Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 18)

Так він сидів, притиснувшись закривавленим обличчям до колін, у позі, що виражала не смуток, а глибоку задуму, відчуженість, і високий голос акадійця долинав до нього з якоїсь величезної відстані; через якийсь час, підвівши очі, каторжник побачив гротескну, жилаву постать, що в істеричному екстазі стрибала навколо нього; акадієць корчив дикі міни й щось пронизливо белькотів, а каторжник сидів, обережно нахиливши обличчя, щоб кров вільно витікала, й дивився на нього з холодною уважністю власника чи доглядача музею, який зупинився перед однією із своїх скляних вітрин. Акадієць тим часом кричав: «Бум-бум-бум!», підкидав угору рушницю, а потім раптом шпурнув її на землю, і пантомімічно зобразив недавню сцену, і знов замахав руками, кричачи: «Magnifique! Magnifique! Cent d’argent! Mille d’argent! Tout l’argent sous le ciel de Dieu!»[8] Але каторжник уже знов опустив очі, прикладаючи до обличчя пригорщі води кавового кольору, дивлячись на яскраво-червоні прожилки в ній, думаючи: «Тепер уже трохи пізно розповідати мені, що саме треба було робити», — і навіть не зупиняючись довго на цій думці, бо незабаром вони знову пливли в пірозі і каторжник сидів навпочіпки, нерухомо, майже не дихаючи, немов намагався, тамуючи отак дихання, зменшити свою вагу, а закривавлена шкура лежала на носі перед ним, і, дивлячись на неї, він думав: «Я навіть не можу спитати в нього, скільки грошей матиму за це».

Але й це незнання тривало недовго, бо, як він сказав потім гладкому каторжникові, мову грошей розуміють усі. Він пригадав і те, що було потім (вони вже повернулися додому, розіп’ята шкура лежала на помості, і акадієць повторив пантоміму перед жінкою — рушниця, мовляв, була зайва — тільки ніж у руці, і все; та коли уявний алігатор був з криком забитий вдруге і акадієць з переможним виглядом підвівся з помосту, то побачив, що жінка більше не стежить за ним. Вона знов дивилася на опухле, запалене обличчя каторжника.

— І він ударив вас просто в обличчя? — спитала вона.

— Ні, — сказав каторжник хрипло і люто. — Але йому й не треба було робити цього. Мені вже, здається, досить стрельнути з рогатки горошиною в зад, щоб з носа юшка потекла), — пригадав це, але не став розповідати. А може, й не зумів би розповісти: як двоє людей, що не могли навіть розмовляти між собою, уклали угоду, яку обидва не тільки розуміли, але й збирались додержуватись чесно і сумлінно, чесніше, ніж будь-який підписаний та офіційно засвідчений контракт. Вони навіть спромоглися домовитись про те, що полюватимуть окремо, кожен у своєму човні, щоб подвоїти шанси на здобич. А втім, це було не важко: каторжник майже зрозумів слова акадійця: «Тобі не потрібні ні я, ані моя рушниця; ми тільки заважатимемо тобі». Більш того, вони навіть домовились щодо другої рушниці: акадієць сказав, що в нього є хтось, — байдуже, хто саме — приятель, сусіда чи, можливо, товариш по промислу, — у кого вони могли б узяти напрокат другу рушницю; розмовляючи кожен своєю говіркою — каліченою англійською й каліченою французькою, — один серйозний, майже суворий, з опухлим обличчям і голою, вкритою пухирями й струпами спиною, схожою на шмат сирої яловичини, другий — поривчастий, з дикими, блискучими очима й рухливим ротом, повним уламків гнилих зубів, — вони обговорювали це, сидячи навпочіпки обабіч розіп’ятої шкури, немов два члени корпорації, що засідають один проти одного за столом з червоного дерева, і нарешті вирішили відмовитися від другої рушниці.

— Обійдуся, — сказав каторжник. — Якби я з самого початку знав, що воно за діло, то, мабуть, почекав би рушниці. Та що вже почав полювати без неї, то не варто тепер зволікати.

Бо йшлося про час, про дні — а отже, про гроші. (Хоч як це дивно, але одної речі акадієць не міг пояснити йому: скільки становитиме його половина. Проте каторжник знав, що йдеться саме про половину). Він мав так мало часу. Незабаром йому треба буде вирушати далі, і він думав: «Вже скоро всі ці дурниці скінчаться, і я зможу повернутися назад», — і раптом спіймав себе на думці: «Я повинен буду повернутися назад», — і від цієї думки принишкнув, дивлячись на ту дивну пустелю, яка оточувала його, в якій він загубився на час, знайшовши мир і надію, і в якій останні сім років його життя потонули, немов маленькі сірі камінці в озері, не знявши навіть хвильки. І він думав спокійно, трохи збентежений і зачудований: «Так. Я вже забув, як приємно заробляти гроші. Навіть коли ніхто не забороняє мені заробляти їх».

