Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 78)

Клінтонівські реформи соціального захисту 1990-х років радикально суперечили всім традиціям державоцентричних реформ від 1890-х до 1970-х — і англо-американським, і європейським ліволіберальним. Вони повернули ранньоіндустріальні уявлення про поділ населення: є громадяни, які працюють, і менш вартісні громадяни, які не працюють. Зайнятість повернулась у соціальну політику як мірило участі у громадських справах: без роботи ти не зовсім громадянин. Від цього силкувалися відійти три покоління економічних і соціальних реформаторів від 1910-х до 1960-х років. А Клінтон це повернув.

Як на мене, політика ідентичності увиразнює класові поділи. Різновид фемінізму, який ми виплекали в цій країні, слугує жінкам-юристкам, які заробляють багато грошей, жінкам-професоркам, у якомусь психологічному сенсі — можливо, студенткам університетів. Але фемінізму Сполучених Штатах не починається з материнських відпусток і догляду за дітьми — а тільки з них він, гадаю, міг би слушно по-чинитися для більшості жінок, — тому ігнорує людей, які виховують дітей, особливо матерів-одиначок. Так само й політика раси дуже успішно — і я це підтримую — залучає темношкіру чи латиноамериканського походження буржуазію в освітні, урядові й інші інституції. Це, звісно, добре. Але вона розділяє питання раси і питання класу, що не на користь багатьом афроамериканцям.

Американська суспільна думка цілковито уникає проблеми економічно зумовлених соціальних поділів, бо американцям комфортніше (і політично менш суперечливо) зосереджуватися на інших, зручніших поділах.

Але твій приклад про догляд за дітьми вдалий. Зупинімося трохи на ньому. Догляд за дітьми й загалом соціальні послуги, скеровані на створення рівних можливостей для матерів, дуже складно забезпечувати несистемно, у кожному підприємстві окремо. Будь-який роботодавець, який надає працівницям такі умови, може непокоїтися, що ставить себе в економічно невигідне становище порівняно з тими, хто їх не надає. А той, хто цих послуг не забезпечує, може або заробити більше грошей, адже не витрачає зайвого, або більше платити працівницям, адже має більший зарплатний фонд: так він дає їм змогу — якщо вдасться — приватно знайти необхідний догляд за дітьми, а водночас віднаджує від конкурента, який платить менше, хоч і сам надає цю послугу.

У більшості країн Європи проблему розв’язують так: уряд пропонує універсальний догляд за дітьми, оплачуваний із податків. Це створює додаткове податкове навантаження на всіх, але забезпечує конкретну послугу, за яку певним бенефіціарам не потрібно платити.

Ми добре знаємо, що завжди будуть ті, кого обурює сама ідея загального оподаткування на користь частини суспільства. Але саме ця ідея лежить в основі сучасної держави. Ми оподатковуємо всіх, щоб надати освіту частині. Ми оподатковуємо всіх, щоб надати пенсії частині. Ми оподатковуємо всіх, щоб забезпечити поліцію чи пожежників, із чиєї роботи в кожен конкретний момент користає лише частина населення. У нас є (чи було) залізничне сполучення з віддаленими пунктами, корисне начебто тільки для тамтешніх жителів, але загалом воно долучає всі далекі громади до суспільства й так покращує суспільство для кожного.

Проте ідеї оподаткування всіх на користь декого — чи, зрештою, декого на користь усіх — немає в базових розрахунках американських вершителів соціальної політики. Наслідки бачимо в недоладних міркуваннях навіть найбільш благонамірених реформаторів. Візьмімо, наприклад, феміністичну лінію стосовно догляду за дітьми й інших програм, які можуть знадобитися жінкам. Замість припустити, що ширший сенс затії — переглянути оподаткування й соціальний захист так, щоб обернути їх на користь усім, мейнстримний фемінізм воліє домагатися законів, які створять переваги суто для жінок.

У 1970-х роках радикали від складних ідентичностей помилялися, вважаючи, ніби власні інтереси можна вдовольнити без наслідків для інтересів усієї спільноти. Вони, що доволі іронічно, несвідомо повторювали вимоги своїх політичних опонентів, сприяючи приватизації політики та приватизації особистої вигоди.

Я достатньо старомодний, щоби вважати, що значна частина американської лівиці — об’єктивно реакційна.

Якщо шукаєш старомодних тез, є така: те, що багато феміністок вийшли з вищого середнього класу — де єдиною невигодою для них (часто не більш ніж малозначущим обмеженням) була їхня стать, — пояснює, чому вони не здатні зрозуміти, що є ширше коло осіб, для яких жіноча стать — аж ніяк не головна проблема.

