. — Він утік. А далі що?
Тепер притишив голос емісар. Він сказав:
— Послухайте. Я одержую добові. Йдеться про інтереси платників податків, про голоси на виборах. Якщо кому-небудь раптом спаде на думку провести розслідування цієї справи, то сюди примчать десяток сенаторів і двадцять п’ять депутатів палати представників, — можливо, вони навіть приїдуть спеціальним поїздом, — і всі одержуватимуть добові. І дуже важко буде втримати декого з них від візиту до Мемфіса чи Нью-Орлеана по дорозі назад — також на добові гроші.
— Гаразд, — сказав начальник. — На думку губернатора, що ми повинні зробити?
— Дуже просто. В’язень виїхав звідси в супроводі одного спеціально відрядженого поліційного чиновника. Але назад привів його інший.
— Але ж він зда… — цього разу начальник уже затнувся сам. Він дивився, майже витріщився, на емісара. — Гаразд. Я слухаю вас.
— В’язень виїхав звідси під наглядом спеціально призначеного й відрядженого поліційного чиновника, який незабаром повернувся й заявив, що в’язень зник, що фактично він не знає, куди в’язень подівся. Все це правильно, чи ж не так? — Начальник нічого не відповів. — Правильно це чи ні? — спитав емісар приємним голосом, але досить наполегливо.
— Але ж ви не можете так обійтися з моїм службовцем. Кажу вам, у нього родичів — половина окру…
— Про це вже подбали. Шеф приготував йому місце в автоінспекції.
— О боже, — сказав начальник. — Та він же не вміє їздити на мотоциклі. Я навіть це дозволяв йому водити ваговози.
— А йому й не доведеться. Захоплені й вдячні громадяни можуть, звичайно, забезпечити автомобілем, а якщо треба, то навіть і водієм, людину, яка тричі підряд угадувала, на чию карту ставити під час загальних виборів у штаті Міссісіпі. Йому навіть не треба буде багато їздити в машині. Просто ставитиме її десь недалеко, щоб чути було, коли хтось із інспекторів, побачивши її, зупиниться й почне сигналити, щоб вийшов.
— І все ж мені це не до вподоби, — сказав начальник.
— Мені також. Ваш в’язень міг би врятувати нас від усього цього клопоту, якби справді втопився. Але цього, на жаль, не сталося. А шеф вимагає, щоб ми зробили щось. Може, у вас є якась інша пропозиція — тоді, будь ласка…
Начальник тяжко зітхнув.
— Ні, немає, — сказав він.
— Гаразд, — емісар розклав папери, зняв ковпачок з авторучки й почав писати. — «Десять років додаткового ув'язнення за спробу втечі з каторжної тюрми, — казав він, пишучи. — Старшого наглядача Бакуорта переведено в автоінспекцію». Якщо хочете, тут можна навіть додати «за службові заслуги». Тепер це не матиме значення. Згода?
— Згода, — сказав начальник.
— Тоді пошліть по нього, і все.
Отже, начальник послав по високого каторжника, і незабаром той з’явився, похмуро-задумливий і серйозний, у новому смугастому одязі, з чисто, виголеним худим засмаглим обличчям, з акуратно зачесаним, недавно підстриженим волоссям, яке ще пахло помадою тюремного перукаря (перукар був засуджений до вічного ув’язнення за вбивство своєї дружини, але так перукарем і залишився).
Начальник звернувся до каторжника на ім’я.
— Отже, тобі не пощастило, га? — Каторжник нічого не відповів. — Тепер до твого строку додадуть ще десять років.
— Що ж зробиш, — сказав каторжник.
— Шкода, що тобі так не пощастило.
— Що ж зробиш, — сказав каторжник, — якщо такий закон.
Отже, йому дали ще десять років, і начальник подарував йому сигару, і тепер він сидів, затиснутий, мов лезо складаного ножа, між верхніми й нижніми нарами, з незапаленою сигарою в руці, і гладкий каторжник та четверо інших слухали його розповідь. Чи, радше, розпитували його, бо тепер, оскільки все скінчилося й залишилося позаду і він знову був у безпеці, чи варто було розповідати все це?
— Гаразд, — сказав гладкий. — Отже, ти повернувся до Ріки. А далі що?
— Нічого. Я веслував.
— А чи не важко було веслувати проти течії?
— Вода ще не зійшла. Течія була ще досить сильна, перший тиждень чи два я ледве повз. А потім стало легше.
