Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 29)
пародіюючи ту пісеньку, в якій її висміювали селянські
Це було божевілля, що підстерігало її, щоб разом з нею пройти до келії. Але Optimus maximus[60] скористався мною як своїм знаряддям і наказав мені хоч би там що врятувати Гертруду.
Я також звернувся у вільному благочестивому пориві до тієї непорочної богині, яку древні закликали як Афіну Палладу[61], а ми звемо Марією:
— Хто б ти не була, — благав я, піднісши руки, — чи Мудрість, як кажуть одні, чи Милосердя, як запевняють інші, — байдуже: Мудрість не слухає обітниць недосвідченої дитини, а Милосердя не сковує дорослої дурною обіцянкою малолітньої. Усміхаючись, ти звільняєш від недійсних обітниць. За твоє діло берусь я, богине. Будь же милостива до мене!
Оскільки абатисі, яка боялася зради, я дав слово більше не звертатись до Гертруди, я надумав, за старовинним звичаєм, трьома символічними діями наблизити до послушниці істину, так наблизити, щоб її мусила збагнути навіть твердолоба селянка.
Не дивлячись на Гертруду, я підійшов до хреста.
— Якщо я хочу згодом упізнати якусь річ, я роблю на ній помітку, — сказав я педантично і, діставши свій гострий дорожній кинджал, якого мені зробив наш славетний співгромадянин, коваль Пантелеоне Умбріако, зробив на середині хреста, там, де перетинаються його бруски, глибокий карб.
Потім я одміряв п'ять кроків і, зареготавши на все горло, з виразними жестами промовив:
— Кумедне було обличчя в мого носильника, коли до зали в Констанці прибули мої речі! Він накинув оком найтяжчу з вигляду здоровезну скриню, засукав рукави по лікті, поплював, неборака, на руки і, напружившись з усіх сил, зовсім легко закинув на плечі мізерний тягар… порожнього ящика. Ха-ха-ха!
І, нарешті, я з безглуздою урочистістю став між справжнім хрестом і підробленим у сяк-так замкнутій комірчині, і, немовби загадуючи загадку, кілька разів показав пальцем то в один, то в другий бік:
— Правда на волі, брехня на припоні! Потім — раз і заплескав у долоні:
— Брехня на волі, правда на припоні!
Я скоса глянув на послушницю, яка сиділа в сутінках, щоб догадатися з виразу її обличчя про вплив трьох пророцтв оракула[62]. Я помітив на цьому лиці напруження бентежної думки й перший проблиск полум'яного гніву.
Після цього я знову повернувся до своєї кімнати, обережно проскочивши в неї так само, як і покинув її, кинувся в одязі на постіль і віддався насолоді сну, як людина з чистою совістю, поки мене розбудив галас натовпу, що підійшов до монастиря, і святкові дзвони, які гули над моєю головою.
Коли я знову ввійшов до ризниці, Гертруда, бліда, як смерть, немовби її вели на ешафот, допіру повернулася з процесії, мабуть, здавна встановленої для підміни хреста, — до сусідньої каплиці. Божу наречену почали облачати. Оточена черницями, що співали псалми, послушниця оперезалася грубою з трьома вузлами вірьовкою і повільно роззула свої сильні, але благородної форми ноги. Ось їй подали терновий вінок. На відміну від символічного підробленого хреста, він був сплетений із справжніх міцних тернів з гострими колючками. Гертруда жадібно схопила його і з жорстокою радістю так рвучко насунула на голову, що важкі краплі її молодої крові теплим дощем покотилися по її немудрому чолу. Величний нищівний гнів, ніби вирок Божий, палав у блакитних очах селянки, аж черниці відчули страх. Шестеро з них, яким абатиса повідала таємницю благочестивого шахрайства, поклали підроблений хрест на її чесне плече, вдаючи, немовби вони його ледве несуть, і з такими лицемірними і водночас дурними обличчями, що мені насправді уявилась божественна істина в терновому вінку, шанована і вихвалювана про людське око, але висміювана за її спиною.
Далі все пронеслось, як гроза. Гертруда кинула швидкий погляд на те місце, де мій кинджал зробив на справжньому хресті глибокий карб, і побачила це місце на хресті неушкодженим. Зневажливо, не беручись за нього руками, вона дала змогу легкому хресту сковзнути з її плеча. Потім схопила його з різким, визивним сміхом і в захваті розбила об кам'яну долівку на мізерні друзки. Стрибок — і вона вже стояла перед дверима комірки, де було сховано важкий хрест, одчинила їх, побачила його і підняла з дикою радістю, немовби знайшла якийсь скарб, поклала без усякої допомоги собі на праве плече, тріумфуючи, обвила його своїми дужими руками і повернулась, повагом ідучи з своєю ношею, до хорів, де на відкритому підвищенні всі повинні були побачити її. Юрба — дворяни, попи, селяни — всі, що заповнили просторий корабель церкви, затамувавши подих, стояли, стиснуті голова до голови. Репетуючи, лаючись, погрожуючи й благаючи, заступила їй дорогу абатиса з своїми черницями.
