Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 21)

На смузі поруч із ним зупинилися дві жінки в кабріолеті. На них були шорти й блузки, які вони підв’язали під грудьми. Доларгайд глянув униз у кабріолет зі свого фургона. Жінки видавалися втомленими й знудженими, вони мружилися проти призахідного сонця. Жінка на пасажирському сидінні похилила голову на спинку крісла й закинула ноги на приладову дошку. Від такої зігнутої пози на її оголеному животі утворилися дві брижі. Доларгайд помітив засмок на внутрішньому боці стегна. Жінка перехопила його погляд, сіла рівно й схрестила ноги. На обличчі відбилася зморена неприязнь.

Вона щось сказала жінці за кермом. Обидві дивилися просто перед себе. Доларгайд знав, що вони говорять про нього. І був дуже радий, що більш не злиться з цього приводу. Тепер його мало що могло розізлити. Він знав, що поступово вчиться належної гідності.

Музика була дуже втішною.

Автомобілі попереду Доларгайда почали рухатися. Смуга поруч стояла так само непорушно. Йому кортіло дістатися додому. Він постукав пальцями по керму в ритмі з музикою, а другою рукою опустив вікно.

Доларгайд харкнув і виплюнув згусток зеленого слизу на жінку – цілився він у коліно, а влучив майже в пупок. Виск і лайка на мить заглушили Генделя, і Доларгайд поїхав собі далі.

Величезному гросбуху Доларгайда було принаймні сто років. Оправлена в чорну шкіру з мідними кутиками, книга важила стільки, що він облаштував її на міцному столі-верстаті, який держав у шафі на замку на горішньому сходовому просвіті. Доларгайд угледів цей гросбух на розпродажі майна старої збанкрутілої друкарської компанії у Сент-Луїсі і з першого ж погляду зрозумів, що мусить його придбати.

Тепер, прийнявши душ і одягнувшись у кімоно, він відімкнув шафу й викотив стіл. Коли книга опинилася точно під картиною з Великим червоним драконом, Доларгайд влаштувався на стільці й розгорнув гросбух. В обличчя війнуло запахом запліснявілого паперу.

Усю першу сторінку займала фраза з Апокаліпсису, виведена заголовними літерами й ілюмінована власноруч Доларгайдом: «І З’ЯВИЛОСЯ ІНШЕ ЗНАМЕННЯ: ВЕЛИКИЙ ЧЕРВОНИЙ ДРАКОН…»

Перший артефакт у цій книзі був єдиним, що не мав чітко визначеного місця. Між сторінками вільно лежала пожовтіла фотокартка: малий Доларгайд і його бабуся на сходах великого будинку. Хлопчик тримається за бабусину спідницю. Жінка схрестила руки на грудях, спина рівна, як свічка.

Доларгайд байдуже перегорнув сторінку. Не звернув на знімок уваги, наче він там опинився помилково.

У гросбуху містилося багато газетних вирізок, найперші – про зникнення літніх жінок у Сент-Луїсі й Толедо. Сторінки поміж вирізками були вкриті надписами Доларгайда – чорні чорнила й дрібний каліграфічний почерк, такий схожий на руку самого Вільяма Блейка.

На полях сторінок розташувалися шматки скальпів – пасма волосся тягнулися, мов хвости комет у біблійних альбомах для дітей.

Тут були й вирізки про Джекобі з Бірмінгема. Касети кіноплівки й слайди лежали в кишеньках, приклеєних до сторінок.

Так само була оформлена історія Лідсів, із плівками на додачу.

Вислів «Зубний ельф» уперше з’явився в пресі тільки після подій в Атланті. У всіх статтях про Лідсів це прізвисько було закреслено.

Наразі Доларгайд зробив те саме з вирізкою з «Базікала», розлючено заштрихувавши «Зубного ельфа» червоним маркером.

Тоді він прогорнув гросбух до нової чистої сторінки й підрізав статтю з «Базікала» так, щоб вона вмістилася на аркуш. Чи варто залишити фотографію Ґрема? Слова «психічно хворих злочинців», викарбувані на кам’яній плиті над головою Ґрема, обурювали Доларгайда. Йому був ненависний сам вигляд будь-якого місця позбавлення волі. Обличчя Ґрема було майже не видно. Тож він поки відклав цей знімок.

Але Лектер… Лектер. Не дуже вдала фотографія. У Доларгайда була краща, яку він дістав із коробки, що зберігалася в шафі. Її надрукували одразу після ув’язнення Лектера, і на ній можна було розрізнити ці чудові очі. Проте й вона не до кінця задовольнила Доларгайда. У його уяві подоба Лектера здавалася схожою на темні портрети принців епохи Ренесансу. Бо ж Лектер, єдиний поміж людей, мав достатньо сприйняття та досвіду, аби зрозуміти славу та велич Становлення Доларгайда.

Доларгайд відчував, що Лектер знає: люди, які через свою смерть допомагають тобі досягнути мети, – несправжні. Він розуміє, що вони зіткані не з плоті, а зі світла, повітря, кольору й уривчастих звуків, які швидко завмирають, коли ти перетворюєш їх на дещо інше. Мов бульбашки з фарбою, що лускають у твоїх руках. Вони важливі для твого власного перетворення, важливіші за життя, за яке вони так хапаються й благають про милість.

