Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 46)

Тоді він не втримався, гаряча цівка потекла по ногах і під сідниці, потім стало холодно, нічна сорочка прилипла до шкіри. Він не знав, що робити. Набрав повні груди повітря й перекотився на бік обличчям до дверей. Нічого не трапилося. Він опустив на підлогу ноги. Підвівся в цьому мороку, сорочка приклеїлася до ніг, лице палало. Він побіг до дверей. Ударився оком об дверну ручку, гупнувся мокрою дупцею на підлогу, скочив і метнувся вниз сходами, пальці скимлили по поруччю. Ген до бабусиної кімнати. Продершись крізь темряву, він заповз під простирадла, притиснувся до її тіла, і стало тепліше.

Бабуся здригнулася, напружилася, спина, до якої він тулився щокою, виструнчилася, голос прошипів:

– У жиччі не бачила…

Грюкіт на нічному столику – вона відшукала щелепу, клац – зуби стали на місце.

– У житті не бачила такої брудної, такої бридкої дитини. Геть, вилазь із мого ліжка.

Бабуся ввімкнула нічник. Френсіс стояв на килимі й тремтів. Вона провела пальцем по його брові. На пальці лишилася кров.

– Ти щось потрощив?

Він так швидко захитав головою, що на бабусину нічну сорочку впали краплі крові.

– Нагору. Бігом.

Поки він здіймався сходами, на нього знов наперла темрява. Він не міг увімкнути світло, бо бабуся коротісінько пообрізала шнури світильників, аби тільки вона могла дотягнутися. Френсісу не хотілося лягати в мокру постіль. Він довго стояв у темній кімнаті, тримаючись за спинку ліжка. Думав, що бабуся вже не прийде. Найчорніші кутки цієї кімнати знали, що вона не прийде.

Але вона прийшла, смикнула за обрізаний шнур горішнього світильника, тримаючи оберемок простирадл. Змінила постіль, ані слова не промовивши онукові.

Тоді вхопила його за плече й потягнула коридором до ванної кімнати.

Лампа висіла над рукомийником, і бабусі довелося ставати навшпиньки, щоб дотягнутися до вимикача. Вона подала Френсісу рушник, мокрий і холодний.

– Знімай сорочку й витирайся.

Запах пластиру й клацання яскравих швацьких ножиць. Вона відрізала шматок липкої смужки, поставила онука на унітаз і заліпила поріз над оком.

– А тепер, – мовила вона, приклавши йому швацькі ножиці під кругленький живіт, і Френсіс відчув холод.

– Дивися, – мовила вона, вхопила його за карк і нахилила голову так, аби він бачив свій маленький пеніс, що лежав на нижньому лезі розчахнутих ножиць. Вона почала стуляти ножиці, поки не защипнула трохи шкіри.

– Хочеш, аби я його відрізала?

Френсіс спробував підвести голову, поглянути на бабусю, та вона міцно тримала долі його шию. Він схлипнув, на живіт капнула слина.

– Хочеш?

– Ні, аусю. Ні, аусю.

– Даю тобі слово – як ти знову напаскудиш у ліжко, я його відріжу. Зрозумів?

– Тах, аусю.

– Ти чудово можеш намацати в темряві туалетний папір і постелити його собі, як годиться хорошому хлопчику. Не треба тобі стояти. А тепер іди спати.

О другій ночі знявся вітер, поніс із північного сходу тепло, захворостив гілками мертвих яблунь, зашелестів листвою живих. Вітер бив теплим дощем у стіну будинку Френсіса Доларгайда, чоловіка сорока двох років, що наразі спав.

Він лежав на боці й смоктав великий палець. Змокле волосся прилипло до чола і шиї.

Ось він прокидається. Прислухається в темряві до власного дихання, до тихого цокоту від кліпання повік. Пальці й досі трохи пахнуть пальним. Сечовий міхур повен.

Він намацує на нічному столику склянку зі своєю щелепою.

Доларгайд завжди вставляє зуби перед тим, як встати з ліжка. Тепер він іде у ванну кімнату. Світло не вмикає. Намацує в темряві унітаз і сідає на нього, як годиться хорошому хлопчику.

27

Перші зміни в бабусі виявилися взимку 1947 року, коли Френсісу було вісім.

Вона припинила їсти разом з онуком у своїй кімнаті. Тепер вони сідали з літніми пожильцями за спільний стіл у їдальні, де місіс Доларгайд головувала поїдками.

З дитинства бабусі прищепляли навички чарівливої господині, і тепер вона відшукала й відполірувала срібний дзвоничок, який ставила біля своєї тарілки.

Сервірувати званий сніданок, слідкувати за переміною страв, підтримувати розмову, легко передавати пас незграбної бесіди на сильну сторону сором’язливих, привертати увагу гостей до кращих якостей умілих співрозмовників – це неабияке мистецтво, що зараз, на жаль, занепадає.

Свого часу бабусі добре це вдавалося. Попервах її зусилля справді прикрашали приймання їжі для двох чи трьох старих, які були здатні до послідовного вислову думок.

