Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 3)

— А, доброго ранку, місіс Макніл!

Сива й виснажена Віллі із синіми мішками під очима витискала сік із помаранчів. Відчутний акцент. Швейцарський. Як і в Карла. Вона витерла паперовим рушничком руки й рушила до плити.

— Я сама, Віллі. — Кріс, як завжди, чутлива, помітила втомлений вигляд прислуги, і коли Віллі з бурчанням повернулася назад до зливальниці, актриса налила собі кави, а тоді сіла за обідній стіл і, дивлячись на свою тарілку, лагідно всміхнулася, побачивши на її білому тлі яскраво-червону троянду. Реґана. Моє ангелятко. Нерідко, коли Кріс допізна працювала, Реґана тихенько вислизала зранку з ліжечка, щоб прийти на кухню й покласти квітку на порожню мамину тарілку, а тоді навпомацки, з напівзаплющеними очима верталася назад і знову засинала. Кріс сумовито похитала головою, пригадавши, що мала намір назвати її Ґонерільєю[2]. Справді. Якраз. Що може бути гірше. Кріс ледь помітно всміхнулася, згадавши про це. Вона відсьорбнула ковточок кави, а коли знову звернула увагу на троянду, на її обличчі з’явився сумовитий вираз, а зелені очі вповилися журбою. Син. Джеймі. Він помер дуже давно, коли йому було три рочки, а молоденька й нікому не відома Кріс брала участь у бродвейських мюзиклах, співаючи в хорі. Вона тоді заприсяглася ніколи більше ні до кого не прив’язуватися так, як це було з Джеймі; і як було з його батьком Говардом Макнілом. А коли її сон про смерть розчинився у випарах гарячої чорної кави, вона відволіклася від троянди й своїх думок на сік, що його принесла й поставила перед нею Віллі.

Кріс пригадалися щури.

— А де Карл?

— Я тут, мадам!

Він гнучко, мов кіт, проліз у двері, що вели до комори. Мав владний, але й поштивий вигляд, а до підборіддя, там, де він порізався, голячись, притискав клаптик паперової серветки.

— Так? — М’язистий і високий, він зупинився біля столу, демонструючи блискучі очі, яструбиний ніс і лису голову.

— Чуєш, Карле, у нас на горищі завелися щури. Треба поставити пастки.

— Там є щури?

— Ну, я ж сказала.

— Але горище чисте.

— Ну, значить, у нас охайні щури!

— Щурів немає.

— Карле, я чула їх уночі.

— Може, це труби, — припустив Карл, — може, дошки.

— Може, щури! Може, купи ті кляті пастки й перестань сперечатися?

Швидко відходячи, Карл сказав:

— Так! Я вже йду!

— Ні, Карле, не вже! Крамниці ще замкнені!

— Вони замкнені! — докірливо гукнула йому вслід Віллі.

Але він уже зник.

Кріс і Віллі обмінялися поглядами, а тоді Віллі, хитаючи головою, знову зайнялася беконом. Кріс поволі пила каву. «Дивний. Дивний чоловік», — подумала вона. Працьовитий, як і Віллі, відданий, скромний. І все ж таки щось у ньому її бентежило. Що це було? Якась зарозумілість? Ні. Щось інше. Не могла цього визначити. Вони прислуговували їй ось уже майже шість років, але Карл і далі був загадковою маскою — нерозгаданим ієрогліфом, що розмовляв, дихав і виконував її доручення на своїх ногах-хідлях. Але за тією маскою щось рухалося; вона майже чула, як там сумлінно клацають якісь коліщатка. Парадні двері рипнули й зачинилися.

— Вони замкнені, — пробурмотіла Віллі.

Кріс покуштувала бекон, а тоді повернулася до спальні й перебралася там у светр і спідницю. Зиркнувши в дзеркало, вона придивилася до свого короткого рудого волосся, вічно розкуйовдженого, і до ластовиння на мініатюрному чистенькому личку, а тоді скосила очі й мовила з ідіотською усмішкою:

— О, привіт, чарівна сусідочко! Чи можу я порозмовляти з твоїм чоловіком? Коханцем? Сутенером? О, твій сутенер у богадільні? Тяжко! — Вона висолопила сама собі язика. Тоді схилила голову. — О Боже, що за життя! — Узяла коробку з перукою, попленталася сходами вниз і вийшла на обсаджену деревами вулицю.

На якусь мить зупинилася біля будинку, вдихаючи обнадійливу свіжість ранкового повітря, вбираючи приглушені звуки життя, що пробуджується. Задумливо глянула праворуч, де відразу за будинком стрімко спускалися до М-стрит старі кам’яні сходи, а трохи поодалік бовваніли старовинні цегляні вежі в стилі рококо й середземноморська дахівка верхнього входу до колишнього трамвайного депо. «Кумедно. Кумедна околиця, — подумалось їй. — Чорт забирай, чому б мені тут не залишитися? Купити дім? Почати нормальне життя?» Пролунало лунке глибоке бамкання годинника на вежі Джорджтаунського університету. Цей меланхолійний передзвін відбився від мерехтливої й рудуватої поверхні річки, сягнувши змореного серця актриси. Вона рушила до своєї роботи, до цього примарного фарсу й солом’яного опудала, що імітує древній тлін.

