Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 110)

— Що, не клює?

— З мене рибалка абиякий, — сказав я. — Як ті твої гончаки вистежують дичину?

— Добре, — відказав він і покликав, навіть не підвищивши голосу: — Тату.

Біла сорочка дядька Пошема так само збирала на собі світло, коли він підходив до нас. Лайк узяв обидва вудлища, й ми рушили назад, на стежці привітали нас пси, ми підійшли до хати і вступили в освіт лампи, і там на Лайка чекала накрита серветкою миска з вечерею.

— Сідай, — сказав дядько Пошем. — Можеш їсти й розповідати.

Лайк сів.

— Вони досі там.

— До Гардвіка їх ще не відвезли? — спитав дядько Пошем і пояснив мені: — В Посемі нема своєї тюрми. Як кого беруть, то замикають у дровітні за школою, а тоді відвозять до Гардвіцької тюрми. Себто чоловіків. Жінок досі у нас не арештовували.

— Ні, тату, — сказав Лайк. — Леді все так само в готелі, їх тільки стережуть за дверима. У дровітні лише містер Хогенбек. Містер Колдуел поїхав назад до Мемфіса тридцять першим. Того хлопця він узяв із собою.

— Отіса? — запитав я. — А зуба в нього відібрали?

— Про це я не чув, — відповів Лайк, не перестаючи їсти, і коротко глянув на мене. — З конем теж усе гаразд. Я його бачив, він у стайні при готелі. Містер Колдуел перед від’їздом сплатив заставу за містера Маккасліна, щоб він міг доглядати коня. — Лайк їв далі. — Поїзд на Джефферсон відходить о дев’ятій сорок. Ми ще встигнемо, як не забаримось.

Дядько Пошем дістав з кишені великого срібного годинника і подививсь на нього.

— Ми ще встигнемо — знову сказав Лайк.

— Я не можу, — сказав я. — Мені треба діждатись.

Дядько Пошем сховав годинника, підвівсь і покликав неголосно:

— Мері.

Вона була в світлиці, і я не почув ні слова. За хвильку вона підійшла до дверей:

— Я вже все зробила. — Тоді звернулася до Лайка: — Тобі я постелила в сінях. — І до мене: — Ти ляжеш на Лайковому ліжку, як і вчора.

— Навіщо я маю там лягати? — заперечив я. — Мені добре буде й з дядьком Пошемом. То мені не вадить. — Вони подивились на мене мовчки й усі з однаковим виразом. — Я спав із хазяїном не раз, і нічого, — сказав я. — Він теж хропе. То мені не вадить.

— З хазяїном? — не зрозумів дядько Пошем.

— Це ми так мого дідуся називаємо, — пояснив я. — Він теж хропе. Але мені то не вадить.

— Хай і так, — мовив дядько Пошем.

Ми пішли до його кімнати. На порцеляновому абажурі його лампи було намальовано квіти, а в одному кутку на позолоченому мольберті стояла велика картина в позолоченій рамі: портрет жінки, не дуже старої, тільки в старомодному вбранні. Ліжко було заслане яскравим укривалом з різнокольорових клаптів матерії, як і в Лайковій кімнаті; в каміні — навіть тепер, серед травня — жарів огонь. Був тут ще стілець і крісло-гойдалка, але я не сідав. Я просто стояв і чекав. Тоді дядько Пошем увійшов знову. На ньому була тепер нічна сорочка, і він накручував срібного годинника.

— Роздягайся, — сказав він. Я послухався. — Мама тобі дозволяє отак спати вдома?

— Ні, добродію, — відказав я.

— В тебе немає нічого передягтись?

— Ні, добродію.

Він поклав годинника на поличку каміна, підійшов до дверей і гукнув:

— Мері. — Вона озвалася. — Принеси чисту Лайкову сорочку.

За хвильку її рука встромилася в шпарину дверей, і дядько Пошем узяв ту сорочку.

— На, — сказав він мені.

Я одягнув її.

— На сон грядущий ти молишся в ліжку чи долі навколішки?

— Навколішки, — відказав я.

— То проказуй.

Я став на коліна поруч з ліжком і тихо проказав молитву. Ліжко було вже постелене. Я ліг, і дядько Пошем загасив лампу, потім ліжко знову зарипіло, і тоді — місяць тої ночі сходив дуже пізно, але в кімнаті було трохи видно — я побачив його, як він лежав горілиць, увесь чорний з білим на тлі білої подушки, білі вуса й біла борідка, руки складені на грудях.

— Завтра вранці поїдемо до міста й побачимося з містером Хогенбеком. Коли він скаже, що тобі вже нема чого тут робити і треба їхати додому, ти поїдеш?

— Так, добродію.

— Ну то давай спати, — сказав він.

