Томас Харрис – Мовчання ягнят (страница 4)
– Дозвольте оглянути вашу сумочку й валізу.
– Ви ж бачили моє посвідчення.
– І там сказано, що ви студентка. Будь ласка, дозвольте оглянути ваші речі.
Кларіс Старлінг здригнулася, коли за нею гримнули перші важкі сталеві двері та клацнув засув. Чилтон ішов зеленим казенним коридором трохи попереду, крізь запахи лізолу й далеке грюкання. Старлінг злилася, що дозволила Чилтону порпатися в сумочці й валізі, і їй довелося придушити в собі цю злість, щоб мати змогу зосередитись. Усе було гаразд. Вона відчула міцне підґрунтя самоконтролю, наче стійке гравійне дно серед швидкої течії.
– Лектер завдає багато клопоту, – кинув Чилтон через плече. – Щодня санітар витрачає принаймні десять хвилин, виймаючи скріпки з періодичних видань, які він отримує. Ми намагалися скасувати або скоротити передплату, але він написав скаргу, і суд нам не дозволив. Його кореспонденція також була дуже широкою. На щастя, обсяги зменшилися після того, як Лектера затьмарили інші герої новин. Бо деякий час здавалося, що кожен мізерний студент, який пише диплом магістра психології, намагається якимось боком залучити до нього Лектера. Медичні журнали й досі публікують його статті, тільки заради збоченського захвату, який спричиняє його ім’я під заголовком.
– А мені здалося, що він написав непогану статтю про хірургічну залежність у «Журнал клінічної психіатрії», – сказала Старлінг.
– Здалося? Та що ви кажете?
– Такого одного – це кого?
– Чистого соціопата, котрим він, вочевидь, і є. Але Лектер непроникний, він надто витончений для наших стандартних тестів. І, слово честі, як же він нас ненавидить. Мене вважає своїм заклятим ворогом. Кроуфорд дуже розумно вчинив, правда ж? Коли надумав використати вас проти Лектера.
– Що ви маєте на увазі, докторе Чилтон?
– Молода жінка, аби його «завести», мабуть, так це називається. Гадаю, Лектер уже кілька років не бачив жінок, хіба що краєм ока розгледів кількох прибиральниць. Зазвичай ми сюди жінок не пускаємо. Від них у в’язниці тільки лихо.
– Докторе, я закінчила Університет Вірджинії з відзнакою. Це не інститут шляхетних панянок.
– У такому разі ви в змозі запам’ятати правила: не просовувати руки крізь ґрати, не торкатися ґрат. Не передавати йому нічого, крім м’якого паперу. Жодних ручок, жодних олівців. Йому час від часу видають спеціальні маркери з м’якою голівкою. Папір, який ви йому передаєте, не має містити скріпок, скоб чи булавок. Предмети можна передавати тільки через висувну тацю для їжі. Повертаються предмети також крізь тацю. Жодних винятків. Не приймати жодних предметів, які він намагається передати крізь ґрати. Ви мене зрозуміли?
– Зрозуміла.
Вони пройшли ще двоє дверей, і денне світло лишилося позаду. Тепер вони проминули загальні палати, де пацієнти мають змогу спілкуватись одне з одним, і спустилися на територію, де немає вікон і спілкування. Лампи в коридорах захищені товстими ґратками, наче ліхтарі в машинному відсіку на кораблі. Доктор Чилтон зупинився під однією з таких ламп. Коли їхні кроки стихли, Старлінг почула, як десь там, за стіною, лунає хрипкий голос, спотворений криком.
– Лектера ніколи не виводять за межі камери без гамівної сорочки, перев’язів на все тіло та маски, – сказав Чилтон, – і зараз я вам покажу чому. Протягом першого року після того, як його сюди направили, він поводився зразково. Охорона трохи розслабилася – то було ще за минулого керівництва, самі розумієте. Восьмого липня 1976 року після обіду він поскаржився на біль у грудях, і його перевели в лазарет. Гамівну сорочку зняли, щоб легше було провести електрокардіограму. Коли над ним схилилася медсестра, ось що він із нею зробив.
Чилтон простягнув Кларіс Старлінг пошарпану фотографію.
– Лікарям вдалося врятувати їй одне око. Увесь цей час Лектер був підключений до моніторів. Він зламав їй щелепу, аби відкусити язика. Його пульс жодного разу не перевищив показник у вісімдесят п’ять ударів за хвилину, навіть коли він його проковтнув.
Старлінг не знала, що гірше – фотографія чи увага Чилтона, з якою його швидкі, чіпкі очі ковзнули її обличчям. Вона уявила спраглу курку, що скльовує сльози зі щік.
– Ось де я його тримаю, – сказав Чилтон і натиснув кнопку біля масивних половинчастих дверей з безпечного скла. Санітар, який стояв за ними, пустив їх у лікарняний блок.
Старлінг прийняла важке рішення й зупинилася одразу за порогом.
