Томас Харрис – Червоний Дракон (страница 13)

– Так, моя. Якщо вже її комусь приписувати, то мені.

– Я знаю, що ти таке вже бачив. На днях тобі не сподобалося, коли я спитав про Лектера, але зараз я хочу, щоб ти все розказав.

– Гаразд.

– Він убив дев’ятьох людей, так, загалом?

– Дев’ятьох, про яких ми знаємо. Двоє інших не померли.

– Що з ними сталося?

– Перший лежить на апараті штучного дихання в одній з балтиморських лікарень. Другий – у приватній психіатричній клініці в Денвері.

– Чому він це робив, який у нього розлад?

Ґрем визирнув у вікно на людей на тротуарі. Голос став безстороннім, наче він диктував листа.

– Робив, бо подобалось. І досі подобається. Доктор Лектер не божевільний, не в звичному розумінні цього слова. Він робив жахливі речі, бо отримував від цього насолоду. Але в разі потреби може цілком нормально функціонувати.

– Як це називають психологи – що з ним не так?

– Кажуть, що він соціопат, бо не знають, як його ще назвати. У нього є певні риси, притаманні соціопатії. Він не знає ні жалю, ні провини. І в нього був перший, найгірший сигнал – мучив тварин у дитинстві.

Спрінґфілд крекнув.

– Але інших ознак нема, – сказав Ґрем. – Не блудько, не мав проблем із законом. Не поверхневий, не дріб’язковий, як більшість соціопатів. Не безчуйний. Лікарі не знають, як його назвати. Енцефалограма дещо незвична, та з неї теж багато не дізналися.

– Як би ти його назвав? – спитав Спрінґфілд.

Ґрем вагався.

– Про себе, як ти його називаєш?

– Він монстр. Я до нього ставлюся, як до тих нещасних створінь, що час від часу народжуються в лікарнях. Їх годують, одягають, але до апаратів не підключають, і воно помирає. Лектер такий самий у голові, хоч на вигляд нормальний, і ніхто нічого не запідозрить.

– У мене в Балтиморі кілька друзів з асоціації детективів. Я питав їх, як ти запримітив Лектера. Вони сказали, що не знають. Як тобі вдалося? Що було першим сигналом, що ти перше відчув?

– То був збіг, – відповів Ґрем. – Шоста жертва була вбита в себе в майстерні. У чоловіка було столярське обладнання, а ще він складав там мисливське знаряддя. Він висів на перфорованій дошці, де тримав інструменти, і був сильно порваний, порізаний і поколотий, а з тіла стирчали стріли. Ті рани мені дещо нагадали. І я не міг пригадати що.

– А треба було братися за наступні вбивства.

– Так. Лектер саме ввійшов у раж – з останніми трьома розправився за дев’ять днів. Але в шостого на стегні знайшлися старі шрами. Патологоанатом зв’язався з місцевою лікарнею та дізнався, що п’ять років до того, під час полювання з лука, чоловік наосліп упав із дерева й проткнув стрілою ногу. На зміні того дня був штатний хірург, але спочатку його оглянув Лектер – він чергував у пункті невідкладної допомоги. У журналі відвідування стояло його ім’я. Від того випадку минуло багато часу, але я сподівався, що Лектер пригадає, як бачив у тій колотій рані щось підозріле, тож я пішов до нього на роботу. Ми на той час за все хапалися. Тоді він уже мав психіатричну практику. Гарний кабінет. Антикваріат. Сказав, що про рану пам’ятає небагато, що чоловіка, певно, привів один із його друзяк-мисливців, та й по всьому. Проте мене щось непокоїло. Здавалося, він щось таке мені сказав, чи я щось побачив у кабінеті. Ми з Кроуфордом порадилися. Підняли справи – на Лектера не було жодної. Мені хотілося побути в його кабінеті на самоті, але ми не могли дістати ордер. Ніяких підстав для обшуку. Тож я знов пішов до Лектера. Була неділя. Він приймав пацієнтів і по неділях. У будинку було безлюдно, за винятком пари клієнтів у приймальні. Він одразу запросив до себе. Ми говорили, і він із ввічливості погодився мені допомогти й дозволив переглянути кілька дуже старих книжок із медицини, що стояли на полиці в нього над головою. І я зрозумів, що це він. Може, коли я знов підняв на нього погляд, на моєму обличчі якось змінився вираз, не знаю. Я зрозумів, і він зрозумів, що я зрозумів. Проте причини я так само не усвідомлював. Не довіряв собі. Треба було подумати. Тож я щось пробурмотів і забрався з кабінету, у коридор. У коридорі висів платний телефон. Я не хотів його полохати, доки не приїде підмога. Я говорив із поліцейським відділком, а він вийшов позаду мене, зі службових дверей, у шкарпетках. Я взагалі не чув, як він підійшов. Відчув його дихання, і все, а потім… потім ви знаєте.

– Так як ти зрозумів?

– Певно, я вирахував уже за тиждень, коли лежав у лікарні. «Чоловік-рана» – ілюстрація, що часто зустрічається в старих книгах з медицини, таких як у Лектера. На ній зображено різноманітні бойові поранення, усе на одному малюнку. Бачив її на оглядовому курсі, що нам читав один патолог в Університеті Джорджа Вашингтона. Поза тіла й поранення шостої жертви були майже аналогічні до «Чоловіка-рани».