Френсіс сидів на хазяйському місці на протилежному кінці алеї хитливих голів, поки бабуся виманювала спогади тих, хто ще міг щось пригадати. Вона виявляла гострий інтерес до медового місяця місіс Флодер, що вона провела в Канзас-Сіті, по кілька разів вислуховувала оповідки містера Ітона про жовту гарячку, жваво реагувала на випадкові, нерозбірливі звуки, що видавали решта.

– Хіба не цікаво, Френсісе? – казала бабуся й теленькала у дзвоник, вимагаючи наступну страву. Їжа складалася з різноманітних м’ясних і овочевих каш, але вона поділяла їх на багато потрав, чим дуже ускладнювала роботу кухарок.

Казуси за столом ніколи не обговорювалися. Покалатати у дзвоник, кинути на півслові жест – і слуги одразу клопоталися тими, хто пролив суп, заснув чи забув, чому сидить за цим столом. Бабуся завжди тримала стільки челяді, скільки дозволяв бюджет.

З погіршенням загального стану здоров’я бабуся почала втрачати вагу, і тепер влізала в сукні, що давно вже лежали по скринях. Деякі були навіть елегантними. Рисами обличчя й зачіскою вона набула разючої подібності до Джорджа Вашингтона на однодоларовій банкноті.

На весну її манери трохи занепали. Вона верховодила трапезами й нікому не дозволяла перебивати її оповідки про дитинство в Сент-Чарльзі, ба навіть ділилася особистим, щоб надихнути й напутити Френсіса та інших.

1907 року бабуся й справді красувала, її запрошували на найкращі бали по той берег річки, в Сент-Луїсі.

І в цьому був «наочний приклад» для всіх, як вона казала. При цьому демонстративно дивилася на Френсіса, який схрещував ноги під столом.

– Я народилася в той час, коли медицина була нездатна виправити невеличкі похибки природи, – розповідала вона. – Мені дісталася чудова шкіра й волосся, і я цим сповна користалася. А зуби я компенсувала своєю сильною особистістю й безжурним характером – і робила це так успішно, що прикус став моєю «перчинкою». Гадаю, зуби можна назвати моєю «чарівливою візитівкою». Я б ні на що у світі їх не проміняла.

Вона докладно пояснювала, що не довіряла лікарям, проте коли зрозуміла, що через проблемні ясна може позбутися зубів, то звернулась до одного з найкращих дантистів Середнього Заходу – лікаря Фелікса Бертля, швейцарця. «Швейцарські зуби» лікаря Бертля були дуже популярними серед певного прошарку американців, як казала бабуся, і клієнтура в нього зібралася визначна.

Оперні співаки, які боялися, що нова форма ротової порожнини може змінити їх голоси, актори й інші публічні особи – вони їхали навіть із самого Сан-Франциско по щелепи на замовлення.

Лікар Бертль міг точно відтворити природні зуби пацієнта й експериментував із різними стоматологічними сумішами та їхнім впливом на резонанс.

Коли лікар Бертль закінчив роботу над її щелепами, зуби мали такий самий вигляд, як і раніше. Прикус компенсувала особистістю, не втрачаючи свого унікального шарму, як пояснила бабуся зі шпичкуватою посмішкою.

Якщо в цьому й був якийсь наочний приклад, то Френсіс зміг його оцінити тільки значно пізніше: він так і не дочекався подальших пластичних операцій, доки сам не зміг за них заплатити.

Френсіс витримував ці трапези завдяки тому, що опісля на нього чекала винагорода.

Щовечора чоловік Королеви-матері Бейлі приїжджав за нею на запряженому мулами возі, яким він возив дрова. Якщо бабуся клопоталася на горішньому поверсі, то Френсіс міг прокататися з ними алеєю до головної дороги.

Він цілий день чекав на цю вечірню поїздку, аби всістись у візку поруч із Королевою-матір’ю, її високий, плаский, майже невидимий в темряві чоловік мовчки правитиме мулами, а гравій хрумтітиме під залізними шинами, перекриваючи дзеленькання вудил. Двійко коричневих, подеколи вимазаних брудом мулів, короткі гриви стирчать, мов щіточки, хвости батожать крупи. Запахи поту, прокипілої бавовняної тканини, нюхального тютюну й теплого запрягу. У повітрі стояв аромат деревного диму, якщо містер Бейлі розчищав нову ділянку в лісі, а коли він брав туди з собою рушницю, то в ящику воза лежали кролики й білки – витягнутими тушками, мов вони кудись бігли.

Їдучи алеєю, вони не розмовляли, тільки містер Бейлі говорив із мулами. Віз хитався, і хлопчик із задоволенням утикався в боки подружжя Бейлі. Його зсаджували наприкінці алеї, і він давав свою вечірню обіцянку – одразу вертатися додому, а потім дивився, як вдалині зникає ліхтар возу. Він чув, як вони розмовляють дорогою. Інколи Королева-мати казала чоловікові щось потішне, і вони разом сміялися. Френсіс стояв у темряві, і йому було приємно слухати подружжя Бейлі й знати, що вони сміються не з нього.

Згодом його думка з цього приводу зміниться…

Час від часу Френсіс Доларгайд грався з дочкою скіпщика, який жив за три поля від Доларгайдів. Бабуся дозволяла їй приходити гратися, бо раз у раз вдягала дівчинку в сукні, що їх Меріан носила в дитинстві.