Ще ж бо до того, як він це сказав, я вже знав, що саме цього й хочу, і хочу, мабуть, іще від учора: їхати додому. Розумієш, прочуханка — річ нікому не мила, але ж часом її не уникнути, і все, що ти можеш зробити, — це тільки не здатись. Бун з Недом не здалися, і ось тепер вони там, де вони є. Але ж, може, вони не скажуть, що я здався, коли самі загадають мені вертатись додому? Може, я просто замалий, замолодий, може, я просто не здатен витримати свого тягаря, і якби вони мали замість мене когось більшого, старшого, чи хоча б спритнішого, — може, тоді б ми не програли? Ти розумієш? Це тільки з першого погляду все здавалося розважливим і слушним, навіть бездоганно, тоді як насправді воно було зовсім не таким; я хотів вернутись додому і лише не мав духу в цьому признатись, де вже там, щоб таке здійснити! Отож визнавши, нарешті, що я не тільки невдаха, а й боягуз, я мав би тепер із чистим серцем заснути, як мале дитя, — що дядько Пошем уже й зробив, хропучи легенько (це як порівняти з дідусевим хропаком). Та й це вже було пусте, якщо я завтра буду вдома і без нічого — без крадених коней, без чеснотою вражених повій, без заблудливих пульманівських кондукторів, без Неда й Буна Хогенбека в його натуральному вигляді, коли він вирвався з татових шор, — без нічого, що тривожило б мене й уві сні, — аж тут почув я чийсь голос, хтось прокричав кілька разів, перше ніж я спромігся пробудитись від сну в ясний день, залитий сонцем; дядька Пошема поруч мене вже не було, і тепер я знов почув крик знадвору:

— Е-гей! Е-гей! Лайк! Лайк! — і я схопився, скочив з ліжка, підбіг до вікна, з якого було видно подвір'я перед домом. Там стояв Нед. І кінь при ньому.

Отож знов о другій годині дня ми з Маквіллі сиділи на своїх (його то вже безперечно) пручливих конях, — вчора містер Клеп так налякався, що сьогодні вирішили жеребкуватися, хто де бігтиме, і Маквіллі виграв внутрішню стежку, — стримуючи їх, аж поки наш розпорядник і стартер (він же собачий тренер, мисливець для базару і душогубець) скомандує: «Гайда!»

Але перед цим дещо сталося. По-перше, Нед. Виглядав він погано. Він виглядав жахливо. Це було не просто недосипання — ми всі були невиспані. Проте ми з Буном ці чотири ночі від виїзду з Джефферсона бодай хоч лежали в ліжку, тим часом як Нед трохи спав хіба тільки дві ночі, і то вкупі з конем, у найкращому разі — на сіні, одну в багажному вагоні, другу в стайні. Та й одяг його теж. Сорочка брудна, чорні штани — майже такі самі. Мені принаймні попереднього вечора Евербі випрала одіж, а Нед досі не роздягався ані разу — аж оце тепер сидів у чистому полинялому комбінезоні й джемпері дядька Пошема, поки Мері прала йому сорочку і намагалася хоч сяк-так полагодити штани; ми з ним снідали в кухні за столом, а дядько Пошем сидів і слухав.

Нед розповідав, що вже перед світанком якийсь білий — але не містер Полімес, констебль, — розбудив його, де він там спав на в’язках сіна, і наказав забрати коня й вимітатися з міста.

— Тільки тобі з Вихром, а Бунові та іншим — ні? — запитав я. — Де вони тепер?

— Там, куди ті білі їх запровадили, — відмовив Нед. — Отож я сказав: «Дуже дякую, панове білі», узяв Вихра та й…

— А чому? — урвав я його.

— Хіба тобі не однаково, чому? Все, що нам треба зараз, — це бути на старті о другій годині, виграти ті два забіги, знов дістати хазяїнів автомобіль і повернутись до Джефферсона, відки нам би й не слід було виїздити.

— Ми не можемо вертатись без Буна, — сказав я. — Якщо вони пустили тебе з Вихром, то чому його не пустили?

— Слухай-но сюди, — мовив Нед. — У нас із тобою досить клопоту з цими гонами. Ти б кінчав снідати та пішов полежав, поки я гукну тебе…

— Перестань йому брехати, — озвався дядько Пошем.

Нед їв, схиливши голову над мискою, їв поспіхом. Він був утомлений; білки в його очах були вже й не рожеві, а просто червоні.

— Містер Бун Хогенбек поки що нікуди не поїде. Він добре засів цим разом. Вранці його мають забрати до Гардвіка, там уже надійніше замкнуть. Нам з тобою треба тільки…

— Скажи йому, — озвався дядько Пошем. — Він витримав усе, куди ви, дорослі, затягували його, відколи сюди привезли, — то невже він і решти не витримає, поки ви якось тут виборсаєтесь та заберете його додому? Хіба він сам цього не бачив — ось тут, у дворі, і в домі в мене, і на моєму пасовиську, а ще ж потім і в місті щось міг бачити, як той хабáль ліз до дівчини, і як вона від нього відмагалася, і тільки цей одинадцятиліток і боронив її? Що вона, не могла сподіватися помочі ні від Буна Хогенбека, ні від закону, ні від інших дорослих білих, а тільки від цього хлопця? Скажи йому.

Щось у мене всередині вже волало: «Ні. Ні. Не питай. Облиш це. Облиш». Але я таки запитав:

— А що Бун зробив?

Нед жував над мискою і кліпав почервонілими очима, наче в них було повно піску.

— Налупцював того законника. Буча. Мало не вибив з нього духу. Його випустили раніше, ніж мене з Вихром. Він навіть не зупинився. Пішов просто до тої дівчини…

— Це була міс Реба, — похопився я. — Міс Реба.

— Ні, — заявив Нед. — Та друга, здорова. Не знаю, як її на ім’я… Налупцював її, обернувся…

— Він ударив її? — скрикнув я. — Ударив Евер… міс Коррі?

— Це її так звуть? Еге ж… Обернувся й пішов просто до того законника, де він там був, його теж налупцював, з пістолетом і всім, аж поки спромоглися його відтягти…