Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 46)

Кроки: той чоловік у светрі й чиносах наближався, уповільнюючи ходу. Краєм ока вона побачила, що він сперся рукою на парапет, і швидко відвернулася в бік Вірджинії. Черговий прохач автографів? Чи щось гірше?

— Кріс Макніл?

Шпурнувши в річку недопалок сигарети, Кріс холодно зронила:

— Ідіть собі далі, бо я покличу поліцію, клянуся!

— Міс Макніл? Я отець Каррас.

Вона здригнулася, почервоніла, рвучко обернулася до його обвітреного обличчя з різкими рисами.

— О Боже мій! Ой, вибачте мені! — Хотіла була зняти свої протисонячні окуляри, завагалася й знову їх наділа. Її пронизував погляд сумовитих темних очей.

— Мені треба було попередити вас, що я буду без сутани.

Його голос заспокоював, звільняв її від тягаря. Він зчепив на парапеті руки, великі, чутливі й жилаві, мов у статуй Мікеланджело.

— Я думав, що так не притягуватиму до себе надмірної уваги, — пояснив він. — Бо ж ви, здається, також не зацікавлені в зайвому розголосі.

— Я не мала б бути зацікавлена в тому, щоб робити із себе дурепу, — відрізала Кріс. — Просто я подумала, що ви…

— Нормальна людина? — договорив за неї Каррас із ледь помітною кривою посмішкою.

Кріс пильно на нього глянула, а тоді кивнула й усміхнулась у відповідь.

— Ага. Я це відразу зрозуміла, коли вас побачила вперше.

— А коли це було?

— У студентському містечку, коли в нас було фільмування. У вас є сигаретка, отче?

Каррас поліз до кишеньки своєї сорочки.

— Нічого, що без фільтра?

— Та я б зараз і махорку курила.

— З моїми прибутками мені це часто доводиться робити.

Силувано всміхнувшись, Кріс кивнула.

— Авжеж. Обітниця бідності, — пробурмотіла вона, дістаючи сигарету із запропонованої пачки. Каррас поліз у кишеню штанів по сірники.

— Обітниця бідності має свої переваги, — сказав він.

— Справді? І які ж саме?

— Махорка смакує ліпше. — І знову він ледь-ледь усміхнувся, дивлячись, як Кріс тримає сигарету. Її рука тремтіла, тож і сигарета в ній химерно здригалася. Довго не думаючи, він забрав із її пальців сигарету, затулив долонями вогник сірника, припалив сигарету й віддав її Кріс зі словами: — Страшенний протяг від усіх тих машин.

Кріс пильно на нього подивилася з удячністю й навіть із надією. Вона знала, для чого він це зробив.

— Дякую, отче, — сказала вона, дивлячись, як він і собі припалює сигаретку «Кемел». Він забув затулити долонями вогник. Коли священик затягнувся, вони обоє сперлися ліктями на парапет.

— Звідки ви, отче Каррас? Маю на увазі родом?

— З Нью-Йорка, — відповів він.

— Я теж. Проте ніколи б туди не повернулася. А ви?

Каррас відчув, як до горла підступив клубок.

— Я б теж ні. — Він силувано всміхнувся. — Але це не мені вирішувати.

Кріс похитала головою, глянувши вбік.

— Боже, яка я тупа, — мовила вона. — Ви ж священик. Мусите їхати туди, куди вас направлять.

— Саме так.

— А яким чином психіатр став священиком?

Йому не терпілося дізнатися, про яку нагальну проблему вона згадувала, коли зателефонувала йому в гуртожиток. Він відчував, що вона немовби намацує шлях… але до чого? Не варто її квапити. Усе у свій час.

— Сталося навпаки, — м’яко виправив її він. — Мене відправило Товариство…

— Хто?

— Товариство Ісуса. Скорочено нас називають єзуїтами.

— Ага, зрозуміло.

— Так ось, Товариство мене відправило на навчання в медичний коледж і на курси психіатрії.

— І куди?

— Ну, у такі місця, як Гарвард, університет Джонза Гопкінза.

Він раптом усвідомив, що хоче справити на неї враження. «Чому?» — здивувався він і майже відразу знайшов відповідь у нетрях свого дитинства, на дешевеньких балкончиках кінотеатрів Нижнього Іст-Сайду. Маленький Диммі з кінозіркою.

Кріс схвально кивнула.

— Непогано, — сказала вона.

— Ми не даємо обітниці розумової бідності.

Вона відчула в його голосі роздратування, знизала плечима й задивилася на річку.

— Бачите, я просто вас не знаю і… — Вона зробила глибоку затяжку, тоді видихнула дим, загасила недопалок об парапет і пожбурила його в річку. — Ви товариш отця Даєра, це правда?

— Так.

— Досить близький?

— Досить близький.

— Чи він розповідав щось про вечірку?

— Дома у вас?

— У мене вдома.

— Так, він казав, що ви нібито нормальна людина.

Вона не вловила іронії або не дала взнаки.

— Чи він говорив щось про мою дочку?

— Ні, я навіть не знав, що у вас є дочка.

— Їй дванадцять. То він її не згадував?

— Ні.

— І не казав, що вона вчинила?

— Він зовсім про неї не згадував.

— Бачу, що священики вміють тримати язик за зубами, так?