Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 9)

Два десятиліття після завершення економічної депресії кінця XIX століття стали першою великою добою глобалізації; світова економіка справді починала інтегруватися так, як це передбачив Кейнс. І саме тому навіть нині нам складно вповні усвідомити масштаб занепаду після Першої світової і темпи скорочення економік у міжвоєнний період. Упровадження паспортів, повернення золотого стандарту (у Британії 1925 року його поновив, усупереч засторогам Кейнса, канцлер державної скарбниці Вінстон Черчилль), обвал валют, зменшення обсягів торгівлі.

Імовірні наслідки всього цього можна розглядати, зокрема, так: щоб вийти на рівень 1914 року, навіть провідні економіки багатої Західної Європи мали пережити кілька десятиліть спаду й протекції, аж до середини 1970-х років. Коротко кажучи, індустріальні економіки Заходу (за винятком Сполучених Штатів) пережили шістдесятилітній спад, позначений двома світовими війнами й небаченою економічною депресією. Це більшою мірою, ніж будь-що інше, формує тло й контекст усього, що ми обговорювали, навіть світової історії минулого століття.

Коли Кейнс писав свою «Загальну теорію зайнятості, відсотків і грошей» (перше видання 1936 року), його цікавила — чи й поглинала — проблема стабільності й дестабілізації. На противагу класичним економістам і їхнім спадкоємцям-неокласикам (його ж учителям), Кейнс був переконаний, що умови непевності — і супровідну соціальну та політичну незахищеність — у капіталістичних економіках слід трактувати як норму, а не виняток. Словом, він пропонував теорію світу, яку щойно прожив: стабільність — аж ніяк не нормальний стан ідеальних ринків, стабільність — непередбачуваний і навіть рідкісний побічний продукт нерегульованої економічної діяльності. Втручання в тій чи тій формі було необхідною умовою економічного добробуту, а інколи — самого виживання ринків як таких. За виразно англійською манерою цей висновок зводився до Цвайґового формулювання: колись ми думали, що все стабільне, тепер ми знаємо, що все плинне.

Так, це дуже вражає: у першому розділі «Учорашнього світу» йдеться про безпеку, безпеку як щось утрачене. Тут Цвайґ говорить не лише про те, що була війна і все змінилося. Усе, що було в його молодості й що він згадує так детально та ностальгійно, — батьківський дім, передбачуваність життєвих шляхів і ролей — тягло за собою і потребувало ширшої економічної стабільності, яку було вже не відновити.

Мені здається, цю ситуацію можна розглядати й негативно. По Першій світовій, коли бракувало обнадійливої та реальної глобальної торгівлі, проект усамостійнення національних економік став темним боком європейського XX століття. Зрештою і нацистів, і совєтів нестримно вабив масштаб як підстава добробуту: маючи вдосталь територій, виробничих потужностей і робітників, можна було досягти самодостатності й так відновити стабільність глобальної торгівлі та обміну — на власних умовах.

Тому, як казав Сталін, якщо соціалізм уже встановлено в одній країні, не так важливо, що світову революцію відкладено на не-визначений термін. І, як був переконаний Гітлер, якщо маєш удосталь Lebensraum [життєвого простору], можна досягти чогось подібного: автократії на користь вищої раси.

То було прагнення створити новий тип імперії вкупі з відчуттям, що постімперські національні держави просто замалі. У 1920-х австрійців охопила економічна Lebensunfahigkeit — переконання, буцім Австрія, яка втратила все і скоротилася до такої малої та зубожілої гірської території, не зможе існувати як незалежна одиниця. Саме слово відображає настрій тих років: «нежиттєздатність».

Однак пам’ятаймо, що міжвоєнна Австрія, попри зменшення території та потужностей, могла похвалитися надзвичайно розвиненим, зрілим соціалістичним рухом, який зазнав поразки й остаточно занепав лише внаслідок подальших реакційних переворотів: спершу 1934-го, а потім і 1938 року Австрія була квінтесенцією всього, що Перша світова війна принесла в континентальну Європу: ризику й навіть імовірності революції; прагнення (і неможливості) самодостатньої національної держави; дедалі складнішого мирного політичного співіснування у громадському просторі, не підкріпленого економічними ресурсами.

Видатний історик Ерік Гобсбаум дивовижно описував своє дитинство та юність у Відні 1920-х років: мовляв, почуваєшся підвішеним у забутті поміж світом, який уже знищено, і світом, який іще не народився. І саме в Австрії знаходимо витоки іншої великої течії сучасної економічної теорії, що кардинально суперечить висновкам, пов’язаним із працею Кейнса: цю течію ототожнюємо з творами Карла Поппера, Людвіґа фон Мізеса, Йозефа Шумпетера, а передусім — Фрідріха Гаєка.

