Тесс Герритсен – Двійник (страница 7)
— Він нічого не чув? — запитала Мора.
— Сказав, що чув наче постріл вихлопної труби автомобіля хвилин за десять до того. Але ніхто нічого не бачив. Коли він знайшов «Форда», набрав 911, сказав, що хтось щойно застрелив його сусідку, доктора Айлс. Поліція Бруклайна з детективом Екертом відгукнулася першою. Ми з Фростом прибули близько дев’ятої.
— Чому? — нарешті Мора поставила питання, яке спало їй на думку одразу, як вона побачила Ріццолі на своєму газоні. — Чому ви в Бруклайні? Це не ваша територія.
Та глянула на детектива Екерта, який дещо присоромлено відповів:
— Розумієте, за останній рік у Бруклайні було лише одне вбивство. Ми вирішили, що за таких умов є сенс викликати колег із Бостона.
Так, сенс у тому був, Мора це збагнула. Бруклайн був усього лиш спальним передмістям, а поліція Бостона минулого року розслідувала шістдесят убивств. Такі речі серед усього іншого вимагають практики.
— Ми все одно приїхали б, — мовила Ріццолі. — Після того, як почули ім’я жертви. Ким ми її вважали. — Вона трохи помовчала. — Мушу визнати, мені й на думку не спало, що це можете бути
— Як і всі ми, — додав Фрост.
Запало мовчання.
— Ми знали, що ви маєте повернутися з Парижа ввечері, — продовжила детектив. — Ваша секретарка сказала. Не складалося лише з автомобілем — чому ви сиділи в машині, зареєстрованій на іншу жінку.
Мора осушила склянку й поставила її на столик. Сьогодні вистачить із неї однієї порції. Кінцівки вже заніміли, зосередитися було важко. Обриси кімнати розмилися, у світлі ламп предмети м’яко світилися. «Це все не насправді, — подумала вона. — Я сплю в літаку десь над Атлантикою, а коли прокинуся, дізнаюся, що літак уже сів. Що нічого цього не було».
— Ми поки нічого не знаємо про Анну Джессоп, — вела далі Ріццолі. — Усе, що нам відомо, ми бачили на власні очі: ким би вона не була, вона ваша точна копія, док. Може, у неї волосся довше, може, є ще якісь відмінності. Але в цілому ми повірили. Усі ми. А ми вас
Так, Мора розуміла, тільки не хотіла про це говорити. Просто дивилася на склянку на столику. На кубики льоду, що танув.
— Якщо схожість обдурила нас, то могла обдурити і будь-кого іншого. І того, хто всадив ту кулю їй у голову, — теж. Ваш сусід почув звук пострілу незадовго до двадцятої години. Уже було майже темно. А вона сиділа в припаркованому авто за кілька ярдів від вашої під’їзної доріжки. Будь-хто припустив би, що це ви, побачивши її там.
— Гадаєте, це я була мішенню, — мовила Мора.
— У цьому є сенс, хіба ні?
— Це все не має сенсу, — похитала вона головою.
— Ваша робота дуже публічна. Ви даєте свідчення на судових процесах у справі вбивств. З’являєтеся в газетах. Ви наша Королева Покійників.
— Не називайте мене так.
— Вас так звуть усі копи. Преса зве. Ви ж це знаєте?
— Це не значить, що мені подобається це прізвисько. Насправді я його терпіти не можу.
— Але воно значить, що вас помітили. Не тільки через те, чим ви займаєтеся, а й через вашу зовнішність. Ви ж знаєте, що чоловіки вами цікавляться, правда? Цього хіба сліпий не побачить. Приваблива жінка завжди привертає увагу. Правда, Фросте?
Фрост розгубився, явно не очікуючи опинитися в такому незручному становищі, зашарівся. Бідолашний, так просто червоніє.
— Людям це властиво, — визнав він.
Мора подивилася на отця Брофі, який не відповів на її погляд. Їй стало цікаво, чи діють на нього ці закони привабливості. Хотілося так думати. Хотілося вірити, що й Деніел не вільний від тих думок, що переслідують її.
— Приваблива, публічна жінка, — продовжила Ріццолі. — Її переслідують, нападають перед її ж житлом. Таке вже бувало. Як звали ту акторку з Лос-Анджелеса? Ту, яку вбили.
— Ребекка Шеффер[2], — підказав Фрост.
— Так. А тоді ще справа Лорі Гванґ. Ви її пам’ятаєте, док.
Так, Мора пам’ятала, бо саме вона робила аутопсію ведучої новин Шостого каналу. Лорі Гванґ виходила в ефір усього лиш протягом року, коли її застрелили перед студією. Вона навіть не знала, що її переслідують. Збоченець дивився на неї по телебаченню, написав кілька фанатських листів. А тоді одного дня чекав на неї біля студії. Коли Лорі вийшла з неї і рушила до свого авто, він вистрілив їй у голову.
— Це ризики публічного життя, — сказала детектив. — Ніколи не знаєш, хто спостерігає за тобою на одному з телеекранів. Ніколи не знаєш, хто їде в авто за тобою, коли ввечері повертаєшся з роботи. Ми про таке навіть не думаємо — про те, що хтось може нас переслідувати. Плекати про нас фантазії.
