Тимоти Снайдер – Роздуми про двадцяте століття (страница 50)

Реймон Арон чудово пише про це в мемуарах. Тобто він каже: нам слід було подумати, звідки беруться ці гроші. Ми про це не думали. Але якби нас приперли до стіни, ми, мабуть, визнали б, що ці гроші, ймовірно, походять із якогось джерела, про яке ми воліли б не знати. Арон правду каже, вони не мали особливого досвіду урядової роботи. Він сам у 1945-му лише півроку пропрацював у Міністерстві інформації, яке очолював Андре Мальро, — оце й увесь досвід в уряді. Кестлер ніколи нічим не керував. Гук був професором філософії.

З інтелектуального погляду — чи існує особливий лібералізм Холодної війни?

Лібералів Холодної війни варто розглядати як наступників прогресизму і Нового курсу. Така була їхня formation у французькому сенсі: те, що їх викувало, інтелектуально сформувало. У державі загального добробуту, яка може привести до соціальної згуртованості, ліберали вбачали захист від екстремістської політики 1930-х. Це наповнювало і скеровувало їхню антикомуністичну позицію, яку зміцнювало ще й спільне для багатьох них минуле — антифашистська діяльність до 1939 року. Антифашистські організації, фронти, рухи, журнали, мітинги, промови 1930-х знайшли відображення в антикомуністичному лібералізмі 1950-х.

До 1939 року прогресисти й ліберали були насторожі, готові обороняти ідею золотої середини, затиснену між арґументами й закликами фашизму та комунізму. Як писав Марк Мазовер у «Темному континенті», якби ми зупинили годинник 1941 року, було б важко стверджувати, що історія однозначно на боці демократії. Але в 1950-х ситуація відрізнялася.

Оптимізм лібералів Холодної війни зумовила перемога в Другій світовій і несподівано успішне розв’язання повоєнної кризи. Після 1948 року — найпізніше 1949-го у Східній Німеччині — комунізм у Європі не просунувся далі, а тим часом американці показали свою здатність і готовність підтримувати ліберальні економічні системи та демократичні інституції в решті Європи. Ліберали Холодної війни вважали, що історія на їхньому боці: лібералізм був не лише можливим і виправданим способом життя, а й мав подолати своїх супротивників. Його слід було боронити не тому, що він був від природи вразливим, а тому, що він втратив звичку агресивно відстоювати свої чесноти.

Ти процитував Кестлера — про неминучість того, що люди можуть мати рацію з хибних мотивів. У цього твердження є друга частина: мовляв, уникати таких людей — ознака невпевненості. Якщо якась подія і підірвала впевненість деяких лібералів Холодної війни — маю на увазі передусім Арона, — то це повстання європейського студентства 1968 року.

У випадку Арона ідеться ще й про Шестиденну війну 1967 року. Його глибоко непокоїло, що де Ґолль публічно висловлює антипатію до Ізраїлю та євреїв. Арон, як то властиво секулярним євреям його покоління, міркував, чи не мали б єврейська ідентичність і зв’язок з Ізраїлем відігравати важливішу роль у його баченні політики і спільної справи, ніж він собі дозволяв доти.

1968 рік був вирішальним: з’являлося нове покоління, яке не надавало особливого значення старим урокам. Саме тому, що ліберали перемогли, їхні діти не усвідомлювали, якими високими були ставки. Арон у Франції, Гук в Америці, політичний мислитель Юрґен Габермас у Німеччині — усі вони мали дуже схоже бачення: головна цінність західного лібералізму — не в його інтелектуальній привабливості, а в інституційних структурах.

Словом, Захід робили кращим його форми врядування, права, дискусій, регулювання й освіти. З часом усе це сформувало негласний договір між суспільством і державою. Суспільство дозволяло державі певний рівень втручання, стримуваний правом і звичаєм, а держава, надавала суспільству широку автономію, обмежену повагою до державних інституцій.

У 1968 році багатьом здавалося, що ця негласна угода ось-ось лусне. Для Арона і Габермаса ворогами були, як і в 1930-х, ті, хто намагалися її порушити, тобто — сучасною мовою — розкрити правду з-під фальшу й ілюзій лібералізму. Не слід забувати, що деякі з тих тверджень були небезпідставними. У Франції через ґоллістську монополію на владу й посади політика здавалася «заблокованою». У Німеччині Соціал-демократична партія втратила ціле покоління на користь так званих позапарламентських лівих, які заявляли, що партія дискредитувала себе співпрацею з коаліційним урядом на чолі з канцлером від християнських демократів, колишнім членом нацистської партії.

У 1970-х ліберали Холодної війни вже немолоді, а американсько-радянське протистояння помалу втрачає колишню ідеологічну гостроту.