Отже, він полював не з рушницею, а з вузлуватою мотузкою й палицею, і кожного ранку вони з акадійцем вирушали в човнах, кожен своїм шляхом, повільно обстежуючи таємничі канали, що прорізали цю занедбану землю, канали, з яких (можливо, навіть з дна яких) — час від часу несподівано, немов велінням чаклуна — з нічого, — вигулькували маленькі засмаглі щебетливі чоловічки в пірогах і тихо пливли слідом за ним, спостерігаючи його двобої з алігаторами. Їх звали Тін, і Тото, і Тель, і на зріст вони були ненабагато більші, та й зовнішністю мало чим відрізнялися від ондатр, що їх акадієць (а господар робив і це — готував їм їжу, белькочучи щось своєю мовою, а каторжник, як і тоді, у випадку з рушницею, розумів сказане, немов це говорилося по-англійському: «Не турбуйся про їжу, о Геркулесе! Лови алігаторів, а про казанок подбаю я сам») час від часу виймав із капканів, як витягують, коли виникає потреба, порося із свинарні, і, приготувавши, подавав до столу замість вічних рису та риби. Каторжник розповів про те, як вечорами в хатинці, єдине незасклене вікно й двері якої задраювалися від москітів — це був обряд, ритуал, такий же марний, як забобони, що велять схрещувати пальці чи хапатися за дерево, — коли температура повітря була близька до температури людської крові, він сидів біля оточеного хмарою комах ліхтаря, за дощаним столом, дивився на шматок м’яса, що плавав у тарілці, й думав про те, що м’ясо жирне і що цей чоловічок Тель теж гладкий, — а дні спливали, непорушні й однакові, схожі на ті, що минули, і на ті, що прийдуть на зміну, а тим часом теоретична половина суми, про яку він не знав, буде вона в центах, доларах чи десятках доларів, зростала.

Він згадував потім про світанки, коли вирушав на полювання, а по дорозі його зустрічала, як матадора aficionados[9], незмінна маленька флотилія пірог, про тяжкі полудні, коли, оточений півколом маленьких нерухомих човнів, він починав свій двобій, про вечори повернення, коли піроги одна по одній завертали в бокові протоки, що їх перші кілька днів каторжник не міг навіть розрізнити, про огорнутий сутінками поміст з однією-двома закривавленими шкурами — їхньою денною здобиччю, і про дошку на стіні, на якій довшали два ряди зроблених ножем карбів і перед якою акадієць виконував ритуальну переможну пантоміму, розважаючи нерухому жінку, що в цей час звичайно годувала дитину; і, нарешті, про ночі, коли жінка з дитиною спала на полику, акадієць хропів на маті, а він, каторжник, сидів коло смердючого ліхтаря із задумливим і впертим виразом на виснаженому, спокійному обличчі, схрестивши босі ноги, зігнувши страшну, зранену спину, вкриту пухирями й незагоєними ранами від лютих ударів хвостом, і, спливаючи потом, шкрябав і стругав обвуглену деревину, яка вже майже набула форми весла; час від часу він відривався від роботи й підводив голову, — хмара москітів починала ще дужче дзижчати й вирувати, — і втуплювався поглядом у стіну перед собою, аж поки необтесані дошки, здавалось, зникали і його відчужений погляд проникав без перешкод назовні, у густу темряву, а може, й крізь неї і навіть крізь сім змарнованих років, протягом яких, як він щойно збагнув, йому дозволяли тільки надсаджуватися, а не працювати, творити. А потім він і сам лягав спати — кидав останній погляд на згорток за кроквою, гасив ліхтар, мостився, як був, коло свого хропучого партнера і довго ще лежав, потіючи (долілиць, бо не міг стерпіти й найлегшого дотику до своєї спини), у сповненій дзижчанням, задушливій темряві, слухаючи, як безутішно ревуть алігатори, й думаючи: «Я забув про те, як приємно людині працювати», а не: «Мені ніколи не давали часу на те, щоб навчитися працювати».

А потім, на десятий день, це трапилося знову, трапилося втретє. Спочатку він відмовився повірити в це — не тому, що вважав, ніби пройшов уже повний курс і склав іспит з безталання, не тому, що вважав, ніби з народженням дитини досяг і переступив через вершину своєї Голгофи і тепер мав право сподіватися, що йому дозволять чи, просто не звертаючи більше на нього уваги, дадуть можливість своїм ходом спуститися по протилежному схилу. Ні, він думав зовсім не про це. В голові йому не укладалося, що могутня сила, яка так уперто, з такою смертельною цілеспрямованістю накидалася на нього протягом стількох тижнів, може бути, незважаючи на весь свій багатющий, космічний арсенал насильства й катастроф, така бідна на вигадку й фантазію: адже вона вже двічі повторювала саму себе! Коли це сталося вперше, він підкорився їй, вдруге — навіть простив, але в можливість третього разу просто відмовився вірити, надто коли йому втовкмачили, що цей третій раз буде справою людських рук і розуму, а не сліпої сваволі маси й руху; він не міг повірити, що космічний блазень, двічі зазнавши поразки, тепер у своїй мстивій настирливості застосує динаміт.