Три чверті століття після австрійської кризи 1930-х можна розглядати як дуель між Кейнсом і Гаєком. Кейнс, як я вже казав, починає зі спостереження, що в умовах економічної нестабільності марно було би сподіватися стабільних результатів, тож краще розробити способи державного втручання задля їх досягнення. Гаєк, цілком свідомо опонуючи Кейнсу й виходячи з австрійського досвіду, у «Шляху до кріпацтва» стверджує, що втручання — тобто планування, хоч із якими благими намірами і хоч у якому політичному контексті — неминуче погано закінчиться. Книжка побачила світ 1945 року, і найцікавіше в ній — передбачення, що на британську державу загального добробуту, яка вже поставала по Другій світовій, чекає доля, аналогічна долі соціалістичного експерименту у Відні після 1918-го. Почнеш із соціалістичного планування — закінчиш Гітлером чи подібним його наступником. Словом, для Гаєка урок Австрії, як і всієї катастрофи міжвоєнної Європи, зводиться до настанови: не втручайся і не плануй. Планування передає ініціативу в руки тих, хто зрештою волітиме знищити суспільство (і економіку) задля вигоди держави. Минуло три чверті століття, а для багатьох людей (особливо тут, у США) це лишається знаковим повчальним уроком XX століття.

Австрія дає стільки матеріалу, що можна мимоволі дійти взаємозаперечних висновків. Історичне досягнення місто-планувальників соціалістичного Відня не вдалося повторити у країні загалом. Зрештою, після Першої світової війни (як і сьогодні) соціалісти встановили контроль не над центральним урядом, а над муніципальною владою Відня, і саме вона успішно розбудувала знаменитий новий житловий фонд, привабливі невеликі міські комуни тощо. Для решти країни це соціальне будівництво стало символом пасток планування: саме тому, що комуни працювали цілком добре, вони додавали електоральної підтримки «євреям» і «марксистам». І тоді, під час першої кризи, про яку ти казав, — австрійської громадянської війни 1934 року, — центральний уряд (під контролем консервативних християнських партій) вишикував артилерійські гармати на пагорбах над Віднем і дослівно завдав удару соціалізму, обстрілюючи Карл-Маркс-Гоф і всі інші затишні робітничі «гофи» з їхніми яслами й дитсадками, басейнами, крамницями і так далі — дієве і вже тому ненависне комунне планування.

Саме так. За іронією, досвід Австрії — який завжди і насамперед був політичною зустріччю міської марксистської лівиці з провінційною християнською правицею, що з підозрою ставилася до Відня й усіх його діл, — піднесли до статусу економічної теорії. Неначе у Відні точилася суперечка між плануванням і свободою (а такого не було), і наче самозрозумілим є те, що перебіг подій, який призвів від планованого міста до авторитарних репресій і зрештою до фашизму, можна підсумувати як неминучий причиновий зв’язок між економічним плануванням і політичною диктатурою. Тепер, позбавлений австрійського історичного контексту і навіть історичних відсилань узагалі, цей набір припущень — імпортований до США у валізах низки розчарованих віденських інтелектуалів — пронизує не лише чиказьку школу економіки, а й усі значущі публічні обговорення стосовно курсу економічної політики для сучасних Сполучених Штатів.

До цього ще повернемось. Але перш ніж ми облишимо єврейський Відень: чи не набув австрійський урок XX століття ще й психічного виміру?

Зиґмунд Фройд з’явився саме вчасно, щоб вплинути на ціле покоління центральноєвропейських мислителів. Від Артура Кестлера до Манеса Шпербера: логічним кроком убік від молодечого марксистського завзяття стала психологія — фройдистська, адлерівська, юнґіанська, кому що до смаку. Як і сам марксизм, до якого ми ще повернемося, віденська психологія запропонувала спосіб демістифікувати світ, ідентифікувати всеохопний наратив, щоб інтерпретувати поведінку й рішення за універсальним шаблоном. А ще, можливо, не менш амбітну теорію, як змінити світ (щоправда, по одній людині за раз).

Зрештою, психологія — у цьому вона явно подібна і на марксизм, і на юдеохристиянську традицію — пропонує наратив самообману, необхідного страждання, згасання і падіння, по яких настає самоусвідомлення, самопізнання, самоподолання і цілковите одужання. У мемуарах центральноєвропейців, народжених на зламі століть, мене вражає, як багато людей (передусім євреїв) коментують новочасну моду на аналіз, на «пояснення», на категорії нової дисципліни (невроз, витіснення тощо). Це захоплення — копати глибше за поверхові пояснення, розплутувати містифікації, шукати оповідь тим правдивішу, чим більше її заперечують її ж герої, — звісно, химерно нагадує також і процедури марксизму.