Однак Гертруда, звівши вгору сяючі очі, голосно промовила:
— Тепер, Божа Матір, чини чесно! — І дужим голосом, наче робітник, що проносить через натовп колоду, гукнула:
— Гей, дорогу!
Всі розступились, і вона пішла по храму, туди, де її чекало на чолі з вікарієм місцеве духівництво. Погляди всіх були прикуті до обтяженого плеча і скривавленого обличчя. Та справжній хрест був занадто важкий для Гертруди, і богиня не полегшила її тягаря. Засапавшись, уривчасто дихаючи, вона йшла все повільніше, згинаючись дедалі нижче, немовби її оголені ноги прилипали й приростали до землі. Вона спіткнулась, та зібралася з силами і випросталась, знову спіткнулась і впала на ліве, потім на праве коліно, з усіх сил намагаючись знову підвестись. Марно! Ось ліва рука відділилась від хреста, випросталась, вперлась об долівку і якусь мить витримувала всю вагу тіла. Потім рука хруснула в суглобі і впала. Оповита тернами голова важко схилилася вперед і гучно вдарилась об кам'яні плити. На дівчину з гуркотом повалився хрест, який вона, падаючи, випустила з правої руки.
Це була кривава істина, а не шахрайство. Зітхання вирвалося з тисячі грудей. Перелякані черниці витягли Гертруду з-під хреста і звели на ноги. Падаючи, дівчина знепритомніла, та була міцною і швидко очутилась. Вона провела рукою по чолу. Погляд її впав на хрест, що звалив її. По обличчю її розлилась посмішка вдячності за недаровану їй богинею поміч. Тоді вона вимовила з небесною веселістю жартівливі слова:
— Ти не хочеш мене, Пречиста Діво, — тоді мене захоче інший!
Ще в терновому вінку, закривавлених колючок якого ч вона, здавалось, не відчувала, дівчина поставила ногу на першу приступку хорів. Одночасно її очі блукали, шукаючи когось у натовпі, і знайшли-таки його. Була глибока тиша.
— Гансе із Сп'юги, — голосно й чітко спитала Гертруда, — чи візьмеш ти мене заміж?
— Звісно, так! З великою радістю! Тільки зійди-но вниз! — відповів з глибини приміщення твердий і впевнений чоловічий голос.
Так вона й зробила і, сяючи від щастя, почала спускатися з приступки на приступку, знову проста селянка, що швидко й охоче забула захопливе видовище, яке вона показала натовпові; тепер вона здійснила своє скромне бажання і могла повернутись до звичайного життя. Смійся з мене, Козімо! Я був розчарований. Якусь коротку мить селянка здалась моїй збудженій уяві втіленням вищої істоти, витвором демонічної сили, істиною, що переможно нищить ману. Але — «Що таке істина?» — спитав Пілат[63].
Коли я, заглиблений у ці думки, сходив з хорів, мене потягнув за рукав мій гонець, який повідомив, що з раптовим одностайним піднесенням на папу обрано Отто Колонну, і розповів про деякі цікаві обставини.
Коли я знову підвів очі, Гертруди вже не було. Збуджений натовп хвилювався й галасував, розділившись на два табори, що одстоювали різні думки з приводу події. З гурту чоловіків долинали вигуки: «Стара відьма!», «Шахрайка!» Це стосувалось абатиси. Жіночі голоси кричали: «Грішниця! Безсоромна!» Вони мали на увазі Гертруду. Та чи розгадали одні благочестивий обман, чи вважали другі, що чудо знищене світським духом Гертруди, — байдуже. В обох випадках реліквія втратила свою силу, і дійовість чуда скінчилась.
Завзята Брігітточка, яку народ обсипав грубою лайкою, почала й собі зухвало відмагатись, а на зніяковілих обличчях присутніх попів відбилась ціла гама настроїв — від хитрості до найщирісінької дурості.
Я відчув себе духовною особою і поклав край скандалу. Зійшовши на кафедру, я урочисто оголосив християнам: «Habemus pontificem dominum Othonem de Colonna»[64] — і заспівав звучне Те deum[65], до чого гучно приєднався спочатку хор черниць, а далі і весь люд. Коли молитву було скінчено, дворяни й селяни рушили — хто на мулі, хто пішки — в дорогу до Констанца, де після закінчення трицарювання пап[66] дароване urbi et orbi[67] благословення мало діяти з потрійною силою.
Plaudite, amici.[68] Я кінчаю.
Коли Констанцький собор, який тривав довше, ніж ця невеличка історія, також закінчився, я з ласкавим владикою своїм, найсвятішим Мартіном V, повертався через гори. У готелі в Сп'юзі, на північ від небезпечного перевалу, я впізнав у наших господарях Анселіно й Гертруду, цілком здорових і задоволених. Вона була не в задушливій келії, а скелястому міжгір'ї, що провіювалось вітром, з немовлям біля грудей і з шлюбним хрестом на плечі.
Прийми в дар, найясніший Козімо, цю «facezia incognita»[69], на додаток до рукописів Плавта, які я теж дарую тобі зараз, чи, краще сказати, вітчизні, для якої ти батько, і науці, бо твої зали з усіма їх скарбами відчинені для всіх.