– «Чоловік-рана», кажеш? І більше в тебе нічого не було?

– Ну, ні. Те, що я це помітив, – просто збіг. Пощастило.

– Нічого собі пощастило.

– Якщо ви мені не вірите, то чого, бляха, питаєте?

– Я цього не чув.

– Добре. Я не хотів цього казати. Але саме так усе й сталося.

– Окей, – відповів Спрінґфілд. – Окей. Дякую, що розповів. Я маю про таке знати.

Опис чоловіка, якого Парсонз бачив на алеї, та інформація про кота й собаку могли вказати на методику вбивства: вірогідно, що він вишукував жертви під виглядом контролера і мав необхідність завдати болю спершу тваринам, а потім повернутися й убити родину.

Нагальною проблемою поліції став вибір – розповідати про це громадськості чи ні.

Зараз люди звертали увагу на сигнали небезпеки, усіма очима дивилися, тож поліція може отримати вчасне попередження про черговий напад убивці. Але вбивця також мав стежити за новинами.

Може змінити звички.

Згнітивши серце, у поліцейському управлінні постановили не виносити на загал ці тендітні зачіпки і зазначати їх лише в зведеннях, що їх розсилали по ветеринарних клініках і притулках Південного Сходу з проханням негайно сповіщати про понівечених тварин.

Це означало, що з публікою не слід ділитися найкращою наводкою. Це було питання моралі, і поліція через те незручно почувалася.

Вони проконсультувалися з доктором Аланом Блумом із Чикаго. Доктор Блум сказав, що як убивця прочитає в газетах попередження, то може змінити методику, за якою обирає дім. Проте Блум сумнівався, що чоловік припинить нападати на хатніх тварин, попри ризик. Психіатр наказав поліції, аби вони в жодному разі не розраховували на те, що мають у запасі ще двадцять пʼять днів – до наступної повні, 25 серпня.

На ранок 31 липня, за три години після того, як Парсонз надав опис, на телефонних перемовинах між поліцією Бірмінгема й Атланти та Кроуфордом у Вашингтоні було ухвалено рішення: розіслати ветеринарам зведення, три дні прочісувати райони з начерком художника, а вже потім пустити інформацію в мас-медіа.

Протягом трьох днів Ґрем разом із детективами Атланти тупотіли тротуарами й показували начерк родинам, що мешкали по сусідству з Лідсами. Обличчя на начерку було зображено дуже схематично, але вони сподівалися знайти людину, яка зможе його доповнити.

Копія Ґрема вкрилася по краях брижами через спітнілі руки. Часто до людей було важко достукатися. Уночі він лежав у своєму номері, присипавши тальком шкіру, подразнену потом, і подумки крутив цю проблему, мов голограму. Він заохочував відчуття, що виникає напередодні розгадки. А воно все не приходило.

Тим часом мешканці Атланти встигли чотири рази підстрелити (і один раз смертельно) родичів, що пізно поверталися додому. Збільшилася кількість погроз телефоном, а «вхідний» кошик поліцейського управління заповняли порожні підказки. Відчай ширився, мов грип.

Під кінець третього дня з Вашингтона повернувся Кроуфорд і зазирнув до Ґрема. Той саме сидів у номері й знімав змоклі шкарпетки.

– Спекотна робота?

– Візьми зранку нарис – і побачиш, – відповів Ґрем.

– Ні, сьогодні ввечері все оголосять по телебаченню. Ти цілий день ходив?

– Там у них між дворами на автівці не проїдеш.

– Так і думав, що з нарису нічого не вийде, – сказав Кроуфорд.

– І що ж я, в біса, мав робити?

– Усе, що можеш, ось і все, – Кроуфорд підвівся, збираючись іти. – Інколи важка праця правила мені за наркотик, особливо після того, як я кинув пиячити. Тобі, мабуть, теж.

Ґрем злився. Звісно, Кроуфорд був правий.

Ґрем з природи мав схильність до прокрастинації і знав це. Колись давно, у школі, він компенсував це швидкістю. Але тут була не школа.

Існувала ще одна повинність, і про неї він міркував уже кілька днів. Можна чекати, поки не доведеться бігти до неї з відчаю, за кілька діб до повного місяця. Або можна зробити це зараз, коли це ще може принести користь.

Він хотів почути ще одну точку зору. Дуже дивний погляд, який він має поділити, світобачення, яке він мусить віднайти після теплих років на островах Кіз.

Аргументи клацали, мов коліщатка на американських гірках, коли вагончик підходить до першого довгого спуску, а там, нагорі, Ґрем схопився за живіт і промовив це вголос:

– Мені треба побачити Лектера.

7

Доктор Фредерік Чилтон, директор Балтиморської державної лікарні для психічно хворих злочинців, обійшов свій стіл, аби потиснути руку Ґрему.

– Учора мені телефонував доктор Блум, містере Ґрем… чи краще називати вас доктором Ґремом?

– Я не доктор.

– Приємно було вчора поспілкуватися з доктором Блумом, ми вже цілу вічність знайомі. Беріть той стілець.