Ріццолі замовкла. Тоді тихо мовила:
— Я там була. Я знаю, що таке — бути в центрі чиєїсь манії. Не те щоб у мені було на що дивитися, але зі мною це сталося.
Вона простягнула руки, показуючи шрами на долонях. Вічні сувеніри на згадку про битву з чоловіком, який двічі ледь не позбавив її життя. І цей чоловік досі був живий, хоч і полонений у паралізованому тілі.
— Тому я й спитала, чи не отримували ви дивних листів. Подумала про неї. Про Лорі Ґванґ.
— Її вбивцю заарештували, — завважив отець Брофі.
— Так.
— То йдеться не про нього.
— Ні, я просто кажу, що є паралелі. Один постріл у голову. Жінки з публічними роботами. Це змушує замислитися.
Ріццолі важко підвелася. Вибратися з крісла їй було непросто. Фрост поспішив запропонувати їй руку, але його напарниця відмовилася. Хоч і вагітна, вона не прагнула допомоги. Повісила свою сумку на плече й допитливо подивилася на Мору.
— Вам є де переночувати сьогодні?
— Це мій дім. Чого б це я йшла деінде?
— Я просто питаю. Гадаю, не треба вам нагадувати замкнути всі двері.
— Я завжди так роблю.
Ріццолі глянула на Екерта.
— Поліція Бруклайна зможе влаштувати стеження за будинком?
Детектив кивнув:
— Влаштуємо тут активне патрулювання.
— Буду вам вдячна, — сказала Мора. — Спасибі.
Вона провела трьох детективів до дверей і дивилася, як вони йдуть до своїх автомобілів. Було вже по опівночі. Вулиця знову перетворилася на знайомий тихий район. Патрульні авто поліції Бруклайна зникли; «Форд Таурус» уже перегнали до лабораторії криміналістів. Навіть жовту поліційну стрічку зняли. Мора подумала: «Уранці я прокинуся й подумаю, що це все мені наснилося».
Вона розвернулася й побачила отця Брофі, який досі стояв у передпокої. Ще ніколи вона не почувалася в його компанії так незатишно — вони були в її будинку, наодинці. Авжеж, їм обом спадали на думку різні можливості.
— Тобі точно безпечно лишатися тут самій? — запитав він.
— Усе буде добре.
Священик розвернувся до дверей.
— Хто тебе викликав, Деніеле? — спитала Мора. — Як ти дізнався?
Він подивився на неї.
— Детектив Ріццолі. Вона сказала… — Отець Брофі помовчав. — Знаєш, я постійно отримую такі дзвінки від поліції. Смерть у родині, комусь потрібен священик. Я завжди готовий відповісти. Але цього разу… — Знову пауза. — Замкни всі двері, Моро. Я не хочу пережити ще одну таку ніч.
Жінка дивилася, як він вийшов з її дому, сів у своє авто. Не одразу завів двигун — хотів переконатися, що вона в безпеці.
Тож вона зачинила двері, замкнула їх.
У вікно вітальні Мора дивилася, як Деніел їде геть. На мить задивилася на порожнє узбіччя, раптом відчувши себе покинутою. Якби ж тільки можна було покликати його назад… І що сталося б тоді? Чого вона між ними хотіла? Їй подумалося, що деякі спокуси краще лишати там, де до них не дотягнешся. Мора ще раз просканувала порожню вулицю, тоді відійшла від вікна, свідома того, що її чудово видно на тлі освітленої вітальні. Вона закрила завіси й пройшлася кімнатами, перевіряючи замки та вікна. Зазвичай такої теплої червневої ночі вона лишила б вікно спальні відчиненим. Але сьогодні позамикала все й увімкнула кондиціонер.
Прокинулася дуже рано, тремтячи від холоду, що йшов із кондиціонера. Їй снився Париж, прогулянки під синім небом повз кошики, повні троянд та схожих на зірки лілей, тому вона не одразу згадала, де перебуває. «Більше не в Парижі, у своєму власному ліжку, — нарешті усвідомила Мора. — І сталося щось жахливе».
Була всього лиш п’ята ранку, але їй зовсім не спалося. Вона подумала: «У Парижі зараз уже одинадцята. Сяє сонце, і якби я була там, уже випила б другу чашку кави». Мора знала, що джетлаг[3] наздожене її пізніше, що до обіду цей сплеск ранкової енергії зникне, але змусити себе заснути вона не могла.
Тож встала і вдяглася.
Вулиця перед будинком була такою, як і завжди. Небо запалили перші промені світанку. Мора дивилася, як умикається світло в сусідньому будинку. Містер Телушкін уставав рано, зазвичай їхав на роботу принаймні на годину раніше за неї, але цього ранку вона прокинулася перша й побачила свій район свіжим поглядом. Побачила, як через дорогу вмикаються автоматичні поливальниці, як вода із шипінням колами ллється на газон; як повз будинок проїздить на велосипеді розвізник газет у бейсболці задом наперед і «Бостон Ґлоуб» гупає об її ґанок. Вона подумала, що все начебто таке ж, як завжди, але це не так. «Смерть навідалася до мого району, і всі, хто тут живе, пам’ятатимуть про неї. Вони визиратимуть у вікна на узбіччя, де стояв «Форд Таурус», і здригатимуться від того, як близько вона підійшла».