– Докторе Чилтон, нам справді потрібні результати цих тестів. Якщо доктор Лектер вважає вас за ворога, якщо він так на вас зациклився, як ви самі кажете, то чи не буде наша бесіда успішнішою, якщо я поговорю з ним сам-на-сам? Що скажете?
Чилтон смикнув губою:
– Мене це ідеально влаштовує. Могли запропонувати ще в моєму кабінеті. Я б послав із вами санітара й зекономив час.
– Я б запропонувала, якби ви мене тоді проінструктували.
– Гадаю, більше ми з вами не побачимося, міс
Чилтон пішов, навіть не поглянувши на Кларіс.
Тепер перед нею стояв кремезний незворушний санітар, а за його спиною на стіні виднілися беззвучний годинник і шафа з металевої сітки, в якій зберігалися гамівні сорочки, маски, балончик «Мейс»[18] і рушниця з транквілізатором. На рамі висіла довга жердина з викривленням у формі літери U на одному з кінців, щоб притискати маячних пацієнтів до стіни. Санітар дивився на Старлінг.
– Доктор Чилтон уже сказав, щоб ви не торкалися ґрат? – запитав він високим і водночас захриплим голосом. Кларіс він нагадував Альдо Рея[19].
– Так, сказав.
– О’кей. Він у кінці коридору, остання камера праворуч. Тримайтеся середини проходу, коли будете йти, і ні на що не зважайте. Можете віднести йому пошту, щоб розмова легше пішла, – сказав санітар. Здавалося, він по-своєму тішиться з цієї ситуації. – Просто покладіть її в тацю та проштовхніть усередину. Якщо та шухляда буде з його боку, то її можна витягти за мотузку, або він сам її просуне. Той отвір влаштовано так, що він не зможе до вас дотягтися.
Санітар віддав їй два журнали, з яких випадали розкріплені сторінки, три газети й кілька розкритих листів.
Коридор був тридцять ярдів завдовжки, палати розташовувалися по обидва боки. Деякі були оздоблені м’якою оббивкою, а посередині дверей – віконце для спостереження, довге й вузьке, наче стрілецька бійниця. Інші скидалися на стандартні тюремні камери з ґратами, що виходили в коридор. Кларіс Старлінг відчувала, що в камерах є люди, але намагалася на них не дивитися. Вона вже подолала половину шляху, коли чийсь голос просичав:
– Я чую, як пахне твоя пизда.
Кларіс вдала, що нічого не почула, й рушила далі.
В останній камері горіло світло. Наближаючись, вона відсунулася до лівої стіни, щоб зазирнути туди здалеку, розуміючи, що клацання підборів уже давно сповістило про її прихід.
Розділ 3
Камера доктора Лектера вдалині від інших; навпроти неї, по інший бік коридору, – нічого, крім комори, і взагалі вона унікальна з будь-якого погляду. Першу загорожу становлять ґрати, а за ними на такій відстані, що людині не дістати, натягнуто міцну нейлонову сітку – від підлоги до стелі й від стіни до стіни. За сіткою Старлінг розгледіла стіл, закріплений на підлозі болтами і завалений стосами книжок у м’якій обкладинці та паперами, і стілець із прямою спинкою, також прикручений до підлоги.
Сам доктор Ганнібал Лектер сидів, відкинувшись на своєму ліжку, й переглядав італійське видання журналу «Vogue». У правій руці він тримав оберемок сторінок і складав їх біля себе лівою. На лівиці доктора Лектера було шість пальців.
Кларіс Старлінг зупинилася недалеко від ґрат, на відстані в ширину невеликого проходу.
– Докторе Лектер.
Вона була задоволена тим, як прозвучав її голос.
Доктор відірвав очі від журналу.
На мить їй здалося, що погляд Лектера гуде, але то був тільки шум крові у вухах.
– Мене звати Кларіс Старлінг. Можна з вами поговорити?
У відстані, на якій вона зупинилась, і в її голосі явно простежувалася чемність.
Доктор Лектер замислився, притиснувши палець до зімкнутих губ. Потім неквапливо піднявся з ліжка, плавно пройшовся своєю кліткою і став перед нейлоновою сіткою, дивлячись повз перепону, наче сам обирав, де йому зупинятися.
Вона помітила, що Лектер маленький та елегантний. У його жилавих руках і долонях відчувалася сила – так само як у Старлінг.
– Доброго ранку, – привітався він, наче щойно відчинив двері у своїй оселі. У його інтелігентному голосі чулася легка металева хрипкість, можливо, від того, що голос тривалий час лишався без уживання.
У доктора Лектера бордові очі, і світло відбивається в них маленькими червоними цятками. Інколи здається, що ті цятки іскрами злітаються в самий центр. Його погляд повністю заволодів Старлінг.
Вона підійшла трохи ближче до ґрат. Волосся на руках стало дибки й напинало зсередини рукави.
– Докторе, у нас великі проблеми з укладанням психологічних портретів. Я хочу попросити вас про допомогу.
– «У нас», тобто у відділу поведінкової психології в Куантіко. Можу припустити, що ви працюєте на Джека Кроуфорда.