Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 107)

Ми рушили. Дядько Пошем і Нед ішли врівень з головою коня, а Лайк мав допровадити бідку й другого мула дорогою, сподіваючись, що десь трапиться клапоть землі їх припнути. Бо на пастівнику поряд з біговищем було вже завізно: стояли підводи, випряжену худобу прив’язувано до задків у возах, а бідки, верхових коней та мулів — до самої огорожі; тепер ми — власне, я — могли вже бачити й людей, чорних і білих, у сорочках без краваток, і в комбінезонах, яких аж роїлося вздовж поруччя і на вигоні. Бо, розумієш, ці перегони були самодіяльні: це була демократія, не тріумфальна — тріумфальним хоч би й що може бути, коли ним дбайливо й пильно опікуються, коли його боронять і бережуть у своїй невинній тендітності, — але демократія в дії: полковник Лінскомб, аристократ, барон, сюзерен — навіть і не прийшов сюди. Здається, ніхто й не знав, де він. І здається, нікого це й не обходило. Він був власник одного з коней (хто був власник того другого, що піді мною, — я й досі не знав), ділянки землі, на якій мали відбутись перегони, рівного білого поруччя довкіл неї, суміжного пастівника, де стояла сила возів та бідок, огорожі, цілий шмат якої вирвав оце й потрощив на друзки один кінь, норовистий чи, може, полохливий, — але де був хазяїн усього цього, ніхто не знав і, здається, й не цікавився знати.

Ми вийшли на вигін. Так, був тут і вигін — усе, мов на справжньому іподромі, окрім, як казав Нед, трибун і лотків з пивом та віскі. Все інше, що годиться мати кожному біговому полю, мали й ми; але ми мали ще й демократію: за суддів на гонах були нічний телеграфіст зі станції та містер Макдіармід, станційний буфетник, котрий, як твердила легенда, вмів так тоненько краяти шинку, що на прибуток від одного окосту ціла його родина з’їздила влітку до Чікаго; нашим розпорядником і доглядачем був собачий тренер, що стріляв перепілок на продаж, нещодавно звільнений під заставу, бо мав якусь причетність (брав участь чи просто був присутній) до вбивства, що сталося минулої зими на сусідній гуральні. Хіба я тобі не казав, що то була свобода волі, й вибір, і приватна ініціатива в найчистішому вигляді? І там чекали на нас Бун та Сем.

— Я не можу його знайти, — мовив Бун. — А ви його не бачили?

— Кого? — перепитав Нед. — Сплигуй, — сказав він мені.

Другий кінь теж був там, усе так само збуджений і, як на мою думку, лихий з вигляду, тільки Лайк казав, що Нед вважає його полохливим.

— Чого цей кінь…

— Той клятий хлопець! — урвав Неда Бун. — Ти запевняв уранці, що він тут буде.

— Може, він десь тут заховався, — відмовив Нед і підійшов до мене. — Чого тебе цей кінь навчив учора? Тоді ти теж об’їхав двічі біговище. Так от, чого він тебе навчив? Подумай.

Я напружився, але ніяка думка не приходила на пам’ять.

— Нічого. Я лише стримував його, щоб не біг щоразу просто в твій бік, тільки-но тебе побачить, — сказав я.

— От саме це тобі й треба робити в першому забігові: щоб він не зривався зі стежки, нехай біжить собі, а ти тільки не мороч йому голови. Та й сам не дуже переймайся, все одно перший забіг нам треба програти, так чи інак…

— Програти?! — гримнув Бун. — А на якого біса?

— То ви ці гони будете вести чи я? — запитав його Нед.

— Гаразд уже, — махнув рукою Бун. — Тільки якого чорта… — А тоді: — Ти казав, що той клятий хлопець…

— Ну то я спитаю інакше, — мовив Нед. — То ви ці гони будете вести, а я піду шукати зуба, еге?

— Ось вони йдуть, — втрутився Сем. — Нема вже коли. Давай ногу.

Він підкинув мене на коня. Отож так і не було в нас часу — ані Недові, щоб дав мені інструкції, ані на щось інше. Але ми того й не потребували: наша перемога в першому забігові (ми його не виграли, він тільки дав дивіденди, які прислужилися нам пізніше) не була заслугою моєю чи навіть Вихровою, а лише Неда й Маквіллі; сам я аж згодом зрозумів, що, власне, сталося. З огляду на мій (безперечний) зріст і (більше ніж безперечну) недосвідченість, вже не кажучи про щодалі впертішу свавільність Акрона, було запропоновано й ухвалено, що до лінії старту обох коней підведуть груми і тут пустять їх на команду «Гайда!». Так ми й зробили. Вихор поводився при цьому як звичайно, коли Нед був близько, щоб кінь міг притиснутись мордою до його куртки чи долоні, Акрон (це вже я припускаю, бо ж я бачив його лише раз) — теж як звичайно, коли хтось стояв йому біля голови: він пручався, поривався до стрибка, шарпав грума на всі боки, але врешті дався довести до старту. Перегони ось-ось мали початись, я вже немов бачив, як наш розпорядник-убивця наповнив легені, щоб прокричати «Гайда!», коли це не знаю що сталося, тобто яка була послідовність подій, — Нед лише сказав раптом:

— Держись міцно! — і моя голова, руки, плечі, геть усе тіло вистрелило: не знаю, до чого він там вдався, — до шила, дзьобака чи просто нігтя, — одне слово, стався стрибок, скік; голос не кричав «Гайда!», бо він взагалі ще цього не кричав, а тільки: «Стій! Стій! Тпру! Тпру!» Ми з Вихром це й зробили і побачили, що Акронів грум ще не встиг підвестися з колін, де кінь його відкинув, а сам Акрон і Маквіллі неслися вчвал уже на першому повороті, Маквіллі просто пиляв коня, вивертав йому цілу шию набік. Але кінь зноровився і гнав наосліп, розпорядник і троє-четверо з глядачів кинулись через поле навперейми, щоб затримати його на протилежній прямій, хоч вони з таким самим успіхом могли б кричати на Семів експрес на перегоні. Нарешті Маквіллі вповільнив трохи його біг, хоч мав тепер, власне, на вибір: або далі об’їжджати трек, або повернутись і їхати назад, обидві відстані були-бо однакові. Маквіллі (а може, Акрон) обрав перший варіант, і Нед хутко забурмотів у мене при коліні:

— Хоч би там як, а зайвих півмилі ми йому накинули. Тепер ти вже сам це муситимеш зробити, бо онде йдуть судді… — Вони й справді наближалися. Нед сказав: — Тільки затям: перший забіг не має значення…

Вони так і вчинили, тобто дискваліфікували його, дарма що бачили тільки те, як він пустив Вихра ще до команди «Гайда!». Тримати Вихра зголосився цим разом один охочий з юрби, Маквіллі гарячково дивився на мене, а кінь під ним пручався і кидався бігти, аж грум поволі стягував його назад, на вихідну позицію. Перемога цього разу дісталася Маквіллі. Ти розумієш, що я маю на увазі? Навіть якщо Нечеснота зовсім не знається на кінських гонах у глухій околиці, вона від цього ніяк не потерпає: їй досить підкинути тобі якогось Сема, щоб ти дістав додаткову поміч у лихому — завдяки якомусь первісному й нечутливому процесові, як-от осмос[52] або ж просте накладання. Я навіть не чекав, щоб Вихор напнув гнуздечку, і не знаю чому натягнув сам вудила і (з немалою, а вірніше, значною допомогою добровільця, що правив нам із Вихром за стартера) так утримував коня на місці. І, звісно, я побачив підошви черевиків Акронового грума, а самого Акрона вже за два стрибки далі, знову на біговій стежці, тоді як ми з Вихром застигли непорушно. Але цим разом Маквіллі опанував його ще до повороту, отож рятувальний загін не тільки перший добіг до протилежної прямої, а й зупинив Акрона, перейняв і привів назад. Таким чином наш із Недом виграш становив у цілому три чверті милі, причому останні півчверті сумнівні. Зате найголовніший наш здобуток був Маквіллі, не просто оскаженілий зараз, а й наляканий; він знову подививсь на мене, і щось більше, ніж гнів, горіло йому в погляді. Тепер двоє грумів тримало Акрона, і то досить довго, щоб нам приготуватись як слід; ми з Вихром добре собі стали на зовнішній стежці, аби їм вільніше було, коли пролунає команда «Гайда!».

І це й усе. Ми рушили, Вихор жвавий і невимушений, більше й жадати нічого, єдине бракувало йому — пориву, його мозок ще не збагнув, що то гони; Акрона Маквіллі притримував ззаду, так що впродовж першого круга ми задавали темп; Вихор біг щодалі повільніше, бо був самітний, аж поки Акрон підрівнявся й попри всі зусилля Маквіллі випередив нас. Тепер і Вихор наддав ходи, знайшовши товариство, і зовсім не погано справлявся на другому крузі — Акрон був на шию попереду, юрба вже знімала крик, наче й справді бачила щось варте своїх грошей, уже виднів фініш перед нами, Маквіллі люто шмагонув Акрона батогом — то було все одно, що й Вихра, — ще двадцять футів, і ми обігнали б Маквіллі просто силою інерції. Але тих двадцяти футів не вистачило, Маквіллі востаннє зиркнув на мене через плече, в очах йому стояли лють і страх, хоч тепер і тріумф також, коли я втишував Вихра і повертав його, і тут я побачив те, що сталося: не бійку, а радше мотанину якусь, вирування голів, плечей і спин в юрбі довкіл помосту для суддів, з якої винурився раптом Бун, ніби молода соснина серед сливняка, сорочка на ньому подерта, на одній руці повисло двоє чи троє чоловік, а він молотить нею, немов ціпом; я навіть міг бачити, як він реве. Тоді він зник, і я побачив, що через трек Нед біжить до мене. А тоді з юрби витіснилися в наш бік Буч і ще хтось невідомий.

— Що там? — запитав я в Неда.

— То пусте, — відказав Нед. Він узяв одною рукою коня за гнуздечку, а другою сягнув до кишені. — Знов той Буч, аби лиш сікатись. Осьо. — Він витяг до мене руку, — не хапаючись і не метушливо, а просто швидко. — Візьми це. Тебе вони не займуть. — То був полотняний кисет з якоюсь твердуватою грудкою розміром як горіх пекан. — Заховай це й збережи. Не загуби. Затям лише, хто тобі дав: Нед Вільям Маккаслін. Затямиш? Нед Вільям Маккаслін, Джефферсон, штат Міссісіпі.