Змінювалось іще щось, менш помітне, однак засадниче. Ліберали Холодної війни потерпали від того, що реформатори Нового курсу та їхні європейські колеги втратили інтелектуальну й політичну монополію, яку мали в 1930–1960-х роках. У західному світі, від Рузвельта до Ліндона Джонсона і навіть до Річарда Ніксона, панували прогресистська внутрішня політика і «всесильний уряд». У Західній Європі стали звичними компроміси між соціал-демократами і християнськими демократами, держави добробуту й деідеологізація громадського життя.

Однак цей консенсус надломився. У 1971 році США перестали підтримувати свій долар золотим резервом і так розвалили Бреттон-Вудську міжнародну валютну систему. За цим слідувала інфляція, пов’язана з цінами на нафту, і відповідні економічні спади того похмурого десятиліття. Більшість лібералів Холодної війни ніколи всерйоз не замислювалась про кейнсіанство: як база економічної політики воно було просто даністю. Безперечно, вони не думали про ширший сенс доброго врядування: це теж вважали самозрозумілим. Тож коли нове покоління інтелектуалів, схильних до консервативної політики, поставило ці й інші даності під сумнів, ліберали не мали чого запропонувати у відповідь.

То звідки в 1970-х береться лібералізм?

Звідки-інде. Від людей, для яких лібералізм усе ще був недосягнутою метою. Людей, для яких логіка ліберальної держави різко контрастувала з логікою їхніх чинних правителів. Інтелектуалів, для яких лібералізм ніколи не був безсумнівним станом політики за умовчанням, а був радше радикальною метою, якої треба було досягати з відчутним особистим ризиком. У 1970-х найцікавіша ліберальна думка була у Східній Європі.

Попри їхні відмінності, Адам Міхнік у Польщі, Вацлав Гавел у Чехословаччині або угорські ліберали того ж покоління мали дещо спільне: досвід комунізму тривалістю в життя. У Східній Європі, принаймні у Варшаві і Празі, 1968 рік не був бунтом проти лібералізму батьків, а тим паче виступом за міраж політичної свободи. Натомість то було повстання проти сталінізму батьків, і часто воно відбувалося під стягом і в ім’я реформованого чи відновленого марксизму.

Проте мрія про марксистський «ревізіонізм» упала під поліційними кийками у Варшаві й під танками у Празі. Лібералів Центрально-Східної Європи єднала негативна точка відліку: переговори з авторитарними режимами ні до чого не приведуть. Те єдине, чого ти справді прагнеш, режим за означенням не може тобі відступити. За таких умов будь-які перемовини неминуче будуть вправлянням у нещирості з обох боків із наперед визначеним результатом. Або почнеться протистояння, у якому потенційні реформатори зазнають поразки, або піддатливіших їхніх представників поглине режим, а енергія розпорошиться.

Із цих простих спостережень нове покоління східноєвропейських мислителів дійшло оригінального висновку щодо метафізики авторитарної політики. В умовах режиму, який неможливо повалити — але з яким неможливо й вести переговори, — залишався третій варіант: діяти, але діяти «так, ніби».

Політика «так, ніби» могла набувати двох форм. Десь можна було поводитися так, ніби режим відкритий до перемовин, усерйоз сприймати його лицемірні закони і — принаймні — викривати наготу короля. Деінде, зокрема в державах на кшталт Чехословаччини, де було зруйновано навіть ілюзію політичного компромісу, стратегія полягала в тому, щоб на особистому рівні поводитися так, ніби ти вільний: провадити чи намагатися провадити життя, засноване на неполітичному баченні етики й чеснот.

Звісно, із таким підходом доводилося прийняти, що тебе вилучено з політики в розумінні режиму (і багатьох непосвячених). Це можна описувати як «силу безсилих» у Гавелових термінах або як «антиполітику» за Дьйордем Конрадом — у кожному разі в західних лібералів такого досвіду не було, і їм бракувало відповідної мови. Фактично дисиденти комуністичної Європи відстоювали ідею відновлення і переосмислення суспільства на суто риторичному й індивідуальному рівнях — поза досяжністю держави, яка постановила цілком умисно спустошити або поглинути суспільство в нашому розумінні.

Що робили дисиденти — створювали нову розмову. Можливо, з цієї перспективи найлегше збагнути їхні наміри, свідомо глухі до режиму і його реакцій. Ти просто поводився так, ніби сприймаєш закон, мову комунізму, конституції окремих держав і підписані ними міжнародні угоди як дійсні та гідні довіри.

Найважливішим з-поміж цих угод був так званий «третій кошик» Гельсінського заключного акту 1975 року: Радянський Союз і всі держави-сателіти зобов’язалися дотримуватися базових прав людини. Звісно, ці режими не мали наміру всерйоз виконувати ці умови, тільки тому й поставили свої підписи. Але критики від Москви до Праги вхопилися за можливість вказати режимові на його ж правові зобов’язання.