І тут несподівано і непомітно щось — небалакучість, природжена й успадкована мовчазність — розтануло в ньому, і він відчув, що спокійно розповідає далі, а потрібні слова повільно, але легко злітають з уст: розповідає про те, як він веслував, аж доки настала ніч (він з власного досвіду збагнув, що можна плисти з більшою швидкістю, якщо це взагалі можна назвати швидкістю, тримаючись попід самим берегом. Збагнув це після того, як його нагло й блискавично, перш ніж він встиг отямитися, віднесло на середину ріки, а потім назад на те місце, з якого він допіру видерся, і майже весь ранок пішов на те, щоб добутися знову до прибережних вод). Коли стемніло, вони причалили до берега і з’їли частину харчів, що їх каторжник спромігся непомітно сховати за пазухою в ньюорлеанському арсеналі. Жінка з дитиною заснули, як завжди, у човні, а коли розвиднілося, вони попливли далі; другу ніч вони провели так само, як і попередню, а наступного дня харчі скінчилися і він підплив до причалу якогось містечка, назви якого не помітив, і найнявся на роботу. На тій фермі вирощували очерет.
— Очерет? — спитав один із каторжників. — А нащо його вирощувати? Його треба нищити. В наших краях з ним воюють. Ми випалюємо його.
— Це було сорго, — сказав високий каторжник.
— Сорго? — сказав інший. — І ціла ферма вирощує саме тільки сорго? Що ж вони робили з ним?
Високий каторжник цього не знав. Він не питав, він просто зійшов на дамбу, а там стояв ваговоз, повний негрів, і якийсь білий сказав йому:
— Гей, ти! На культиваторі знаєшся?
Каторжник відповів:
— Атож.
Тоді білий сказав:
— То стрибай у кузов.
А каторжник сказав:
— Тільки у мене з собою…
— Оце саме я й хотів у тебе спитати, — сказав гладкий. — Що вони?..
Обличчя каторжника було серйозне, голос спокійний, хоч трохи уривчастий:
— Люди там жили в наметах.
Гладкий заморгав:
— Вони гадали, що це твоя дружина?
— Не знаю. Мабуть.
Гладкий дивився на нього і блимав очима.
— Хіба вона не була твоєю дружиною? Ну, хоча б час од часу, так би мовити?
Високий зовсім не відповідав на це. Він підніс до очей сигару і якусь мить, здавалось, вивчав трохи надірваний верхній лист, а потім обережно полизав її кінчик.
— Гаразд, — сказав гладкий. — А що було потім?
Він працював на фермі чотири дні. Робота йому не подобалась. Може, через те, що він і сам не розумів, кому потрібен такий величезний врожай рослини, яку він вважав за сорго. Тим-то, коли йому сказали, що настала субота, й видали платню, він побалакав з отим білим і дізнався від нього, що наступного ранку хтось збирається плисти моторним човном до Батон-Ружа. Каторжник домовився з власником човна, на зароблені шість доларів накупив харчів і, прив’язавши ялик позаду моторки, вирушив до Батон-Ружа. Допливли вони туди досить швидко, а коли розпрощалися з власником моторного човна біля Батон-Ружа і каторжник знову почав веслувати, річка вже здавалася йому не такою повноводою, як раніш, а течія не такою стрімкою й навальною. Тепер вони посувалися досить швидко, а вночі зупинялися де-небудь під вербами, і жінка з дитиною, як раніше, влаштовувалася на ніч у човні. А потім харчі знову вийшли. Цього разу вони підпливли до вантажного причалу, на якому стояли, чекаючи на відправлення, штабелі лісоматеріалів, а неподалік з возів вивантажували нові колоди. Робітники сказали йому, що працюють на тартаку, й допомогли витягти ялик на дамбу. Вони хотіли залишити човен там, але каторжник не погодився, тому ялик навантажили на віз, вони з жінкою також сіли і поїхали до тартака. Там їм дали кімнату. За роботу платили два долари на день, за житло грошей не брали. Праця була тяжка. Каторжникові вона подобалася. Він залишався там вісім днів.
— Якщо тобі так сподобалося, то чому ж ти не залишився зовсім? — спитав гладкий.
Високий каторжник знов оглянув сигару, тримаючи її так, щоб світло падало на одну з граней густого шоколадного кольору.
— Я вскочив у халепу, — сказав він.