Доларгайд терпів їхні крики так само, як скульптор терпить кам’яний пил під час роботи.

Лектер мав здатність розуміти, що кров і подих – то лиш елементи, що зазнають певних змін і живлять його Осяйність. Так само, як згорає паливо, утворюючи світло.

Як би йому хотілося зустрітися з Лектером, поговорити з ним, поділитися досвідом, знайти радість у їхньому спільному видінні, отримати його визнання, як колись Йоан Хреститель пізнав Того, Хто за ним ішов, сісти на нього верхи, як Дракон осідлав 666 в ілюстраціях Блейка до Апокаліпсису, і він відіб’є його смерть на плівці, коли Лектер, помираючи, зіллється з величчю Дракона.

Доларгайд дістав нову пару гумових рукавичок і пішов до письмового столу. Відмотав і викинув зовнішній шар туалетного паперу, що купив напередодні. Потім відмотав смугу з восьми аркушів і відірвав від рулону.

Акуратно виводячи лівицею друковані літери на папері, він став писати листа Лектеру.

За мовленням ніколи не здогадаєшся, як людина висловлює свої думки в писанні, це неможливо визначити. Мова Доларгайда була покручена та спрощена вадами (як реальними, так і уявними), і відмінність між його мовленням і письмом була просто разючою. Та все одно Доларгайд відчував, що не в змозі висловити свої такі важливі почуття.

Йому хотілося отримати звістку від Лектера. Була потрібна особиста відповідь доктора Лектера перед тим, як повідати йому найголовніше.

Як же цього досягти? Він почав ритися в коробці з вирізками про Лектера, перечитувати їх усі наново.

Зрештою до нього прийшло просте рішення, і він знов узявся писати.

Коли Доларгайд переглянув готовий лист, він здався йому боязким і сором’язливим. І підпис у кінці – «Палкий шанувальник».

Він кілька хвилин роздумував над підписом.

«Палкий шанувальник», так і є. Доларгайд гордовито задер підборіддя.

Він запустив собі в рот палець у гумовій рукавичці, вийняв вставну щелепу й поклав на бювар.

Верхня пластина була незвичайною. Нормальні зуби – рівні й білі, але рожева акрилова пластина мала дивну форму черепахового панцира, аби прилягати до всіх вигинів і щілин його ясен.

До пластини також кріпився м’який пластиковий протез із обтуратором нагорі, який допомагав йому закривати дефект м’якого піднебіння під час мовлення.

Доларгайд узяв зі столу невеличку скриньку. У ній лежав іще один набір щелеп. Верхній зліпок був схожим, тільки без протезу. Між кривими зубами виднілися темні плями, від них ішов легкий сморід.

Ці щелепи були ідентичні бабусиним, що лежали в склянці біля ліжка на першому поверсі.

Ніздрі Доларгайда затріпотіли від запаху. Він роззявив рота в запалій посмішці, вставив щелепи й зволожив їх язиком.

Зігнув листа впоперек підпису й сильно прикусив папір. Коли він знову розгорнув листа, підпис опинився всередині овального укусу. Така собі нотаріальна печатка, дозвіл на друк, поцяткований загуслою кров’ю.

12

О п’ятій вечора юрист Байрон Меткаф зняв краватку, зробив собі міцного напою та задер ноги на стіл.

– Ви певні, що не хочете хильнути?

– Якось іншим разом.

Ґрем оббирав із манжетів реп’яхи нетреби й радів, що в приміщенні працює кондиціонер.

– Я не дуже добре знав цих Джекобі, – сказав Меткаф. – Вони тут усього три місяці прожили. Ми з дружиною кілька разів ходили до них на коктейлі. Ед Джекобі прийшов до мене по новий заповіт невдовзі після того, як його сюди перевели, ось так ми й познайомилися.

– Але ж ви його виконавець.

– Так. Першим виконавцем заповіту вказано його дружину, а потім уже мене – як альтернативу на випадок, якщо вона помре чи стан здоров’я не дозволятиме. У нього є брат у Філадельфії, проте, як я розумію, вони не були близькі.

– Ви працювали заступником окружного прокурора.

– Так, із 1968-го по 1972-й. Балотувався на прокурора в 72-му. Різниця була невелика, та я програв. І тепер не шкодую.

– Що ви думаєте про те, що тут сталося, містере Меткаф?

– Я одразу згадав про Джозефа Яблонскі, лейбористського лідера, пам’ятаєте його?46

Ґрем кивнув.

– У злочину був мотив, у цьому випадку – влада. Убивство намагалися видати за напад божевільного. Ми всі відомості про Еда Джекобі крізь дрібне сито просіяли – Джеррі Естрідж із офісу прокурора і я. Нічого. Від смерті Еда Джекобі великих грошей нікому не перепало б. Зарплатня в нього була нівроку, проте він витрачав її майже так само швидко, як отримував. Усе мало відійти його дружині, а клаптик землі в Каліфорнії призначався дітям і їхнім нащадкам. У нього був маленький траст із гарантією проти марнотратства бенефіціара. Вистачить іще на три роки коледжу. Певен, що на той час він так і сидітиме на першому курсі.