Коли зайшла в головні ворота студентського містечка, її депресія почала зникати, особливо коли вона побачила низку трейлерів-убиралень, розташованих уздовж проїзду біля південного муру, а вже о восьмій ранку, коли почалося перше знімання, цілком себе опанувала й засперечалася з приводу сценарію.

— Гей, Берку? Ти тільки поглянь на це ідіотство, га?

— О, то в тебе є сценарій, бачу! Як гарно! — Режисер Берк Деннінґз, підтягнутий і пустотливий, чиє ліве око сіпалося й каверзно виблискувало, вправно, мов хірург скальпелем, відтяв тремтячими пальцями вузесеньку смужку паперу з аркуша її сценарію й крякнув: — Мушу трошки перекусити.

Вони стояли на еспланаді перед головним адміністративним корпусом університету, оточені статистами, акторами й знімальною групою, а на галявині довкола виднілися поодинокі глядачі, здебільшого студенти єзуїтського факультету. Знуджений оператор переглядав «Дейлі вераєті», а Деннінґз, хихочучи, закинув собі до рота папір, дихнувши ледь чутним перегаром від першого ранкового джину.

— О так, я страшенно радий, що тобі дали сценарій!

Лукавий худорлявий чолов’яга віком п’ятдесяти з гаком років, він розмовляв із таким виразним і симпатичним британським акцентом, що навіть найвульгарніші непристойності звучали в його вустах елегантно, а коли напивався, завжди виглядало, ніби він ось-ось розрегочеться. Він постійно мусив стримуватися, що давалося йому нелегко.

— Ну, а тепер скажи мені, кицюню. Що сталося? Що там не так?

У сцені, про яку йшлося в сценарії, декан міфічного коледжу мав переконувати зібраних там студентів відмовитися від сидячого страйку, яким вони погрожували. Кріс мала тоді вибігти сходами на еспланаду, вирвати з рук декана мегафон, а тоді показати на адміністративну будівлю й прокричати: «Знесемо її геть!»

— Це не має жодного сенсу, — поскаржилася йому Кріс.

— Ну, а мені тут усе цілком ясно, — збрехав Деннінґз.

— О, справді? Ну, то поясни мені, Беркі-Шмеркі. Якого біса вони мають зносити будівлю? Заради чого? Можеш мені розтлумачити?

— Ти з мене глузуєш?

— Ні, я запитую «заради чого»?

— Бо вона там є, кохана!

— У сценарії?

— Ні, на землі!

— Ой, та облиш, Берку, це не моя героїня. Це зовсім не властиве її вдачі. Вона б цього не зробила.

— Зробила б.

— Ні, не зробила б.

— То що, викличемо сценариста? Здається, він у Парижі!

— Ховається?

— Трахається!

Він вимовив це слово з бездоганною дикцією, а його лисячі очі зблиснули на пухкому, мов тісто, обличчі, тоді як слово стрімко злетіло аж до самих готичних шпилів. Кріс впала йому на плечі, розслабившись і регочучи.

— Ой, Берку, ти просто неможливий, чорт забери!

— Так. — Він це виголосив, мов Цезар, що скромно підтверджує вісті про свою потрійну відмову від корони. — Ну, а тепер до роботи?

Кріс його не чула. Перевіряючи, чи хтось почув непристойність, вона зиркнула потайно й сором’язливо на єзуїта, якому було років сорок і який стояв серед інших глядачів. Він мав темне зашкарубле обличчя. Мов у боксера. З різкими рисами. Очі були якісь сумні, зажурені, та водночас у його погляді було щось тепле й заспокійливе, коли він, усміхаючись, поглянув на неї й кивнув головою. Він усе почув. Зиркнув на годинника й пішов собі геть.

— То що, починаємо?

Кріс розгублено озирнулася.

— Так, Берку, звичайно. Починаємо.

— Дякувати небесам.

— Ні, зачекай!

— О Господи Ісусе!

Їй не подобалася кінцівка сцени. Вона відчувала, що кульмінація досягалася її реплікою, тож не було потреби після цього ще й заскакувати у двері будівлі.

— Це нічого не додає, — поскаржилася Кріс. — Якесь безглуздя.

— Так, кохана, звісно, — щиро погодився Берк. — Але на цьому наполягає монтажер, — додав він, — ось і все. Розумієш?

— Ні.

— Звісно, що ні, моя люба, бо ти маєш цілковиту рацію, це справжнє безглуздя. Але розумієш, у зв’язку з тим, що наступна сцена, — Деннінґз захихотів, — ну, вона починається з того, що Джед виходить із дверей, монтажер переконаний, що фільм здобуде номінацію, якщо попередня сцена закінчиться тим, що ти в ці двері заходиш.

— Ти що, жартуєш?