У певному сенсі фемінізм досягнув успіху: у бізнесі та праві багато жінок, розбито чимало скляних стель[59]. Ці здобутки вражають. Однак значно більше жінок нидіють у злиднях, із сім’ями без чоловіків або з чоловіками, від яких мало економічної та соціальної користі. Ці жінки провалилися під скляну підлогу й сидять, закривавлені, між уламків. Їхні життя — довгі години праці, нестача якісних чи хоч якихось медичних послуг і догляду за дітьми — втілюють американське відчуття, що все можливо, але й виразно вказують на трагізм приватизації інтересів. І я починаю непокоїтися, що наш американський оптимізм — це просто виправдання, щоб не допомагати тим, хто потребує допомоги.

Згадка про приватизацію тут вкрай важлива. Що означає «приватизація»? Вона відбирає в держави здатність і обов’язок долати проблеми в житті людей, а також звільняє від цих зобов’язань сумління співгромадян, які вже не відчувають на плечах тягаря спільних дилем. Залишається тільки благодійний порив до стражденних індивідуумів, що походить з особистого відчуття провини.

У нас є всі підстави припускати, що цей благодійний порив стає дедалі неадекватнішою реакцією на проблему нерівного розподілу ресурсів у багатих суспільствах. Тому навіть якби приватизація була тим економічним успіхом, яким її вважають (а це в жодному разі не так), загроза моральної катастрофи нікуди не ділася б.

У цьому контексті варто згадати Беверіджеве розрізнення між державою війни і державою добробуту, бо виникає враження, що в останні, скажімо, сорок років саме війна стає на заваді державі добробуту чи соціальної демократії у Сполучених Штатах. Приклад Джонсона очевидний: складно будувати Велике суспільство, платячи за війну у В’єтнамі. Але вже пізніше, після В’єтнаму, з розвитком контрактної армії, відбулося щось дуже цікаве.

Військо фактично стало інституцією соціального захисту. Воно надає освіту й соціальний ліфт багатьом людям, які інакше їх не мали б. Також воно забезпечує державні лікарні, які непогано працюють — чи принаймні непогано працювали, доки адміністрація Буша не скоротила їм фінансування посеред війни, щоб не можна було вдаватися до арґументу, який я зараз наводжу. Отже, у мирний час армія — це добрий приклад державної політики, яка уможливлює соціальну мобільність. Але ситуація зовсім змінюється, коли ми, власне, воюємо й посилаємо цих людей, упосліджених, а іноді навіть не громадян, гинути й убивати. Тоді війна забезпечує корпоративне утриманство. Війна в Іраку перерозподілила величезні суми податків у руки вкрай обмеженого кола корпоративних отримувачів.

У цьому й інших аспектах США відхиляється від загального західного досвіду. В інших розвинених країнах Заходу ранньомодерні й модерні держави війни перетворилися на держави сталого добробуту. Державні видатки, немислимі в мирний час, в умовах війни стали неуникними: спочатку під час Першої світової, а потім, остаточно — після 1939 року. Те, що уряди, як виявилося, були спроможні зробити в умовах війни, їм довелося й далі відтворювати заради мирних цілей. Вони раптом зрозуміли, що це напрочуд дієвий спосіб досягати мети, попри ідеологічний спротив.

В Америці, як ти кажеш, дещо інша ситуація. Упродовж майже неперервної низки «малих воєн», що тягнеться від початку 1950-х років, уряд США позичав гроші, щоби брати участь у конфліктах, яких воліє не афішувати. Витрати на ці війни покриватимуть майбутні покоління — інфляція, стягнення й обмеження інших статей державних видатків, насамперед соціального захисту та соціальних послуг.

Якщо американські консерватори вважають підтримання державою війни прийнятною причиною, щоб не розвивати соціального захисту, то це тому, що в цій країні війну досі не сприймають як катастрофу. За В’єтнам, певна річ, довелося заплатити: сам політичний клас розділився, з’явилися глибокі міжпоколіннєві розколи, і ці внутрішні чинники на певний час пригальмували міжнародну політику. Але ніхто, наскільки я знаю, не доводив, що це має підштовхнути до переосмислення засад урядування й ролі уряду в суспільстві, як Друга світова війна підштовхнула до соціальної революції у Британії.

Складно уявити, як могло би бути інакше. Навіть у розпал іракського безглуздя більшість американців схвалювала величезні державні видатки на погано сформульовані або відверто оманливі військові цілі, водночас стверджуючи, що підтримують зниження податків загалом — вочевидь, разом із тими, які мали оплатити війну. Американці не цікавилися збільшенням ролі уряду у своєму житті, не розуміючи, що самі щойно з ентузіазмом посприяли йому в найважливішій зі сфер, де уряд може втручатися в життя громадян, — участі у війні. Що викриває колективний когнітивний дисонанс американців, який дуже складно подолати політично. Якщо є якась культурна причина, чому Сполучені Штати не наслідуватимуть найкращих прикладів інших західних суспільств, то це вона.